Емма Андієвська - Вігілії

Із неладу – рука, що – зерна й лад —
Крізь заграви – на перехрестях – мощі.
І прапорець на пагорбі, що – нащось.
Усе велике, що таке – мале.

Плач. Голоси, хоч поруч – ні оселі.
Лиш смерть, що світ, немов кізяк, мусолить.
Сам тільки звук – щербатий і гугнявий —

Вже без надсади, без прокльонів, гніву. —
Все – в лійку, – поодинці і гуртом. —
Й ріка, що рінь у душу нагорта.

На дні віків чекає Пенелопа, —
Піщина пам’яті, що – водяні бескиди.
І женихи, що чинять збитки й шкоду,
Й Аїда брама, котра замість шлюбу.

На астролябію поклавши лапи.
Два грифи – шлях, який веде в нікуди.
Пішина пам’яті і обрій-естакада.
Що – світ, із мила й сажі зліпок.

В предмети згущується роздрібне мигтіння.
Де щойно тільки гілочки фотонні,
І від єства – ні обрисів, ні статі.

В таких глибинах навсебіч летіти. —
Ще Сцілли і Харібди омина Свідомість.
Й ніч у мисці, як миньок.

Не обрій, а вуста, – то там, то тут —
З-під намулу. І тиша, наче дьоготь.
Все причаїлось. Тільки місяць диха
На вухо. Та – ковтками – блекота.

У проминального все дужче апетит —
На вічне, хоч і гине від ядухи.
Дві зірки, що – як рушники – з-під даху, —
За розподільник ліній і частот.

В повітрі гаснуть острови з опунцій.
Прийдешнє ще чекає на зупинці, —
Їсть яблуко, – при боці – оцелот,

Що від – проміжних втілень уцілів.
Й по купках спалахів, мов з’яв очіс,
Йде розтяжний – з самих суглобів – час.

Мить блимнула – й ломовиком – в обоз.
Життя? Ріка? Чи просто знак – алея
Згортається у зірку і маліє.
Не поле – алюміній і азбест.

Амеба місяця зійшла на рихлий бас.
Килою – отвори. Хорти – от-от – толая:
Рівнина чи вже духа алкалоїд,
Що в просвітках – матерії позбувсь? —

Самі кульбаби від гучних орацій.
Світ – проваливсь на першому уроці
Й – надсадно – форми – щіткою, як посуд.

Природа – з’яв напташила запаси,
Аж серце гупа й кришиться броня.
І пітьма, що – оливами – бринить.

Навколо тиша, наче із відра.
Без опертя, в надхитану назальність —
Квадрат розмитий. Світ – без камізельки.
Все кришиться – і навпіл – по ядру.

За водорозділом – осмерклий сум модрин.
Що видовжила в береги зозуля.
Та мозок, що – краплинами лізолу, —
Ще заки – на новий ракетодром.

Сама рівнина, що застигла в оці,
Та – ген – тополь порожні ногавиці.
Де зовнішнє відбігло всіх регалій,

Лиш де-не-де – на хіднику – рагелі.
Нутро не кліпне, – в пастці сам ловець.
І тиша, що всі стулки розсува.

У прірву – день. Короткий людський вік.
Все глибше смерть вбиває в тіло пакіл.
Все, чим жилось, як на асфальті – спека. —
Мелодія – на кришки – і співак.

Плете ядро усесвіту павук.
На ниточці тремтять хисткі опуки.
Усе живе – Тлін – під свою опіку.
Лиш серце блима – між кущів – ставок.

Весь світ біжить – вагон, – та спить кондуктор.
Хитаються перегородки з дикту.
Не діють гальма. Рух ніхто не стрима.

Не вимкнути – ні колії, ні струму,
Ні пам’яті розпилений смарагд,
Де ще життя, – що – димом, – димарі.

Буття? – Чи серед хаосу – боскет.
Де – ножицями – неосудний ледар?
Порожній пляж. Надтрухлі дві колоди.
В піску гниє – півмісяця – і скат.

Повітря – з плинних лусок – самоскид.
Який – над ямою – добіг до влади.
Надкришуються – всесвіти і люди.
Ковпак відлунь. І невідчитний код

Черви, що пробує свідомість гризти.
Крізь видиме – дедалі глибший розтин,
І переходи, і мости з віскози, —

Кров, звільнена від пристрасті і сказу,
І простір, що на промінь захолов. —
Неначе хто кватирку прохилив

В безпростірність, що плаче немовлям.

Рожеві парасолі краплють з ринви.
Всім з’явам- простір – за єдину пашу.
Та де-не-де – ще світлові папуші. —
Все зовнішнє пішло на відмирання.

Ступати важко. Небо, як мурена,
Ковтає душу. Ледве блима пижмо.
Із каганцем – за існуванням – пошук.

Де тлін – в ботфортах – коней на пороні.
Стіна із лялечок, обернених в мовчання.
Матерії і духа величини
Й трикутник зору – крізь медузу ніби.

Бо видиме, що – невимовне – в набір.
Немов після потопу суховій,
Відкрило в серці жилу слухову.

Життя дало – з розгону – задній хід,
І не зібрати навіть глею грудки.
Лиш пам’яті шпичасті осередки
Із шибами, де навхрест – лепеха.

Вже прорідився дійсности штахет,
І серед плазми – духа самородки.
Рівнини сну з жирафами, – що – рідко —
Вглиб – жовте м’ясо з фіялкових хутр.

Самі димки. На нетривке – гоніння.
Назад – в ядро – розпочалось вгинання,
Де ще клітин пручається додаток.

Останню форму – в невагоме здуто.
І по трикутниках – без веслярів – вельбот.
Усесвіт, згорнений, чекає, як мольберт.

Ґонг-дзеркало. Самі стежини втрат.
Лише на обрії ще серце носить миро
У просвітках між валунів понурих,
Де жорна тліну порожнечу труть.

В завулках пам’яті – сіль вогників, – нітрит
І ланцюги. Туга легеня моря.
Зі спинок світла, наче із омарів.
Приплив – прапращура – в піску – портрет, —

Уламки водяної епопеї, —
Й над ними місяць, як шматок папаї.
Згорнулась твердь. На дно пішла ескадра.

Жменя свідомости і зір, – ліванські кедри.
Де смерть – лозиною – отару поганя.
Гонг-дзеркало, як жерла двигунів.

Життя спливло. Лишилася стерня.
Як мало зерен – цельофанний кошик.
Майбутнє ледь вивільнюється з кушок, —
Вже інше обертається стерно.

Ще час від часу дійсности турнюр —
З-за рогу – проминальніше й гіркіше.
Хорти підземні хлепчуть чорну кашу,
Хоч маятники, що – за тлін – турнір.

Ще ріки – серед мороку – молочні.
Як лунко, незахищено і лячно,
Де простору алмазна шевелюра.

Мов тільки но з верстата ювеліра.
Все – порохом – герой і страхопуд.
У серці – дріт. В чуттях – найглибший спад.
Й на брамі пес, що в білім колі спить.