Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

«Чого ти так набрався? Ти ж не п'єш. Тобi наснилася вона гола i в обiймах супермена? Чи, може, хтось тобi її нагадав, якась умисно запрошена хвойда?» Галя теж добряче випила. Я вчепився в кермо, менi здавалося, якщо воно вислизне з моїх рук, то я вiдразу впаду, у лiпшому разi, на подушки безпеки. Мене нудило, але випорожнити шлунок у вiкно було важко. Така кiлькiсть зайвих рухiв. Галя була налаштована по-войовничому. «Слухай, пильнуй рухи, чи, може, ти поклав собi, що зараз - непоганий час, щоб утяти вiку? Стривай, а ти написав передсмертну записку? «У моїй смертi прошу нiкого не звинувачувати. Нестерпно жити без неї, лечу до Бога, прощавайте». Як її там? Забула її iм'я». Вона, знай, говорила й говорила. А я думав, що можна було б i померти. «Можна було б i померти», - сказав я вголос. «Та ну?», - здивувалася Галя. Я вiдчував, що вона менi не вiрить. «Було б непогано так. Вiчно молодий, вiчно п'яний. Раз - i тебе нема. Всi проблеми вирiшуються. Одним невпевненим рухом». Я вiдпустив кермо. «Iдiот! - заверещала Галя. - Ти - типовий iдiот. Тримайся за кермо, наволоч, я кому сказала, тримайся за кермо». Я - слухняний хлопчик, я взявся за кермо тiльки тому, що не хотiв помирати одночасно з нею. «Жили вони довго й померли того самого дня». Тiльки не з нею. Не з Галиною. Тобто - не зараз.

Того вечора в мене вперше не вийшло. Хоча полiз я, вона не хотiла, вiдвернулася вiд мене, вдала, що сонна. Їй узагалi подобалося вдавати, наче вона спить, а я її тихо ґвалтую. Вдираюся в неї сонну, м'яку, зачаровану. Маленьке, можливо навiть симпатичне, збочення. Аж тут їй не сподобалося, до того ж у мене нiчого не вийшло. Галя ввiмкнула свiтло, я почувався безпорадним i беззахисним. «Та нiчого, - сказала вона спокiйним i пiдозрiло тверезим голосом. - Чуєш? Ми прорвемося, це - нiчого. Вгамуйся, давай краще спати». Я не мiг заспокоїтися, зiбгався в простирадло, як зародок у материнському черевi. «З усiма таке трапляється, ти чого? Немає бездоганних жеребцiв», - Галi кортiло мене втiшати. Її долоню я вiдчув на спинi. Її важку, м'яку долоню. Я почувся крихiтним i залежним од неї, я ненавидiв її зараз i ненавидiв себе за свою до неї ненависть.

«Iди ти на хрiн», - злiсно сказав я i на довершення боляче копнув її п'яткою. Галя встала. «Ну так звiсно, що пiду на хрiн. Чого тут чекати? Але не на твiй, любчику! Судячи з усього, на твого менi розраховувати не варто». Вона коротко гигикнула. Я вдарив її по обличчю. Галя мовчала, витираючи простирадлом кров. «Ти ще пожалкуєш, коханий». Побiгла до ванної i вийшла звiдти одягнутою. Я лежав, накритий з головою. Я чув запах її кровi на простирадлi, це мене збуджувало. Вона пiшла, але повернулася. Цi два днi була в подруги, так вона пояснила свою вiдсутнiсть, наче мене це бентежило. Вона сказала, що я пожалкую. З митi нашого знайомства я й не припиняв жалкувати.

«То як тобi живеться, брате?» Андрiй сидiв на моїй кухнi, курив смердючi французькi цигарки i читав спортивний журнал за минулий мiсяць. Не те щоб вiн був спортивним уболiвальником, скiльки пам'ятаю Андрiя, вiн завше щось читав: квитанцiю, чек iз магазину, клаптик газети, чужу записку, йому було необхiдно давати роботу очам. Коротко пострижений, свiжий, зi злими та розумними сiрими очима. Його крижанi сiрi очi нагадували менi її. «А ця Галя незле готує, - не почувши моєї вiдповiдi (а її й не було), зауважив вiн, надкусивши курячого крученика. - I ти ще незадоволений, га? Крученики… хто б менi готував крученики». Я посмiхнувся. «А тим часом на чорному континентi», - зайшовся вiн голосом спортивного коментатора. «То що там?» - спитав я. «Це ти менi скажи, брате». Андрiй вiдкрив кватирку. «У нас - весна, в Африцi - осiнь, здається,

що так», - сказав я. «Оце й усе? Здається йому». Вiн перегорнув сторiнку журналу.

«Треба або припинити це, або щось змiнювати». Начебто я цього не знав. Авжеж, що треба. «Як?», - спитав я за допомогою одного пiдведеного плеча. «Спочатку треба визначитися, що тобi справдi необхiдно». Добре, коли твiй брат розумiє мову твоїх плечей. «Не знаю», - вiдповiли мої плечi. «А хто має знати?, - продовжував дiалог iз моїми раменами Андрiй. - Слухай, я маю зв'язки в мiнiстерствi закордонних справ та й у посольствi. Вони можуть органiзувати щось на кшталт «вечорниць української культури». А ти ж у нас хто? Видатний виконавець i композитор. Найкращий представник, сказати б, сучасної музичної школи,

не цураєшся i народних традицiй. Тому ти якнайкраще представиш

державу в далекiй Африцi». «Ти це, правда, зможеш влаштувати?», - нарештi вимовив я. «Не мiг би, то й не розпочинав цього патякання.

На вiдмiну вiд тебе й тата, я й мама просто так нiколи нiчого не кажемо».

I це була свята правда.

Ясна рiч, що там я її не зустрiв. Усе летiло шкереберть. Я згадував тi клятi дев'ять годин, коли я вештався у Франкфуртському аеропорту, називаючи себе останнiм бовдуром за те, що завчасно не подбав про

Шенгенську вiзу i через це був прив'язаним до цього летовища. Вiд пахощiв, що ними уласкавлювали всiх довкола «вiльнi вiд податкiв» крамницi та бари, мене нудило. Погано мати такого чутливого носа.

Наша делегацiя потроху напивалася. Я розхвилювався, тому трунок мене спочатку не брав. Але по-дурному для мене поглинання алкоголю все ж не минуло. Останнє, що я пам'ятаю, це веселе та налигане, тому трохи придуркувате, обличчя Генки Майстренка, вiртуоза-скрипаля, що намагався вiдiпрати в горiлцi свою краватку, яку заплямував кавою. «Треба ж не на саложера якогось скидатися, а на пристойного хлопця, в мене все ж таки вища музична освiта», - пояснював нам, так само п'яним, вiн свої дiї. А щоб веселiше було заходитися коло жiночої справи, Генка декламував: «Не ходите дети в Африку гулять, в Африке акулы, в Африке - гориллы, в Африке большие, злые крокодилы». I погрожував комусь. Щирився та замрiяно теревенив: «Чувак, ми митимемо ноги в Iндiйському океанi. В Iндiйському океанi, ти врубаєшся, чувак?»

А її там уже не було. «А нащо вам Алiса? Ви, взагалi, ким будете?», - намагався бути ввiчливим i непричетним чоловiк iз карими, вологими, гарними Мiхалковськими очима. На ньому був бiлий костюм, карколомно бiлого кольору. Такого чистого кольору в природi не бува. Вiн заслiплював. «Мохнатый шмель на душистый хмель, цапля серая в камыши», - несподiвано вирвалося в мене. «Це Ви на що, власне кажучи, натякаєте?», - запитав злий, волоокий чоловiк у бiлому костюмi. «Ви з нею спали», - стверджувально та принизливо випалив я. Мене розвезло вiд чудових африканських вин. «Не вмiєш пити - не пий», - повчально сказав Нiкiта Мiхалков власною персоною (його вуса дивилися

на мене по-царському суворо, вони не схвалювали моєї поведiнки, ще б пак) i швидко щез.

Прийняття вiдбувалося в мерiї. Я вийшов на вулицю, мене хитало

чи то вiд випитого, чи то вiд хвилювання; у спецiальних кошиках, прикручених до стовпiв, гойдалися нiжнi квiти. «Ееее, - сказав я їм. - Це - омана. Стовпи не квiтнуть». Якась петунiя поблажливо зиркнула на мене, скривила свого нiжно-фiолетового писка i закрила очi листочком. Я її дратував. Напевне, вона думала, що я бовдур. Я не вигадав нiчого лiпшого, як показати їй язика. Звiсно, що вона не вiдреагувала. Вона, як Галя, вдавала, що заснула, i все, що я кажу чи роблю, їй до лампочки. Я попрямував до готелю. Точнiше було б сказати - я гадав, що попрямував до готелю. Дуже швидко я второпав, що помилився. Я знав, що менi необхiдно вийти