Лариса Денисенко - Корпорація ідіотів

Я ковтаю повiтря. "Чого тобi ще?" - питає вiн. Одне менi точно зрозумiло: ця людина нiколи не вчилася в Суворовському училищi й не належить до кадетського корпусу. Цiкаво, якщо в нього хтось викладав етику, чи продовжує викладати ця людина пiсля такого випускника? "Iди й працюй!" - сказав, наче Мойсей своєму народовi, наче рабин жiнцi, що прийшла запитати, чому нiяк не може кiнчити.

Я думав, що це одоробло мене взагалi не чуло. Звiсно, про нiмецьких людожерiв нетрадицiйної орiєнтацiї набагато цiкавiше слухати, нiж ознайомлюватися з чиєюсь бiографiєю. Але я помилився.

По обiдi на мiй стiл лiг папiрець, котрий пiсля детального вивчення виявився iнструкцiєю щодо догляду за дублянкою. Iспаномовна iнструкцiя, яку менi пропонувалося термiново перекласти. Може, й не все, але про iспанську мову вiн почув добре. Наволоч.

Щойно я зiбрався сiсти за переклад, як до мене в кабiнет без стуку й секретарських попереджень (треба в когось дiзнатися, яка хоч на вигляд моя секретарка, бо вiдчуваю, що я маю всi пiдстави так i не побачити її аж до самого звiльнення) ввiйшла трiйця: Ноги з Дiвчиною, Хлопець iз Нахабним Писком, Зрiз Стiни. "Де пляшка?" - радiсно поцiкавився Хлопець iз Нахабним Писком. "Ага. Коли ти будеш проставлятися?" - пiдхопили Ноги. Зрiз Стiни, як ведеться у зрiзiв стiн, мовчав.

"В обiд", - сказав я. "Де тут у вас найближча крамниця?" "Ми не гордi, ми згоднi на буфет", - нарештi вiдгукнувся Зрiз Стiни. "Вiка", - посмiхнулися до мене Ноги з Дiвчиною. "Iгор", - привiтно промовив Хлопець iз Нахабним Писком. "А це - Степан". Зрiз Стiни кивнув на пiдтвердження того, що Степан - це вiн. I тодi я вперше потрапив до культового мiсця - буфету.

"То як ти тут опинився?" Я вже зрозумiв, що цiй публiцi слiд брехати. Всi вони обiймали такi самi посади, що й я. Радники великих керiвникiв, усi ми були радниками, але, як виявилося, вiдповiдали за рiзнi напрямки. Вiка займалася паблiк рiлейшнс. Степан вважався аналiтиком, а також правником. Iгор славився тим, що займався будь-якими органiзацiйними питаннями. Тiльки вiд них я дiзнався, за яким напрямком закрiплено мене. "Мiжнароднi стосунки з ухилом в економiку". Чудово. Звучить принаймнi краще нiж, наприклад, "Той, що крутить хвости коровам".

"Не повiрите, але я сюди потрапив абсолютно випадково". Це - вищий пiлотаж - брехня в компанiї людей, котрi давно призвичаїлися в нiй i нею жити. "Повiримо", - оптимiстично каже Вiка. "Ми так само з'явилися тут випадково. Моя мама взагалi - проста вчителька". Ага, аякже. В таких, як ти, сонечко, взагалi не буває мам, в абетковому розумiннi цього слова. "У мене була невеличка протекцiя. А вже потiм я вчасно спiймав Бога за бороду". Iгор менi пiдморгує, вiн менi бiльше подобається, нiж не подобається. "Або когось за член", - думаю я. Бо я - цинiк. "А Степан дуже розумний", - каже менi дует у виконаннi Вiкторiї та Iгоря. "О", - вiдповiдаю я. Степан шарiється. "Добре, коли в тебе руде волосся й така свiтла шкiра, зашарiтися - на раз", - думаю я. Степан сором'язливо ховає обличчя за склянкою з коньяком. "Зiбралися разом чотири вовка, чекають - про котрого пiде промовка…"

Перша до мене приходить вона. "Де твоя секретарка?" - питає. Я розводжу руками й кажу, що я теж дуже хотiв би це знати. "О", - каже вона, прихоплює з мого столу роздрукiвку перекладу з iспанської. "Слухай, iз мене пляшка. Намучилася, нiяк не могла збагнути, як її доглядати. У школi й iнститутi вчила англiйську". "Доглядати дублянку?" - уточнюю я. "Iспанську", - уточнює Вiка. Цим вона дає зрозумiти, що Валерик її в образу не дасть. Як вона помиляється. Валерик залюбки роздере її на шматки й пригостить ними голодних тигрiв, якщо вiн потребуватиме їхнiх тигрових послуг. "Твоя секретарка - небога мого козлюсика", - це її вдячнiсть. Вдячнiсть у розумiннi Вiки. "Покуримо?" - питаю я, бо думаю, що вона прийшла не обговорювати мою секретарку.

Так воно i є. Пiсля п'ятихвилинної бесiди про погоду (аякже!), стiйку фарбу для волосся, пiсля задоволення її цiкавостi з приводу того, де я дiстав такi блискучi черевики, а також стислого нарiкання на те, що моя секретарка Христина - рiдкiсна заздрiсна падлюка, Вiкторiя, для порядку пом'явшись, розповiдає менi…

iсторiю про шляхетного спамера Рейнхальда, вiкiнга i людину зi слабкостями, та Iгорка, хлопця, який нiколи нiчого не робить, але завжди має рацiю

Є такий собi Рейнхальд. Дивакуватий у припустимих межах чоловiк, який приїхав в Україну з Голландiї. Спочатку подивитися, що тут i як. Потiм як бiзнесмен, тодi як дипломат. Йому тут подобається.

"Тут гарна природа, вродливi жiнки й чоловiки. Можна збирати гриби майже в межах мiста. А ще є симпатичнi будиночки, i нiхто не змушує прибирати гiвно за Сотбi" (Сотбi - це собака Рейнхальда, золотавий ретривер).

Як ви могли помiтити, в Рейнхальда безлiч причин, з яких вiн жив i живе в Українi й не збирається вшиватися геть. Мешкає вiн у симпатичному будиночку сталiнських часiв.

Життя Рейнхальда було доволi рiвним. Обов'язкове пиво щоп'ятницi в давно обраних пабах, суботнi вечiрки в будинку кого-небудь зi спiвробiтникiв дипломатичного корпусу чи представникiв мiжнародних органiзацiй. Простi радощi простого iноземця. Усе змiнилося, коли на вулицi, де вiн мешкав, побудували бiзнес-центр. Високий, новий, сучасний. Рейнхальду вiн одразу не сподобався, бо з усього високого Рейнхальд схвалював лише чоловiкiв (можете собi уявити, що сказав Рейнхальд, коли почув новину про те, що великi американськi Близнюки впали - вiн крикнув "йоу!"). Але не це його роздратувало. Роздратувало його те, що новий високий центр увесь свiтився крiзь сучасне фасадне покриття нiжним блакитним сяйвом.

Воно било прямо в його вiкна. Жалюзi не допомогли, бо Рейнхальд знав, що свiтло нiкуди не подiлося, що воно iснує. Вiн трохи подумав i дiйшов висновку: його просте, як половинка житнього хлiба, життя перетворилося на жах. Блакитне пекло. Крiм того, свiтло дратувало й Сотбi (собакам властиво мати тi ж самi звички та смаки, що й їхнiм господарям). На вiдмiну вiд Рейнхальда, котрий сприймав усе, наче суворий вiкiнг, ну, може, й не суворий, але - мовчав, Сотбi вив на це свiтло. Через виття Сотбi Рейнхальду телефонували сусiди, користуючись непарламентськими виразами, пояснювали, в якiй саме трунi вони бачили Сотбi та його господаря. Мова Рейнхальда збагатилася лайливими висловами рiзних країн свiту, тому що в його будинку мешкало чимало працiвникiв рiзних амбасад. Якщо лайка виконувалася рiзними мовами, то мат переважно був росiйським. Тiльки росiйський мат є справжнiм матом. Усе iнше, хоч би що казали, - дешевi пiдробки.

Звиклий жити в умовах розвинутого громадянського суспiльства, Рейнхальд пiшов по iнстанцiях. Говорив росiйською мовою вiн непогано, акцент був ледь помiтний, але писати вiн категорично не вмiв. Вiд стандартної пропозицiї: "Залишите письмову заяву. З вами розберуться", - Рейнхальду кортiло завити, як Сотбi. Дуже лякало й те, що розiбратися обiцяли не з блакитним сяйвом, а з ним - Рейнхальдом. У всемогутнiсть українських iнстанцiй та їхнi можливостi псувати життя власним громадянам та iноземцям повiрив набагато щирiше, нiж у Бога. Час iшов, але iнстанцiї не мали намiрiв розбиратися з блакитним свiтлом, вони передавали Рейнхальда, як естафетну паличку, вiд одного кабiнету до iншого. Фiнальної смуги при цьому вiн не бачив. Але естафетним паличкам i не властиво бачити нiяких смуг.