Аисс Виал - У полоні переконань

Ця книга присвячується дуже хорошій і добрій людині, моїй подрузі дитинства – Бондаревой Катерині, яка в ранній юності розгледіла в мені романтика і перша запропонувала перевірити мої літературні здібності саме в цьому жанрі.

Дякую за незмінну підтримку в написанні роману моїм рідним. Не уявляю, як книга могла б вийти без них!

25 березня 1885 р.

Англія, передмістя Лондона

Другу ніч поспіль юна Анжеліна крутилася в холодному ліжку без сну – все її думки були про завтрашній день. Завтра останній день в цьому будинку, де пройшли її дитинство і юність. Завтра безжальна господиня виставить її з речами на вулицю. А що далі? Благо речей залишилося небагато, вона встигла розпродати останні меблі і посуд і виручити невелику суму грошей. Рівно стільки, скільки потрібно було на покупку квитка до містечка Н*. Їй дуже пощастило: лист, який вона отримала тиждень тому з цього містечка, давав їй останню надію не залишитися без даху над головою.

Адресант, про існування якого ще сім днів тому вона зовсім нічого не відала, трохи лякав її. Все, що вона про нього знала зараз, це те, що у неї є родич, людина ця, ймовірно, немолода, безбідна, небагатослівна і не терпить заперечень. Це можна було зрозуміти зі слів листа, написаному на дуже дорогому папері:

«Міс Анжеліна Лур'є де Сент-Джон, повинен повідомити, що знаю про смерть вашої матері і вашому скрутному становищі, тому зобов'язаний поставити Вас до відома, що являюся вашим опікуном на правах єдиного родича. Не пізніше ніж 27 березня Вам належить прибути на станцію містечка Н*.

17 березня 1885 р.

Дядько вашої матері,

граф Адам де Сент-Джон»

Хто він? Який? Чим займається? І чого чекати їй від нього?

Чому мати все життя запевняла її в тому, що у них немає родичів? Ця новина дарувала радість і лякала одночасно.

Мати Анжеліни, Діана Лур'є де Сент-Джон, була дуже доброю, скромною жінкою, давала уроки музики дітям з багатих сімей. На ці кошти і жили. Про батька говорила лише те, що це була найнезвичайніша людина, яку неможливо було не любити, і з гіркотою шкодувала, що дочка зовсім його не пам'ятає. Коли Анжеліна питала про смерть батька, матір закривала обличчя руками і тихенько схлипувала. Розуміючи, що своїми питаннями смикає душевні рани матері, Анжеліна припинила їх їй задавати, в надії, що з часом, коли біль вщухне, мати все повідає сама.

Але час минав, Діана всю себе віддавала Анжеліні і роботі. Саме вона прищепила дочці любов до книг і музиці. Допомогла опанувати французькою та італійською мовами. Дала деякі пізнання в області географії, історії, навіть астрономії. Анжеліну дивувало, звідки при їх скромному становищі в суспільстві, Діана, в свої тридцять чотири роки, стільки знала. Дівчина розуміла, що за цим криється невимовна сімейна таємниця. І ніяк не припускала, що мама забере її незабаром з собою в інший світ. Мати…

Сльози скорботи знову виступили з очей бідолахи, але сил плакати вже не було. Минуло вже два тижні з дня її смерті … Лікар так і не зміг визначити діагноз, припустив, що виникли ускладнення від застуди. Сильний пал, і вона згоріла як свічка за три дні.

Зараз, коли безжальна пам'ять знову забирає Анжеліну в ті чорні дні, постає картина: в лихоманці матінка просить дати аркуш чистого паперу і перо з чорнилом і залишити її з лікарем наодинці. Тоді Анжеліна не надала цьому особливого значення, посилаючись на передсмертну агонію матері. Однак здивувало те, що лікар, не взявши плати за медичну допомогу, помчав, не сказавши жодного слова.

Після похорону Діани господиня будинку не стала слухати благання бідної сироти дати їй відстрочку в платі за житло, розуміючи, що дівчині відмовлять в працевлаштуванні сім'ї, в яких працювала її мати – Анжеліна ще дуже юна, їй виповнилося всього-то сімнадцять років.

А тут лист …

27 березня 1885 р.

Анжеліна, вийшовши з вагона близько півгодини тому, куталась від холоду в темно-сіру накидку і, ховаючи свої закостенілі руки, порядком хвилюючись, присіла на багаж. Вона не знала про прибуття локомотиву трохи раніше розкладу, і в страху думала, що їй робити далі. Опікун, цілком ймовірно, забув про її приїзд. Як його тепер розшукати? І де шукати притулок зараз? Адже в гаманці у неї не залишилося зовсім нічого. Поки в голові похмурі думки змінювали одна одну, Анжеліна здригнулася, почувши за спиною:

– Міс Анжеліна Лур'є де Сент-Джон?

Анжеліна обернулася і розгублено кивнула, мимоволі розглядаючи того, хто звернувся. Перед нею стояв кремезний чоловік, одягнений зі смаком, в усе чорне, з тростиною в руках. Обличчя його не виражало ніяких емоцій, голос, незважаючи на холодний тон, був приємний.

– Ваш багаж завантажать в екіпаж. Прошу слідувати за мною.

Анжеліні, подавши руку, він допоміг сісти в двомісний екіпаж, роздавши ще декілька розпоряджень візникові, сів сам і звернувся до неї:

– Моє ім'я, як ви вже здогадалися, Адам де Сент-Джон. Я Ваш опікун на прохання вашої матері до двадцяти одного року. Сподіваюся, дорога вас не втомила?

Останні слова благодійника були вимовлені, явно, заради пристойності.

– Дякую, граф, мені було приємно побачити нові місця, до цього я ніде не подорожувала. Я вдячна Вам за запрошення … – не доказала Анжеліна.

– Я не запрошував Вас. Це була остання воля вашої матері. І вам не слід забувати про це, – холодно перебив її де Сент-Джон, дивлячись в своє вікно.

Сльози розчарування стояли в очах Анжеліни, добре, що він не дивиться в її бік. Отже, їй не раді. Чого і слід було очікувати. Бідна родичка – велика радість!

– Вибачте … я не знала про ваше існування … не знала про волю матері … що вам не приємно моя присутність … – затинаючись, лепетала Анжеліна; зрадницькі сльози котилися по щоках.

Де Сент-Джон мовчки простягнув їй носову хустку, і як ні в чому не бувало, запитав:

– Ви отримали якусь-небудь освіту?

Анжеліна не знала, що відповідати і яка реакція буде в опікуна.

– Уроки мені давала мати. Я трохи граю на фортепіано … – не встигла закінчити дівчина.

– Зрозуміло, – сухо перебив де Сент-Джон. – Мені необхідно залишити вас на якийсь час. Кучер знає, куди вас доставити.

Опікун окликнув візника ударом тростини в дах екіпажу, карета зупинилася, і Сент-Джон поспішно залишив новоспечену родичку.

Анжеліна побачила з віконця, як містер Сент-Джон пересів на жвавого гнідого скакуна, якого весь цей час поряд з екіпажом гнав грум, одягнений в шикарну жовто-зелену ліврею. Граф уміло присмирнівши скакуна і, пришпоривши його, пустився у далечінь. Залишившись без коня, грум на ходу спритно стрибнув на підніжку позаду карети, чому екіпаж злегка гойднуло.