Сергій Гальченко - Епістолярій Тараса Шевченка. Книга 2. 1857–1861

Бувайте здорові та веселі, поклоніться низенько од мене старим Деркачам та задніпрянським горам.

Не забувайте щирого вашого друга Т. Шевченка.

1859.

9 октября.

Посилаю тобі, мій искренний друже, дещо моєї нікчемної роботи. А любій панночці Ганнусі, замість мазурок Шопена, наші пісні. Нехай грає та виспівує, та не радиться з панною Валентиною, вона її доброму не научить.

Напиши мені свій адрес і напиши, як зовуть пана і пані Красковських і як зовуть Чалого і Чалиху. Андрієвському сам занеси рисунок і гарненько поклонись йому од мене.

Не забувай искреннего твого друга Т. Шевченка.

Адрес:

В С. Петербург. В Большой Морской,

в доме графа Уварова. Его высокоблагородию

Михайлу Матвеевичу

Кумасю, серце моє!

Увечері я буду у Карташевських. Ще на тім тижні обіцяно. Як матиму час, то прийду обідать, і поговоримо. А поки що прийміть, моє серденько, моя єдиная кумасю! оцей нікчемний рисунок на згадування 8 октября 1859 року.

Оставайтеся здорові.

І кум, і друг, і брат

ваш щирий

Т. Шевченко.

22 октября

1859.

22 октября 1859 года.

Тарас Григорович!

Нехай Вам Бог дає здоров’я, нехай віка прибавить! Спасибі Вам, що я побачив Вас і побалакав з Вами хоть трошки. А про те жалкую і досі, що не довелось мені ще раз побачиться з Вами. Прибігав я до Вас разів зо три та й ще раз довідався, як уже зовсім зібрався в дорогу – коли ж Вам ніколи, здається, й просвітку не давали, – засмикали, як жиди того пана, що до склепу закликають. Нехай буде, як сталось, а тим часом от що: чи отдали Вам мою казань, що читав я перед Вами? Не повинна, здається, пропасти, а втім, хто його зна, бо й сам я не відаю, кому її оддав. Вже останній раз прибіг я до Вас, та не застав не тільки Вас, але й Гудовських. От і вийшов я на улицю, коли дивлюсь, – сидить на стовпчику якийсь льокай. «Чий ти?» – питаю його. – «Гудовських», – каже. – «Де ж пани твої»?» – «Не знаю». – «А Тарас Григорович?» – «В гімназії». – «Будь же ласкав, – кажу йому, – оддай осю бумагу Тарасу Григоровичу, як вернеться він додому!» – Та й оддав йому ту казань. Отак було, а втім, хто його зна, може й справді казна-кому оддав. Скажіть же, будьте ласкаві, чи вона у Вас, та казань, і що Ви думаєте з нею зробить? Може, читали кому, так що люди кажуть? Мабуть, кепкують, глузують: «Це, – скаже інший, – не проповідь, а «рассказ, описание». Нехай собі що хотять кажуть, а я хоч тричі присягну, що так треба писать. Годів з п’ять я думав об сьому ділі, та й видумав, бачте, таке, що аж ченці здивувались. Нехай їх, ченців тих, діла судять.

Вибачайте, Бога ради, що змикитив трошки перед Вами, бо й досі не прислав передмови до теї казані. Якщо можете приткнуть її де-небудь, то пришлю, далебі, пришлю. Напишіть, будьте ласкаві, хоч троє словечок – велике спасибі скажу. Послав би й тепер ту передмову, так не дописана і не переписана: ніколи було і тепер дуже ніколи. Був я ще раз в Україні. Ненько рідная! Нехай тебе Господь милує! Сонце палило вдень, і місяць вночі!.. Надивився доволі на панів, попів і людей. Пани останню кров висисають, попи звичайно службу правлять, часом люльки курять, в карти грають та ще й добре випивають, а нарід бідний терпить, терпить та сльози нищечком витирає. Ніхто до його слова не промовить, ніхто йому не скаже, як то в світі Божому жить, щоб Богові вгодить і душі добро придбать. Прожив я в Корсуні неділь зо дві. Там, коли пам’ятаєте, рядом з братом моїм становий живе, так-таки хата коло хати. Як-то людей там мучать! Як вони кричать та плачуть! А становий в шляфроку по стані походжає, люльку тягне, заглядає… не скажу куди, та на ввесь рот свій репетує: «Дужче, дужче! Эх ты, бездельник! Я тебя самаво»… Прийшла якось до брата мого убогая жінка – на чоловіка жаліться, вклонилась, взяла благословення та й каже: «Батюшечко, серце, отець духовний! Змилосердіться надо мною, що я така нещасна, дайте пораду. Чоловік мене не злюбив вже годів з п’ять: попереду, було; все б’є, потім од миски одігнав, далі зовсім з хати вигнав, а тепер вже комору розкидає, щоб не було мені де й голову прихилить, в мене ж діточок п’ятірко од його-таки, хліба дастьбі, зодягнуться нічим. Заступіться, батюшечко, сердце, голубчику»! Розпитався брат мій ще трохи, та й каже: «Піди ж ти, голубко, до станового та попроси і його, та що він тобі скаже, тоді вже прийдеш до мене». – «Нехай мене Бог сохранить од того стану! Я ще зроду там не була», – сказала і трохи не заплакала. – «Не бійся, – каже їй брат, – хіба ти худе що зробила… іди; от і становий по двору ходить». Пішла та зараз і прибігла назад: побіліла, виду на її нема і труситься, неначе од пропасниці. «Що тобі таке?» – питає її брат. – «Оце! – насилу промовила і тяжко зітхнула, – і не стямилась, поки й до вас прибігла. Приходжу до його, вклонилась та й стала казать: ваше благородіє! така й така річ… А він, пробачайте, поганець, як крикнув, як затупотів ногами та почав нівечити мене словами, то я не знала вже, як і втікать од його. Нехай він западеться – той стан. Зроду-звіку не піду туди». Пораяв брат і сам, як міг, а мені й досі жаль тої жінки. Отаке-то! А то знов писарець невірний вилізе на «балкон» та звідтіль соцьких перекликає, та лає так скверно, що аж слухать сумно. Підошви не варт, а коверзує. Горе, та й годі!

Що б іще Вам сказать? Недавно наша духовна цензура благословила напечатать одну проповідь Філарета, що архієреєм в Чернігові. (Оцей самий Філарет недавно забрав з нашої консисторської архіви деякі бумаги, а деякі прислав в нашу архіву. Треба подивиться, може, що й ласеньке є. Я хочу написать до його, щоб він прислав з Глуховського монастиря Мельхиседекові бумаги. Філарет – розумний чоловік, тілько біда, що кацап, хоч і трудящий). Проповідь написана була по-кацапськи, бо Філарет і слова не втне по-нашому; так найшовся, бачте, священик, що переіначив ту проповідь. Воно так неначе й по-нашому, але зовсім по-кацапськи. В цензурі, щоб Ви знали, всі кацапи; от питаю я того, що благословив печатать: «Чи ви розібрали, що там написано?» – «Как же-с! – сказав він мені, – там все почти слова русские!» – Кумедія, та й годі!

Дописався до краю; тепер хоть і прощайте! Бувайте ж здорові! Щасти Вам Боже, де ви лицем повернетесь.

Ваш земляк Феофан Лебединець.

Чи скоро одчинять вашу «Хату»? Напишіть, будьте ласкаві. Якщо в нас тісно буде, то й до Вас – з чим Бог пошле. Думаю ще розказувать дещо. До Межиріча тепер не доїхав; Нехай іншим часом. В Умань писав два рази, та й досі нема нічого. З нового року, здається, будем печатать Мельхиседека і за Кушніра напечатаємо. Викохав я собі сина – журналом називають. Сам його на світ породив, без попа ймення дав і хрестив, кумів не бравши. Пішов він до синоду за благословенням. Коли б же то благословили, і щоб самому замість няньки буть. Не дай Боже, як перейде на чужі руки! Не навчать добру, і піде послухачем!..