Лариса Денисенко - Кавовий присмак кориці.

Визирати менi не хотiлося, звiсно, що я був дурний i готовий заради неї на все, але, як виявилося, не настiльки. Я притулився до балконної щiлини. Трупа не було. Однак усе подвiр'я було засмiчене шматками кавуна. Можу собi уявити, як зрадiли мiсцевi оси. Я зiтхнув iз полегшенням: «Ми нiкого не вбили». Я помiтив дiда. Задравши голову, вiн придивлявся до порожнiх балконiв. На деякi вже повиходили люди, обговорювали, чия це витiвка. «Шкода, - тiльки й вимовила Алiса. - Не вбили? От шкода».

Ще одного разу вона швиргала пiвлiтровi слоїки. Порожнi. Порожнi тiльки тому, що наповненi були для неї заважкими. Вона намагалася влучити по людях, котрi поспiшали на роботу. Слоїки треба було пошпурювати, бо дорiжку, що нею йшли люди, второвано за пiвтора метра вiд палiсадника. Алiса була сильною, а радше - нi, не так. Вона була енергiйною i навiженою, тому як слiд розмахувалася й жбурляла. За таких складних обставин пильнувати, аби тебе не помiтили, було важко. Тому нас i помiтили. «Я скажу, що це я», - похмуро кинув, iдучи вiдчиняти вхiднi дверi розлюченому дядечковi,

що його добряче зачепило розбитим шклом. «Та невже? - єхидно спитала Алiса. - Я сама за себе вiдповiдатиму».

Вона рiшуче мене вiдсторонила. Коли вiдкрила йому дверi, на її очах бринiли сльози. «О, проходьте, будь ласка, проходьте (з такою iнтонацiєю, начебто вона прочекала його все своє життя). Менi так шкода. Так шкода. Вибачте менi. Рiч у тiм, що я навчаюся в цирковому училищi, я - майбутня жонглерка, оце завтра залiк, а я нервуюся, тренуюся, пiдкидаю слоїки. Нiчого не виходить.

Та й як це робити вдома? Такий складний номер, таке вже завдання…

От вийшла на балкон, а тут - Ви… Як же менi незручно. Вам боляче? Пече?» Алiса розридалася. Розлючений дядечко висловив їй свої спiвчуття, вiдмовився вiд йоду, а також порадив бути обережною й самiй не забитися. «Нi пуху, нi пера. Ви - чудова дiвчинка. Все у вас чудово вийде, - сказав вiн їй на прощання, дружньо погладив по плечу. - Заспокойтеся, нiчого не сталося. Все добре». Цiлий день у неї був чудовий настрiй. «Це ж треба повiрити такому iдiотському поясненню». I вона заходилися у смiховi. «Тобi легко пойняти вiри», - вiдповiв тодi я.

Повз моїх батькiв не могло пройти «жбурлянське» захоплення Алiси. Якось мати вбiгла до хати зла й накинулася на нас. «Це ви кидалися цибулею? Зiзнавайтеся». Так, то були ми. Я попрохав маму не хвилюватися, Алiса була спокiйна. «Не треба нервуватися, все це не варте ваших нервiв. Так, ми поцiлили цибулиною якогось хлопчиська. Я вас помiтила, коли ви нас вирахували». «Дiти, ну хiба ж отак можна? Ну, от мати того хлопця сказала, бодай вам руки повiдсихали. Як менi це було чути, по-вашому?» Алiсу це зацiкавило. «Та ну? Саме так i сказала?» Вона замовкла, лише ледь помiтна посмiшка мандрувала в її очах, з'являлася на губах. «Алiсо, дитино, що ти тут бачиш смiшного?» «Я уявила, якi ми от iз ним будемо, якщо вiдсохнуть нашi руки. Але ж усе це маячня. Жоднi прокльони не збуваються, а якщо i збуваються, то тiльки у казках». Алiса пильно дивилася на свою руку. Мама занiмiла. «Вона ж жартувала?» - спитала мати мене ввечерi. «Авжеж, мамо, це був жарт». Я знав, що Алiса говорила не для жарту.

У життi моєї країни був такий промiжок часу, коли люди почали захоплюватися релiгiєю, дехто тiльки вiдкривав її для себе. Тому по хатах ходили бiльш-менш пристойнi молодi чи лiтнi люди, намагалися затягти у лави вiруючих якомога бiльше людей. Вони полюбляли приходити парами. Такi собi «добрий» та «злий» слiдчi. «А ви вiруєте в Бога так, як вiрую в нього я?» А скiльки їх вешталося вулицями мiста - безлiч. Я їх боявся. Я взагалi побоююся людей, котрi чимось захоплюються i, бiльше того, намагаються захопити чимось мене. Колись до нашої школи приїжджав гiпнотизер, i мене на все життя вразила та обставина, що вiн змусив мене з'їсти цибулю, запевняючи в тому, що то є запашне яблуко. Я сидiв на сценi, на стiльцi, i перед усiма однокласниками та вчителями жер цибулю. Андрiй казав, що виходило дуже переконливо, вiн усе питався, скiльки менi за цей перфоменс заплатили, бо не мiг повiрити, що я був упевнений, буцiмто їм яблуко i навiть вiдчував його солодкий смак. Отже, я обходив десятою дорогою релiгiйних активiстiв, так само, як колись комсомольських, тупив очi додолу i намагався вийти з поля їхнього зору. Таке собi тупувате тишко. Але це менi рiдко вдавалося. Вони, наче вовки, вiдчували мою невпевненiсть i з радiстю займали, засовуючи в кишенi свої буклети про Страшний

Суд та Геєну Вогненну.

Треба сказати, що Алiса їх зовсiм не боялася. Колись двох iз них занесло й до її квартири, а я був у неї в гостях, якщо можна так сказати. Алiса приробляла халтурою - писала твори для учнiв випускних класiв про мир, перебудову та незалежну Україну, а я вдавав, що вивчаю одну партитуру, а сам спостерiгав за нею. В дверi задзвонили. Алiса не поворухнулась, я смикнувся. «Ми нiкого не чекаємо», - сказала вона менi, не вiдриваючись вiд блокнота. «А може, комусь погано?» «А може менi погано», - знову, не дивлячись на мене, сказала Алiса, хоча з усього було видко, що кому-кому, а їй усе добре. Проте гостi були нахабними. Алiса пiдвелася. «Хто?», - рiзко спитала вона. «Добрий день, - iз дверей полилася патока. - Ми хотiли би поговорити про Бога».

Кепський настрiй Алiси вiдразу зник. А коли вона, збiгавши до ванної кiмнати, повернулась, а я вже вiдчинив дверi, то всi ми - з чорнявим хлопцем та руденькою маленькою дiвчиною, що самопихом уже перетнули порiг - не годнi були вiдiрвати вiд неї поглядiв. В Алiси були нафарбованi очi. На її головi велично бiлiла чалма з волохатого рушника. Ще один запинав її тiло. Вона звела брови на перенiссi i похмуро витрiщилася на вiдвiдувачiв. «Дiти мої, - зрештою порушила вона мовчанку. - Чи не здається вам, що Хтось, Там… - Алiса пiдняла догори пальця. - Спостерiгає за всiма вашими вчинками???» Вiдтодi я зрозумiв, що деякi релiгiйнi активiсти направду бояться iнших релiгiйних активiстiв. Вони почали задкувати, не вiдриваючи вiд неї очей, спинами прокладаючи собi дорогу. «Якiсь вони слабкi. Набрiд, а

не активiсти», - зауважила Алiса. Мабуть, жалкувала,

що не змогла проголосити повної версiї своєї релiгiйної промови. Об'єкти виявилися полохливими i щонайшвидше забралися собi геть.

Я часто їй грав. Грав для неї, пiд музику менi легше думалося. Думав я тiльки про неї, про неї i про себе. Вона нiколи не говорила, чи подобається їй та чи iнша рiч, п'єса, сарабанда, кантата, фуга, соната. Чи до вподоби їй, як я виконую. А я не насмiлювався спитати. Менi здавалося, що це з мого боку буде, як набивання на комплiмент, а може, i це ймовiрнiше, я боявся почути вiд неї образливi слова щодо якостi моєї гри, щодо мене самого. Лiпшим було її мовчання. Мовчання ж буває i схвальним. Менi легше було терпiти й не знати, нiж дiзнатись, а потiм витерпiти наслiдки такого знання. Вiд неї можна було чекати майже всього.