Любовь Тильман - Отраженье

Ні. То крізь темряву прожитих літ

Вогник Душі проростає у світ.

Не дарував мені ти квіти,

Не замовляв мені пісень.

«Тебе не можна не любити» -

Я чую майже кожен день.

І я тобі, дурненька, вірю,

На все заплющуючи очі,

Хоч вдвох з безсонням шаленію

Тобою майже усі ночі.

Все як завжди. Нічого не вирішив час.

Не єднає він нас. Не розлучить він нас.

Кожен – інша планета, орбіта своя.

Та струмить поміж нас почуттів течія.

Серед Холоду Космосу Зірки Вогонь,

Та тепла не відчуєш у молитві долонь.

Я розчинилась у повітрі,

Мене не стало,

Так хмара, що у рвучкім вітрі

Маревом стала,

Так вечір, що у нетрях ночі в темряві згинув.

Я розчинилась у повітрі, як кільця диму.

Я розчинилась у повітрі?

У снах й безсонні,

У поговірках, у повір‘ї,

В твоїй долоні.

Я ніби йшла і зупинилась.

Ніхто не знає.

Я розчинилась! Розчинилась!

Мене немає.

А ти живеш. Тобі не дивно?

Скажи на милість.

Тобі не боляче? Не зимно? -

– Я розчинилась.

Ніхто тобі вже не подзвонить, не потурбує.

Ніхто твоєї вже любові не потребує.

Ти забув і совість і стид.

Ти забув як тебе кохаю.

Ти забув як мені болить,

Коли довго тебе не стрічаю.

Всупереч всім своїм словам,

Та вже мабуть так мало бути,

Ти забув, що забути мав

І забув, що не мав забути.

Ти забув тихий мій поріг.

Та я все надію плекаю,

Що невдовзі тебе пострічаю,

Як забудеш, що досі не зміг.

До болю, до муки, до жару в крові

Пригадую руки кохані твої.

Та хай обривається кров‘ю життя,

Минуле вертається без вороття.

Душа виливалась назовні віршами.

Шукала, в спорідненні спраги, Душі.

Та все відбувалось немов би не з нами,

Як в прорви безодню летіли вірші.

А світ коливався, звивався, струмився

Навколо і ніби в чужому житті…

І вірш мій з оточенням світу не злився,

А жив, як і я, серед всіх в самоті.

Он понесли вже пристрасті коні,

Зупинити їх сили нема.

Хто для тебе я? Сонце в долоні?

Чи сніжинка, що тане дарма?

Хто для тебе я? В Світі єдина?

Половинка Живої Душі?

Чи негадана світла година,

Що раптово відкрилась в тиші?

Хто для тебе я? Знаю. Не треба.

Є слова. Але тільки слова.

Зупинитись отак, просто неба,

І дивитись як гасне трава

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба, я закохалась у тебе.

Я закохалась у тебе, пробач.

В мене за вікнами стиглі жита.

В тебе за вікнами трави буяють.

Нас розділяють прожиті літа,

Нас не прожиті літа розділяють.

Прагне рука доторкнутись руки.

Прагне плече до плеча притулитись.

У почуттях, мов у водах ріки,

Прагне Душа наче в снах розчинитись.

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Я закохалась у тебе, то смішно, хоч плач…

Слів говорити не треба,

Я закохалась у тебе. Я закохалась у тебе.

Пробач.

Що ж мабуть ти знов права.

А так хотілось щоб було прощання,

Щоб були тихі, лагідні слова …

Та що слова? Нехай буде мовчання.

Напевно, й справді, вже прийшла пора

І зустріч, що була, була остання …

Нічим нам не зарадять вже слова.

Ми мовчимо. Нехай буде мовчання.

Усіх закликаємо нині до згоди,

Нехай ми на різних часом полюсах,

Та тільки кордонів нема у Природи:

На ріках нема, у морях, в небесах.

Єднаймось, від «чорної тіні полину»,

Від грубо закутих в бетон ручаїв,

Як кожен спасе свою рідну хатину,

Врятуємо разом планету – свій дім.

Живемо нарізно у суєтнім світі,

По-різному молимось різним богам,

Та в захист довкілля, дорослі і діти,

Єднатись, єднатись потрібно всім нам.

А вам, кому серце з біди не здригнеться,

Кому аби день – і трава не рости,

Нехай чернівецька дитина всміхнеться,

Малеча з Народич насниться у сні.

Колосок:

Хитнувся Колосок і впала на землю маленька Зернина. Але вона ще не знала, що вона – Зернина. Вона ще н і ч о г о не знала. Вона спала. І навіть не знала, що спить. А Колосок тихенько похитувався поруч і думав, думав, думав…

…Зернина… Напевно і я з‘явився на світ з такої Зернини. Не пам‘ятаю. Пам‘ятаю лоскотне і гаряче, і нестерпно тягне вгору, вгору. І раптом – світло. Але ні, того також не пам‘ятаю. Напевно вигадав, бо ж бачив, як проростали поруч молоденькі Зернятка.

Що дійсно пам‘ятаю, то це Сонце і Теплий Дощ водночас. Як то було чудово – тягнутися до Сонця і ще не знати, що будеш дерев‘яніти і сохнути, і нічим не зможеш тому зарадити.

Але про що я? Ах, Зернина… Зернина, яку я проростив у собі. Але ж хіба тільки я? А може і зовсім не я? Вона ж і не подібна до мене. І взагалі, то скоріше вона проростила мене із себе і сама ніби щезла, розчинилася у мені. Хоча ні, не щезла, бо то ж її Зернятка, що я їх вважав своїми, не мої, а її діти. І подібні вони до неї. А я… я, я хіба що відбирав необхідну для них поживу і підставляв її під промені Сонця. А вже воно…

Стривай. Я зрозумів! Зрозумів! Ні Зернина і ні я, а Сонце, Сонце! Сонце! То воно, через нас, втілює життя на Землі. Ми – не різне. Ми – те саме: і Зернина, з якої виріс я сам і ті Зерна, що їх я проростив у собі. Наше буття безперервне. Прощавай, моє старе стебло. Ти добре прислужилося мені, але створене з цеглинок землі, знову повернешся у землю, а я потягнуся назустріч Сонцю в тисячах нових колосків.

І з останнім словом просипав Колосок усі Зернини і думка в ньому завмерла. А може Колосок дійсно не пам‘ятав? Може Зернини бачили сни? І снилися їм чудові дивовижні Рослини, що підставляли Сонцю свої смарагдові долоні.

Сонячний Промінчик:

Які щасливі ті створіння – думав Сонячний Промінчик, оглядаючи Землю. Вони можуть бути тут скільки завгодно і нікуди не зникати.

Вони відчувають і мій дотик, і дотик Вітру, і Дощу… Як би я хотів бути таким, як вони, постійно перебувати в одному місці. А тут, не встигнеш і роздивитись навколо, як щось перетне твій шлях від Сонця і ти вже, бажаєш того чи ні, у новому місці… То хмарина, то птах… А ще й Земля обертається… обертається… Нічогісінько не побачиш. Недарма люди «зайчиком» прозвали, скачеш та скачеш…

Промінчик зазирнув на квітучу луку і так йому тут сподобалось, що він забув про усе на світі і занурився в перший же Зелений Листок, що трапився йому на шляху. І Листок полегшено зітхнув. Всередині Листка було затишно і панувала якась особлива тиша, не глуха тоскотна беззвучність, а гармонійно пов‘язані звучання… і хотілося говорити пошепки, щоб не порушити ту невимовну гармонію.