Емма Андієвська - Вігілії

Як дзвін у вусі, вглиб речей розгін,
Де ще від дня позалишались пастки.
Ледь коливаються – плівки надуті – пустки.
Розгвинчено і воду, і вогонь.

Поздовжнього побільшала вага.
Скрізь – губкою – стрімкі й ламкі форпости.
Дитину в ванні – проминальне – пестять.
Всі віддалі, як тісто, й тільки ген,

Де устриця до обрію прикута.
Ще жменька світу з відсвітом строкатим. —
Зійшли на рінь – і метушня, і галас.

І ні душі. Сама – рівнина-голос.
Що – дійсність, наче праскою – капрон.
Та Яків, що із Господом – на прю.

Видовжується присмерку сачок,
Де інший берег, танучи, хлюпоче.
Ще тільки неба півпригаслі печі.
День руки витер, – працю всю скінчив,

Аби – на ранок – знову дитинчам —
Чи й серед ночі, – як кому приспічить.
Сторч – тиша насувається сипуча,
На скипетр обертаючи – канчук.

Слаба – не пітьма – простір – на утори.