Сергій Гальченко - Остап Вишня. Невеселе життя

– Пане, – кажу, – куди це ви мене?!

– До лона, – каже, – матері твоєї.

Давно вже, каже, ти її не бачив. Скільки ти, каже, утисків приймив, скільки горя!

– Так чого-ж ви, – кажу, – пане, за карк? Ви краще, – кажу, – пане, перепустку виклопочіть! Я й сам, – кажу, – такий ніби до мами вже хочу!..

– Мовчи, – каже. – Лети!

– Лечу, – кажу, – лечу! Тілько ж не давіть так!

Летимо…

А за нами ніби хури зі збіжжом, цукром. Аж свистять! От, думаю, мамі на святки. Як раз, думаю, добре.

Летимо…

Аж зирк у бік! Майже поруч з нами смалить Фуксом до неба владика. У Фукса «вслєдствіе переутомленія» виріс здоровенний хвостяка.

І він вертить ним «без всяких демократических разсужденій». Владика його кропить і приказує:

– Ну, вивозь, вивозь, раб Божий Шмах? Один ти «вѣрующий» в мене залишився…

Наблизились. Чую, ніби голос.

– Покайся, Грунський, співробітником «Шляху» будеш…

– Е, – кажу, – отче, «як по шляхах літати, та збирати, краще робить»…

Прокинувся…

Почав хреститися…

Далі вже щось заплуталось.

Комусь кричав: «Борітеся – поборете».

З якимось пролетарієм єднався.

І ніби в того пролетарія кров з брови текла…

Потім ніби якийсь високий, кремезний, чорнявий пролетарій підходив до мене – прохав дозволу проповіді говорити…

Був ніби у Винниці… Там клянуть Кам’янець і далі на захід…

Хотів ніби з кимсь федеруватися, та ніхто не хоче.

Так я плюнув, та заснував українсько-польське видавництво, щоб довести всій «поступовій інтелігенції», що я є на світі і що Україна не на Філіпинських островах, а поруч з Польщою.

Потім ніби набрався, як самостійник, і реготався, як ен-ер.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

– Отаке верзлося!

– Хай йому!

Театр Садовського.

Отак проходиш по місту і тобі кожні, принаймні, три дні кидається у вічі афіша:

– «Запорожець за Дунаєм». Так ото, значить, любить М. К. цю оперу.

Думаю собі.

– Дай піду!

Бачив я цього «Запорожця» разів мабуть з 30, як не більше.

– Може, – думаю, – побачу щось нового.

Нового я не побачив, звичайно, нічого, а просидів вечір з задоволенням.

Сам М. К. Садовський був в доброму гуморі і К а р а с я, можна сказати, не грав, а «чеканив».

А н д р і й – п. Овдієнко і О к с а н а – п. Литвиненко-Вольгемут дуетом мене, наприклад, прямо захопили.

До того чудово вони його співали.

І якби в О д а р к и, – п. Малиш-Федорець, – не боліли зуби, все було б більше, ніж чудово.

А то, розумієте, як співає Одарка пісню «Ой, послала мене мати до криниченьки», так у тому самому місці, де ото приспівує вона «Ой, мамо, мамо, мамо» нотка височенька, і п. Малиш-Федорець як бере цю височеньку нотку, так ніби сидить у зубного лікаря на кріслі і він їй обценьками вп’явся у самого болючого зуба. До того повним страшної роспуки і жагучого болю виходить в неї оте саме «Ой».

А взагалі добре. Єй-Богу добре.

Про п’єсу писати не буду, – вона стара і всім відома. Скажу лише кілька слів про виконання й тих, що виконують.

Боже мій! Боже мій!

Куди ми йдемо, куди ми завертаємо? Що лишилося з театру? З «театру Садовського», того театру, який колись чарував і захоплював, примушував плакати й сміятися?! Може звичайно й не винен М. К. в тому, що скоїлося? Що його покинули кращі сили? А може й винен?! Не знаю!

Але, що тепер у нього нема театру – це факт! Є щось подібне до театру і тільки…

Дививсь оце я, як «партачили» «Дай серцеві волю – заведе в неволю». «Партачили» усердно й сумлінно. Я не буду детально розбирати виконання окремих ролів. Зазначу лише, що новим «прем’єрам» п. п. Івановій, Кривецькій, Ясинському треба ще багато вчитися, п. Івановій конче треба залишити копіювати попередню прем’єршу, бо невдала копія з поганенького орігіналу робить тяжке вражіння.

Ну, гаразд, це актори молоді, не досвідчені. Вони, дасть Бог, ще «виграються», бо, очевидно, працюють над собою. Це помічається.

Але те, що витворив «актор», що грав 1-го музику (я навіть його прізвища не буду називати) – це цілковитий сором. Людина очевидно зовсім забула, що він грає в театрі, та ще й в державному. Це – шарж, і шарж не тілько не дотепний, а навіть не чемний. «Гальорку», звичайно, він потішив, але це можна-ж зробити й инакше: нап’ясти на ярмарку халабуду тай «перекидаться» собі до схочу на «потѣху почтеннѣйшей публики». Коли він сам не розуміє, що робить, то режисьорові треба це припинити, ну хоть навіть збройною силою, як так не послухає. Бо це ж скандал! Єй-Богу, скандал!

Взагалі вражіння від виконання дуже зле. І якби не чудова гра п. Левицького (сирота Іван), провал би був повний і безповоротний, п. Левицький актор, безумовно, інтелігентний, з искрою Божою. Не зважаючи на «слизьку» ролю, нігде навіть найменьшого натяку на шарж. Спокійно, витриманно і прекрасно грав він і… врятував становище.

Щира йому за це подяка, бо рятувавши становище, він рятував і рідне мистецтво і колишню славу театру Садовського.

Дуже приємне вражіння робить п. Івлів у невеличкій ролі парубка.

Я, єй-Богу, абсолютно не розумію, на віщо шановний М. К. Садовський написав цього листа. Що він хотів ним довести?

Я ж і сам писав, що актори молоді, що вони виграються, що вони працюють над собою. А що його хвалили в Київі? Ну так що-ж?

– Добре, значить, грали, то й похвалили.

– Що ніхто з тих, що покинули трупу, ніколи в цій п’єсі участь не брав?

Ну так що-ж?

Грали, значить, инші, що були в його трупі тоді.

Отже, значить, ми з шановним М. К. щодо цього однаково думаємо.

Образити, звичайно, я нікого не хотів і не хочу.

Я лише констатував факт, під котрим М. К. підписується обома руками. А я зовсім не для цього писав. І якби М. К. уважно прочитав, він би зрозумів, для чого писано.

А то він почав «захищати», а вийшло навпаки.

Невже Ви, шановний М. К., вважаєте Ваших акторів за таких нездібних, що потрібно цілих 13 років під Вашим режисьорством, щоб вони добре грали?

Що Ви, хай Бог милує?

За віщо це Ви їх так?

Я, наприклад, незважаючи на те, що, як Ви пишете, «кидаю образливі нарікання в молоді Ваші сили», і то гадаю, що вони у Вас кращі, ніж Ви про їх думаєте.

В те, що вони повні любови до свого рідного краю й до мистецтва я вірю і за це годен їм кричати «Славу» без кінця, а не тільки добрим словом підтримати.

Але за те, як вони грали «Дай серцю волю» – не можу. При всьому мойому бажанню.