Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

наламати дров. Якщо ще не наламала. Спочатку ти бачиш величезну «матрьошку», ти знайомишся з людиною, вивчаєш її, з'являється

iнша «матрьошка», потiм ще одна, а там - ще одна,

ще i ще, i тiльки в самому кiнцi ви побачите справжню людину. Маленьку

та беззахисну. I ця маленька може виявитися чим завгодно. У цьому

випадку краще бути оптимiстами. Будемо сподiватися на краще, еге ж?

Люди втомленi вiд людей-монстрiв.

Вона довго не вiдчиняла дверей. «Чого тобi?» Чемна Алiса.

Чекайте. Та це не Алiса. У дверях стояла дуже худа, навiть кiстлява, бiлявка. Вона стояла i бавилася зi своєю правою оголеною цицькою. Бiлявка була вбрана у вузькi темно-синi джинси iз заниженою талiєю. «Ти дзвонила? - спитав я. - Тобто ти дзвонила Майї, вiдповiдай!» Я вiдчував запах фарби, який не змився до кiнця з її витравленого волосся. Так, це була Алiса, хто ж iще. Її очi-пострiли повiльно вбивали мене все моє життя. Я дивився на неї i несподiвано зрозумiв, що вона по диявольському схожа на Мiтю Вронського. «Майже одне обличчя. Як я цього ранiше не помiчав?», - майнуло в моїй головi. «Дзвонила, то й що?» Алiса побачила та почула мене. Гречно дякую. «Говорила?» «Так. Не з нею. Iз якимось малолiтнiм опудалом, нахабним, як не знаю що». «Що ти йому сказала? - я не помiтив, як мої пальцi впилися в плечi Алiси. - Що ти йому сказала?» «Залиш мене у спокої. Що треба, то й сказала. Це - мої справи, пiшов ти».

Я вдарив її. «Це - моя справа, ти навiть не уявляєш, iдiотко, наскiльки це моя справа. Хутко кажи, що саме ти встигла натриндiти цьому хлопцевi, ну?» Я добряче труснув її, як у дитинствi трусив абрикоса пiд вiкнами сусiднього будинку. Бiле опудало щось лопотiло про стеження. Тонка бiлявка дивилася на мене чужими очима. У неї були рожевi щоки i такий вираз обличчя, немовби вона тiльки но вiдчула оргазм. Це створiння, котре тремтiло, хапало мiй погляд, котре блимало вiями, бiленьке, незграбне, не могло бути Алiсою. Нi, це була не вона. «Це - не ти», - сказав я їй, перехрестив її та вiдвернувся вiд тiєї, що не могла бути Алiсою. Цiєї митi, коли я зрозумiв, що Алiса втратила себе, я чiтко побачив, як в уповiльненому кадрi кiноплiвки, що я несподiвано знайшов самого себе. Я торкнувся щоки незнайомки вказiвним пальцем i тихо сказав комусь: «спасибi».

«а коли ти помреш,

то знайдуть мене все ж

i пiнцетом помiстять на шкло:

«звичайнiсiнька скабка, ти бачиш?»

«еге ж».

«нi, твоє це кохання було».

Я поспiшав знайти батька. Я не чув, як, надриваючи серце того, хто, либонь, був закоханий у неї в минулому, плакало бiленьке крихке створiння, як воно про щось благало, протягувало тоненькi рученята, як воно пристрасно кричало комусь у спину: «Не йди, прошу не йди, рiдний, не йди».

Ми сидiли поруч i уважно дивилися, розглядали, придивлялися до спини одного лiтнього, але доволi, здавалося, бадьорого чоловiка. Чоловiковi, мабуть, було добре, а може, йому було й зле - важко сказати, як почувається людина, яку ти бачиш у барi. Бачиш її спину. Хоча, вiдверто кажучи, нашi спини мають рiзний вираз, деякi з них набагато цiкавiшi за нашi справжнi обличчя. Спини - iндивiдуальнi, можна змiнити обличчя, але ти не змiниш спини. I все ж сказати, - добре людинi чи навпаки, - важко, вiд болю ж бо чи з радощiв ми робимо те саме. Принаймнi я маю на увазi нас, слов'ян. Ми подiляємо свою радiсть та своє горе зi спиртним.

Цей чоловiк утiшав себе коньяком. Як це зазвичай кажуть у потязi № 91 «Київ-Львiв»: «Шановнi пасажири, в нашому вагонi ресторанi ви зможете випити горiлки, шампанського, вина або коньячку». Вони так лагiдно промовляють оте «коньячку», що годi вiдмовити собi в чарцi. Iншi напої порiвняно з «коньячком» уявляються грубими, несмачними i нездатними зiгрiти душу. А це важливо, щоб тобi щось, коли вже немає когось, зiгрiло душу. Чоловiк беззастережно любив цей напiй. Коньячок. Бо вiн його не пив. Той йому смакував. Трунок кольору прибалтiйського бурштину крiзь шкло келиха вiн грiв у своїй великiй руцi, грав зi шляхетною рiдиною, похитуючи келиха, торкався твердими губами вiнця i лише змочував губи. Замрiяний погляд. Либонь, чоловiковi було добре або настiльки зле, що вiн намагався забрати все позитивне, що дарує нам ритуал вжиття алкоголю. Останнi залишки позитивного. Виноградний присмак чужого щастя.

Що можна було сказати про цього чоловiка, або спочатку про його спину, крiм того, що це - чоловiча спина? Не знаю, бо iнколи не можу бути об'єктивним, дарма що намагаюсь, бо я - супротивник суб'єктивiзму в усiх його проявах. Але зараз спина цього чоловiка була для мене змалку знайомою спиною, згорбленою спиною мого втомленого бурхливим теперiшнiм життям батька. А юнаковi, що сидiв неподалiк вiд мене, майже поруч, мабуть, здавалося, що ця спина - надiйна, засмагла, досi гладка, чудова спина. Спина його досвiдченого коханця. «Отаке лайно», - сказав би мiй молодший брат Андрiй, котрого за любов до Рембо, Бюссi, гусячого паштету та притаманну йому певну жадiбнiсть я нарiк - Анрi. «Отаке лайно, друже». «Еге, це саме воно i є, брате». Отже, всi актори були на сценi. Не вистачало лише її. Тiльки її тут i бракувало.

На цей час мiй батько не знав, що я знаю. Його приятель не знав, що

я знаю, що я - це я, та що той чоловiк - саме мiй батько. Вони взагалi мало знали, не бiльше вiд того помiчали, а ще на менше звертали увагу. А от я знав багато. Навiть забагато. Я досi не визначився, добре, чи нi те, що я знаю. Навiщо воно менi, i що з цим робити. Я просто знав. Це моє знання гойдалося в гамаку, мабуть, вiдпочивало, ще не вирiшивши, чи прослизнути крiзь дiрки та розчинитися в повiтрi, а чи, навпаки, мiцно вчепитися за плетиво, продовжуючи гойдатися. Мене нудило вiд цього знання, але, водночас, перехоплювало подих вiд цiкавостi. Те саме я вiдчув, коли вперше спробував отi японськi, хваленi богемою «сушi». Сира риба на звареному рисi, який сформовано у виглядi пирiжка. Вiдраза та цiкавiсть. Таке поєднання.

Батько стежив за коньяком, юнак стежив за батьком, я стежив за всiма. Її не було, їй випало не принижуватися до стеження. Вона завжди перекидала щось неприємне на когось iншого. На моє щастя, у примiщеннi було багацько народу, натовп людей, що байдикують увечерi. Цi люди сидiли в барi, пиячили, курили, надзвонювали коханцiв i коханок, а може, ще когось. Тепер така хвацька молодь, вони можуть дзвонити не лише коханцям, коханкам, уже не кажучи про батькiв, вони можуть телефонувати в iншi свiти, невiдомим i лише їм самим зрозумiлим постатям.

Молодь гралася з мобiльними телефонами, отримувала i вiдсилала тупi електроннi повiдомлення. «Я сиджу в барi, тут кльово». - «Ти де? Тут - супер». Я вважаю, що менi поталанило. У моєму дитинствi не було мобiльних телефонiв i комп'ютерiв, друкарськi машинки, й тi були не в кожного письменника, тому я писав справжнi листи, заходив чи приїздив у справжнi гостi, волав пiд вiкнами друзiв та подруг, i - головне - я вмiв спiлкуватися очима. Я навчився дружнього тепла. Я навчився дарувати та отримувати в дарунок дружнє тепло. Те тепло, яке зараз дарує батьковi коньячок у широкому келиховi.