Панас Мирний - Повiя

- Та воно не окриється! Воно колись виявиться! - гомонiли люди, цураючись Прiськи. Нащо Одарка - i та, попитавши у Прiськи, де Христя узяла грошi, i не добившись путнього вiдказу, почала сторонитись. А бог його знає! може, то й справдi якi лихi грошi - краще осторонитись, нiж i собi у бiду попасти.

До Прiськи й Христi не доходили всi тi поговори та пересуди селян. Христя тiльки примiчала, що дiвчата її стороняться, не забiгають нiколи, а стрiнувши де - чи перекинуться словом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звиклася завжди одна бути, їй i невдогадку нiчого. Одно тiльки чудно: чого ее Одарка нiколи не зайде до неї в хату? То, бувало, або вона в Прiськи, або Прiська в Одарки; а то - сама не йде, а Прiсьцi набиватися нiяково.

Минув ще тиждень. Хтось був у городi i привiз новину: Загнибiду взяли в тюрму за те, що жiнку задавив. Либонь, її одкопували i знайшли синяки по тiлу.

Цю новину передала Одарка i Прiсьцi, побачивши якось раз 3 свого огороду.

- Чи чула таке? - спитала Прiська дочки, вернувшись у хату, i розказала, що повiдала їй Одарка.

Христя зробилася як крейда… "Так, так; тож i плата була менi така велика за те, щоб мовчала", - подумала Христя. Отже не похвалилася матерi.

Сумнi вони полягали спати. Христi не спалося; новина та не сходила з думки; сумнi та нерадiснi почування щипали за серце. А Прiська спала? Бог знає: темно - не видно; Прiська мовчала.

Серед тiєї тишi незамутної роздався здалека глухий гомiн, почувалося топцювання. Далi - ближче, чуткiше… Ось уже в дворi собака загавкала; чутно гомiн коло хати.

- Гей! спите? Одчинiть!

Христя почула Грицькiв голос. Наче хто ножем ударив Їй у серце.

- Хто там?

- Вставайте. Свiтiть свiтло та вiдчиняйте! - гука Грицько.

- Не пускайте, мамо! Не пускайте… - злякана замовила Христя.

- Хто там, питаю? - добивається Прiська.

- Ось вiдчини - побачиш.

- Не одчиню, поки не скажете хто, - каже Прiська.

- Аттваряй! а то хуже будет, если сами аттворим! - замовив до неї чийсь невiдомий голос.

"Господи! Розбишаки це", - подумала Прiська, вся тiпаючись.

- Та вiдчиняй, - обiзвався Грицько. - Становий тута. Прийшли твою дочку привiтати, - додав вiн.

У Прiськи й руки i ноги потерпли. На велику силу вона засвiтила i ледвеледве вiдсунула дверi.

У хату увiйшло аж п'ять чоловiка: становий, його писар, Грицько, Кирило i Панько - другий соцький.

- Где она? - спитався становий, повертаючись до Грицька.

- Ото, молода, - указав той на Христю.

- Ты Христина Притыкина? - питає.

Христя мовчить - нi жива нi мертва стоїть перед становим.

- Вона, вона, - одказує Грицько, граючи очима.

- Ты служила в городе?

- Служила, ваше благородiє, - вклоняючись у ноги, вiдказує за Христю Прiська.

- Не тебя спрашивают!

- Служила, - одказала й Христя.

- У кого?

- У кого ж я служила? У Загнибiди.

- Ты не видела или не рассказывал ли кто тебе, как его жена умерла?

- Я тут була… - почала несмiло Христя. - Хазяйка пустила додому навiдатись… Вертаюсь у недiлю надвечiр, - у хатi нiкого не чутно. Я - в кiмнату: аж там хазяйка лежить уже без речi.

- Что же она - больна была?

- Видно, больнi, бо не балакали.

- Хм… - озирнувшись, чмихнув становий.

- Так она больна была, как ты уходила домой?

- Нi, здоровi; а як вернулась, то застала хвору.

- Она тебе ничего не говорила?

- Нiчого. Вони i говорити не могли.

- А денег тебе не давали никаких?

- Нi, не давали.

- А у тебя деньги есть?

- У матерi…

Прiська полiзла у скриню i, тiпаючись, вийняла бумажку, котру передала їй Христя, i подала становому.

- Так… так… - дивлячись на бумажку, сказав становий. - Где ты ее взяла?

- Хазяїн дали.

- О, да ты мастерица врать… А больше у тебя денег нет?

- Немає.

- Врешь, сволочь! - крикнув становий.

- Їй-богу, немає! - з плачем вiдказала Христя. А Прiська, тремтячи вся, дивилася на дочку своїми гарячими, наче жар, очима…

- Дочко, дочко! Що се ти наробила? - скрикнула. - Признавайся ж, коли знаєш що.

Христя стояла, мов кам'яна.

- Чому ж ти не кажеш? Чого мовчиш?.. Боже наш, боже! - зломивши старi пальцi, простогнала Прiська.

- Що ж менi казати, мамо? - заплакала Христя.

- Как что? Скажи, где деньги взяла, - переспросив становий.

- Хазяїн дав.

- За что он тебе дал их?

- Я й сама не знаю. Усунули менi в руку, та й годi. Грицько зареготався.

- Малi грошi, бач, усунув! - сказав, смiючись.

- Теперь уже поздно, - ходячи по хатi, мовив становий. - Взять маладую у волость, а возле старой поставить соцких… I боже храни кого пускать!.. Слышь? - повернувся до Грицька.

- Слишу, ваше високоблагородiе. Становий з писарем вийшли з хати.

- Ти тут, Кирило, будь, - почав порядкувати Грицько, - а ми з Паньком одведемо городську красавицю, де давно їй слiд бути… Тiльки - чув? - нiкого не пускать менi… Я знаю, що ви були з покiйним теє… Гляди! Пустиш кого - замiсть їх сядеш… Засунеш за нами дверi… та й не спать менi… Другого на пiдмогу пришлю з волостi.

- Розбираємо, - понуро одказав Кирило.

- Чого ж ти стоїш? чому не збираєшся? - повернувся Грицько до Христi, шо - як з крейди вистругана - стояла i нiкого, здається, не бачила, нiчого не чула.

- Чуєш? Кому кажу! - гукнув удруге Грицько. - Бач, яка несмiла, а людей давити знаєш?!

Прiська, що досi стояла коло печi, наче громом побита, при тiм словi Грицьковiм уся затiпалася.

- Брешеш! - стрибнувши до Супруненка, не своїм голосом крикнула вона. Лице її було блiде, руки й ноги трусились, очi як вугiлля тлiли.

- Хе-е! Ще й брехню завдає! - сказав Грицько, хитнувши головою. - От тобi й знай! Ти пожди, не забивай баки. Ми все розкопаємо, усе розвiдаємо… Як i людей ви з ума зводите, i на той свiт споряджаєте… Все рознюхаємо!

- Брешшеш! - засичала Прiська, знову сунувшись до Грицька. Лице її посинiло; очi витрiщились - горять-палають… Страшна Прiська, наче звiр дикий.

- Ну-ну!.. Завтра побачимо. Завтра все розкаже й покаже, - вiдступаючи вiд Прiськи, виправлявсь Грицько. - Бери, лиш, Паньку, оту баришню та ходiмо.

Панько, високий бiлявий чоловiк, стиха пiдiйшов до Христi i, торкнувши за плече, мовив:

- Ходiмо, дiвко.

- Та ти її зв'яжи, а то тепер нiч, ще втече куди, - приказав Грицько. Панько зняв з себе пояс i повагом почав скручувати Христi назад руки. У хатi, наче в домовинi, стихло… Хвилина, друга… Це зразу - щось посунулось, гепнуло… Озирнувся Кирило - серед хати, наче вальок глини, лежала Прiська… Очi її закрились, лице помертвiло, чорне…

- Ххее! - ударив вiн руками об поли. - Отаке!

- Не видержала? Дай води їй. Сприсни водою, - озирнувшись, каже Панько, затягаючи узол. Кирило кинувся у сiни.

- Не здохне! Оживе… Жiнка - що кiшка: убий її та перекинь на другий бiк - i встане! - утiшає Грицько, виходячи з хати.

- А що ж ви стали? Веди її! - гукнув через хвилину знадвору Грицько.

- Ходiмо помалу, - сказав Панько, сiпнувши за пояс.

Христя, наче п'яна, захиталась; ступнула раз, удруге i - зникла в темних сiнях. А за нею й Панько, в однiй руцi держачи пояс, а другою поспiшаючи покрити голову шапкою.