Юлія Лукова - Поезія душі. Збірка віршів

Тарасе! згадай своє дитинство,
дитинство миле
в яке ввірвалось сиротинство,
яке пройшло, як щастя легкокриле.
Твою долю окутали кріпацтво й неволя
ось така важка «кобзарева доля»,
але ти до кінця боровся
та десять літ з душею розлучався.
В своїх віршах ти стан душі передавав
і перед нами розум відкривав;
лиха тобі доля випала брате,
не судила вона свої сніги на квіти проміняти.
Ще немає Вергілія й не буде
ти й твої вірші були і будуть
таких пекельних мук не чули люде
в серцях вони любов пробудять.
Нелюди тебе зламали
твій дух поник на каторгах печалі,
але вони тоді іще не знали
яку людину вони у нас забрали.
Та, що з того що забрали?
серце ж залишилось,
І вірші твої навіки
В ньому оселились.

Холоне кров моя у жилах
я бачу жах у тебе на лиці
вже стільки молодих лежать в могилах
із автоматом у руці.
За що ж тебе ріднесенька моя,
так на частини рвуть гієни?
в струмках тече червона кров твоя
ти ж не забулася про мене.
На полі проростає вже тюльпан
він так і тягнеться до сонця,
і не страшний йому туман
не перекриє світлого віконця.
Та, що ж ти голову свою схилила!
Дітей ти сильних маєш, не журись!
нам спадщину велику залишила
з колін давно вже піднялись.

Рано-вранці на світанку
Берізонька встала
Шелестіла буйним гіллям
Пісню заспівала.
Біля неї дуб, калина
І маленька горобина
Прийшли до берези люди
Ой напевне лихо буде.
Хочуть соку наточити,
Хочуть віку вкоротити
Плаче гірко білокора
Білими сльозами.
Порятуймо деревце!
Хай живе і прикрашає
Світ наш пишними косами.

Від народження вони,
є найкращі в світі,
бо вони стають добріші,
кожної хвилини й миті.
Мої батьки, мої батьки-
це слово не замінне
для кожної дитини
воно є найріднішим.
Вони підтримають і допоможуть
в важкую хвилину,
а також виховають в тобі
хорошую дитину.
Подякуєм батькам
за все, що є у нашій долі,
Без них би не було в тобі
Дитячої любові.

Дорогі мої батьки
ви найкращі в світі,
ці слова несу для вас
я по всьому світі.
Дякую матусю —
за ласку материну,
за підтримку ніжну
у важку хвилину.
Спасибі тобі батьку
За руки роботящі,
за щедру ласку
й за вечірню казку.
Дякую я вам батьки
за всі ваші труди
й за безсонні ночі
за всі ваші щедроти.

Життя-це сон
коротко плинний сон
сьогодні ти король, а завтра вже кріпак,
і все не так, не так.
І згасла вже свіча
нема, нема
того вже тут життя.
Заплющиш очі лиш на мить
король в кайданах вже стоїть
кріпак на троні вже сидить.
І все не те, і все не те
про що так мрієш над усе.
Життя скінчиться день у день
та не засмучує людей,
і понад все, і понад все
прожить його як треба це.

Сніг пухнастий білий-білий
устелив усі стежки
по яким ми рано вранці
всі мандруємо в ліси.
В лісі ми неначе в казці
все біліє навкруги,
і маленькі там звірята
привітають залюбки.
Де не де співа птахи
новорічні співаки
на снігу лиша сліди
зайченята малюки.
І маленькі білченята
пустуни і забіяки
все стриба сюди —туди,
і сніжок з гілля змітають
хвостиком туди-сюди.
Ніч настала все зникало
тихо наче у вісні
оживе все навкруги
день новий прийде сюди.
Знову будуть зайченята
залишать свої сліди
і веселі пташенята
знов співать свої пісні.

Прометей Титане любий
ти страждав заради люду,
від Тирана Зевса Бога
скрив ти правду долі його.
Для людей вогонь ти вкрав,
і за це ти постраждав:
кожен день орел проклятий
все клював тебе завзято.
Муки ці тривали довго
біль терпляче ти приховував від нього
Зевс дав шанс спокутати провину,
але ти хотів загнать його у домовину.
Проти тиранії й зла ти виступав
і за це життя своє віддав
вічно люди будуть тобі вдячні
за твої наміри прекрасні.

Рушник вишиваний я зберігаю
який мені мати в дорогу дала
велику цінність для мене він має
на ньому вся доля моя.
Нитки кольорові – це щастя моє,
а чорні – страждання,
і це не лякає мене
тому що зі мною він завжди.
В важкую хвилину притулюся до нього
згадає серце моє
матусю рідну коло порога
рідний край в далені.
Страждання із серця він зніме завжди
і буду веселою знову
рушник вишиваний, спасибі тобі
за те, що ти робиш для мене.

Стоїть матуся коло хати
зове додому вже мене,
люблю тебе я сильно-сильно
бо народила ти мене.
З дитинства ти мене ростила,
і дуже сильно ти любила
за це я дякую тобі,
і за життя, що дала ти мені.
Кожна дитина на землі
не може жити без матусі,
і будем ми її любить її завжди
тому що це наша рідна мати.

Душа моя наповнена сльозою
неначе дерево з осохшою корою
ніщо не зможе смить ось цю сльозу
лиш пам’ять про минувшу вже весну.
Дерева цвітом ніжно покривались
здавалося неначе в душу прокрадались,
і спів пташок щодня вчувався
від якого зранку прокидаюся
яка красива це пора
як шкода, що вона уже пройшла.

Не забудем рідну Україну
не забудем ми її степів:
її прапор, ніжну днину
шепіт рік і радісних лісів.
А ясні дні, а ясні ночі
їх не забудуть мої очі,
і кожен день і кожну ніч
я їх зустріну віч —на – віч.
І дикі коні серед степу
і мою гру у нашому вертепі,
а наш народ такий веселий
ти вічних сліз своїх не лий.
Ти будь весела завжди Україно
ми пам’ятати будемо завжди
слов’янів славна батьківщино,
і в наших ти серцях живи.

Зайдеш в кімнату серце мліє
нема нікого навкруги,
і лиш про те я мрію,
щоб залишатись навіки.
Сумний портрет
глядить на мене
неначе намальований Мольберт,
і завжди він страждатиме без мене.
Згадає серце мить прекрасну
ті довгі миті із життя
коли ми разом залишались,
і в серці грали ноти каяття.
Закрию очі серце мліє
нема нікого навкруги
лише портрет тієї діви
переді мною назавжди.