Сергій Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя

Далі Павло вчився після народньої школи ще в повітовім місті Зінькові в «городському училищі», по скінченні якого був <���прийнятий> на «казьонний щот» до київської воєнної фельдшерської школи, де приймалися діти запасних нижчих чинів російської армії, і він як син старшого унтер-офіцера Михайла Губенка був по складенні вступного іспиту прийнятий. По скінченні цеї школи Павло мусив одбувати шість років військової школи за те, що вчився на «казьонний щот». Цю всю добу я з Павлом не бачився.

Побачився з ним восени 1911 року в м. Груні, де ми якось обидва випадково зійшлися.

М. Грунь, народна школа, вчителює в ній Павлова менша сестра Катря, така ж весела і дотепна, як Павло, але через всякі пригоди життьові має чорні сумні очі, хоть гумору ніколи не тратить. Катря цілий вечір оповідає нам веселі сторінки з шкільного життя. Катря свідома українка, вона за навчання в школі дітей рідною мовою. Павло пробує сперечатись, але Катря не дається. Перемагає Катря, бо Павло не проти материної мови.

Після спільної вечері Катря з своєю колеґінею йде до неї ночувати, бо її кімнату «окуповали» ми з Павлом. По коротких інформаціях про перебіг свого не дуже веселого життя мені Павло починає оповідати веселі пригоди з військового народнього й фельдшерського життя, пересипати їх веселими анекдотами. Павло вміє дуже майстерно оповідати, анекдотів знає безліч. 4 години ранку, а ми ще не спимо, бо оповідання і анекдоти дуже смішні, я сміюсь, а сміх мій чути до сусідньої кімнати, в якій спить сестра з колеґінею. Кілька нагадувань через стіну не помагає, бо я все прошу: «Розкажи, Павле, ще». Павло після повторної вечері в доброму настрої і сипле дотепами. Дотепи його чути крізь стіну, заважають дівчатам спать і вони починають стукати в стіну дужче.

Відпочиваємо хвилину, не спиться, і починаємо знову. Нарешті дівчата щось біля ½ 6 год. самі з’являються в кімнаті і починають нас сварить, що вони через нас не спали цілу ніч. Просимо вибачити, але дівчата тоді «карають» нас, власне Павла, тим, щоб він розказував і їм ще раз веселі оповідання. І так ціла ніч була проведена у веселих оповіданнях та сміхові.

Після цеї зустрічі, коли ми пропарубкували в Груні 2 тижні, мусили її оставити. Роз’їхались в ріжні кутки. Павло до Київа, а я в Донбас. Переписувались пізніш ми мало. Здебільшого листи Павлові були родинного характеру. З сестрою Катрею я листувався частіш і вона мені писала на мої питання, що є з Павлом і все відповідала – чекаю чергового листа від Павла, бо тоді буде веселіш. Листи Павлові читала «вся Грунь». Це тягнеться од листа до листа, бо поки «всі» прочитають листа, а тут уже другий треба читати. Листів раніш Павло, як видно, не любив часто писати. Та це я знаю з власного досвіду, бо хоть я йому писав часто, але він відповідав неакуратно.

Кінцем 1916 року я випадково попав на службу в лісний відділ Київського Воєнно-Промислового К[оміте]ту з місцем осідку спочатку в Середній Буді на Чернигівщині, а пізніше був переведений до Київа. Павло в той час був фельдшером в хірурґічному відділі в лічниці Південно-Західних залізниць. І от я тут знову зустрів Павла. Перша зустріч після довгої розлуки ознаменувалась доброю вечерею та ще більше доброю випивкою, яка відбулась в помешканні близької знайомої Павла, що називав її Павло Антоніною Міновною. Ця вечеря була дуже весела, бо Павло мав настрій і ввесь час займав присутню публіку веселими оповіданнями та анекдотами.

В Київі ми часто зустрічались, навіть часто обідали разом. Хоть Павло ніколи проти українців не виступав і з розмов з ним я довідався, що він навіть знає українську літературу, читав газети та часописи. Але до українства він не признавався.

Українцем він став уже після «Мартовської» революції, коли побачив, що вже боятись за кусок хліба нема чого і за це його карати не будуть. Забув Вам додати, що моя тітка Параска, себто Павлова мати, мала 19 дітей, з яких живими осталось 13-ть. Він був другою дитиною. Його батько, діставши карбункула на шиї, від якого потім дістав зараження крови, вмер в молодім віці, залишивши тітці ще 10-ро малих дітей. Отже ті старші, між якими був і Павло, мусили помагати матері утримувати родину, бо дядько по своїй смерти нічого не залишив, крім хати та двора біля неї з малою загородою. Отже тітка цілком була відказана на поміч старших дітей.

По революції інакше. Перешкод виявити своє я ніяких <���не мав> і Павло часто бував на засіданнях Центральної Ради між публікою, яка збиралась на хорах Педаґоґічного Музею. Починає докладніше студіювати мову, літературу, історію. А по відкритті Українського Університету в Київі записується як вільний слухач його та починає студіювати політичну економію.

Після проголошення самостійности України, Павло дістав посаду в Медично-Санітарній Управі Міністерства шляхів, на чолі якої був покійний др. Модест Левицький. У вільні від праці хвилини між Павлом і др. М. Левицьким часто відбувались довгі дебати на тему української літературної мови. Павло добре знав народню мову, бо майже щороку свою відпустку літню проводив на пароплаві, що плавав по Дніпру від Київа до Катеринослава, куди його наймала пароплавна спілка як фельдшера на місяць або два.

В літі 1917 року Павло не раз читав в малому гурті своїх найближчих знайомих свої фельєтони, писані на клаптиках паперу, але ніяки доводи його не переконали занести їх до редакції. Один раз я випадково познайомив його з поетом Чупринкою. Було це перед вечерою, Павло щось веселе оповідав. Чупринці оповідання дуже подобалось: «А ну напишіть». Павло бере олівець і за пару хвилин готовий фельєтон. Прочитавши, Чупринка йому зауважив: «Та Ви добрий фельєтоніст». Але це зауваження не переконало Павла і він цього фельєтону до редакції газети не відніс.

Після залишення влади УНР Київа, Павло з іншими урядниками виїхав до Винниці, а потім до Кам’янця-Подільського. В Кам’янці якось прихожу додому (ми жили разом у одній кімнаті), а Павло мені: «А ну, слухай». «Добре, слухатиму, тільки цей анекдот ти мусиш надрукувати». На моє здивування Павло згоджується, але щоб я його відніс. На жаль, редактор не зумів схопити гумору цего Павлового фельєтону та невдало скоротив його, що дуже розсердило Павла. Аби не сталось подібне, я запропонував Павлові познайомитись з редактором. Після знайомства фельєтони П. Грунського (як він тоді їх підписував) ніколи вже без його згоди не скорочувались. Під час перебування Павла в Кам’янці він написав один фельєтон під назвою «Розмова з міністрами», але цей фельєтон через цензурні умови не був надрукований.

З Кам’янця я виїхав скоріш, ніж Павло, а тому мені не довелось читати тих фельєтонів, що він містив далі у «Т[рудовій] Гр[омаді]».