Панас Мирний - Повiя

Хата спустiла. Каганець, стоячи на столi, блищить, кидає жовтi плями на долiвку. Одна з плям освiчує страшну Прiсьчину голову. У розчиненi дверi, з сiней, з печi, з куткiв уривається темнота, неначе хоче погасити i без того неясне свiтло. У сiнях чутно шелест: то в темнотi Кирило шукає водянки. А знадвору доносяться заводи собачi… Страшно, страшно! У Кирила аж волосся подралося вгору. Отже вiн все-таки знайшов водянку, набрав повен кухоль води i, увiйшовши в хату, линув прямо на Прiську… Та - хоч би ворухнулась!.. Тiльки свiт э каганця заграв у невеличких водяних бризках, що задержались на виду у Прiськи. Сказать би: наче хто огненними iскрами обсипав її помертвiле обличчя.

- Отаке наше життя! - мовив сам до себе Кирило, похнюпившись над Прiською.

Пройшла хвилина, друга… Прiсьчине обличчя ворухнулося; iз зцiплених уст вирвалось глухе зiтхання. Кирило, як опечений, кинувся знову в сiни, знову набрав повен кухоль води i линув на Прiську. Та розкрила очi.

- Матусю! матусю! - припадаючи до неї, мовив Кирило. У його карих добрих очах свiтився жаль; у ласкавому голосi почувалися жалощi.

- Матусю! - окликнув вiн удруге, торкнувши злегка за руку.

- О-ох! - простогнала Прiська. По її мертвому виду пробiгла ураза життя; у її померклих очах засвiтилася iскорка горя.

- Нема її?.. - глухо спитала Прiська, пiдводячись. - Де ж смерть моя? Де вона ходить? - скрикнула стара, обхопивши голову руками, - i заголосила…

Кирило почав утiшати:

- Та не плачте, матусю, не вбивайтеся. То лихi люди набрехали!.. Чого не виплетуть злi язики?

Прiська не слухала - голосила. Її страшний уразливий лемент гiрким плачем розливався по хатi, важкою тугою бився об стiни…

- Ну, що ти їй скажеш? Чим утiшиш? - пiдводячись, промовив Кирило i, махнувши рукою, опустився на лаву.

Прiська тужила. Собака, пiдiйшовши пiд вiкно, почала пiдвивати. Страшнi собачi заводи зливалися з охриплим лементом матерi. У Кирила серце розривалося.

- О-о, служба гаспидська! - скрикнув вiн i, як несамовитий, вибiг з хати.

- Вон! вон! - гукнув вiн на собаку знадвору. - Хоч би тобi, проклятiй, зацiпило! - Щось важке гепнулось в темнотi… То Кирило пошпурив на собаку грудку. Собака, кинувшись од вiкна, почала гавкати.

- Краще гавкай, нiж виєш, проклята! - облаяв її Кирило i знову вернувся у хату. Прiська, припавши головою до долiвки, одно - голосила.

Кириловi сумно, аж страшно… То вiн засуне дверi, ляже на лавi, закриє голову свиткою, щоб не чуть було того уразливого плачу; то з нестямки скоче, вибiжить надвiр, побiжить аж до ворiт довiдатися - чи не йде хто, i, не дiждавшися, знову вертає у хату.

Аж ось, одного разу вискочивши, вiн зобачив, що з темнiй темнотi чиясь постать маячить, простуючи у двiр.

- Хто то? - обiзвавсь Кирило.

- я.

- Ти, Паньку?

- Я. Оце иду до тебе. Що тут - спокiйно?

- Спокiйно - i в хатi не всидиш.

- Так, брате, й там. Думав - здурiю. Оце мов i затихне на хвилину, та Знову як почне - аж у зуби заходить!

- Там хоч, кажеш, затихає; а тут безперестанку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось послухай.

До їх уха донеслося глухе охрипле лементування.

- От тобi й усюночна! - прислухавшись, мовив Панько.

- I пiп такої не вмiє… Та що це тебе прислано, хiба не було кого другого?

- Казали другому, та я перебив. Думаю - хоч проходжуся.

- А я думав: другого, свiжiшого, пришлють. Хай би вiн посидiв у хатi, а я хоч би пiд ворiтьми прикорхнув трохи.

- Нi, цур йому - спати. Удвох все-таки охвiтнiше.

- Так спати ж - аж гiлля гне! - i Кирило на весь рот позiхнув.

- В солому! - гукнув Панько.

- Е-е… добро оце в соломi!

- А воно вже з пiвночi є? - спитався, помовчавши, Панько.

- Та, мабуть. Вiз був серед неба, а тепер - он як низько опустився, - зирнувши на небо, одказав Кирило.

Замовкли. Чулося тiльки тяжке Прiсьчине лементування.

- Чого ж ми тут стоїмо? Ходiмо до хати, бо щоб чого там не трапилося, - мовив Панько, пориваючись iти.

- Ходiмо. Послухаєш ще й ти! - нехотя одказав Кирило.

- Добривечiр вам! - привiтався Панько, переступаючи порiг. Прiська, почувши чужий голос, замовкла.

- Здорова, тiтко! А чого се ти валяєшся на долiвцi? Хiба на полу немає мiсця?

- О-ох! нема… - зiтхнула Прiська i заплакала.

- Отак! Так ти се i плачеш? А дочка тобi кланяється. "Перекажiть, - каже, - матерi: хай не журиться, не побивається. То все, - каже, - наговори людськi!"

- Хiба ти бачив її? - пiдвiвшись, спитала Прiська.

- Тiльки що з волостi.

- Де ж вона, моя дитина?

- Там - у волостi,

- Не плаче, не вбивається?.. О-ох! - i незнарошне стара схлипнула. - Господи! хоч би менi ще хоч раз побачити її, спитати - за що се напасть на нас така?

- За що напасть? Хiба вона розбирає? Напасть не по дереву ходе, а по людях, - утiша Панько.

- О-ох, правда твоя, чоловiче. Сам бог милосердний нанiс, видно, тебе… Я вже думала - i не почую за неї нiчого…

- Кланяється, кланяється… Казала, щоб не вбивалися…

- Що ж се воно таке? Чи не чув ти хоч стороною, чоловiче добрий, за що се нас господь карає?

- Стороною?.. Рiзно кажуть. Чого люди не набрешуть!

- Ох, брешуть, мiй голубе, брешуть!.. Та хiба вiд того нам легше?

- Я, бач, чув, - почав Панько, - станового писар розказував нашомутаки чоловiковi, що Ззгнибiду хтось бачив, як вiн жiнку давив. Його, либонь, i в тюрму вже засаджено. Так вiн, - звiсно, така вже каверза, - недаром писарем був: почав ото крутити. "Я, - каже, - не давив, а може, хто другий. Може, наймичка, бо тих грошей, що я дав їй за день перед смертю до схову, не стало". Ну, звiсно, кинулись грошей шукати…

- Христя ж божилася, що вiн сам дав їй тi грошi, - перебила Прiська.

- Може, й сам; а тепер он, бач, куди верне!

- Боже, боже! - хитаючись, почала Прiська. - Ти ж усе бачиш, усе знаннi… Чому ж ти не обiзвешся, не оглянешся на нас, нещасних? - i Прiська знову заголосила.

- Ось перестань, тiтко, та послухай, що я тобi скажу. Годi тобi плакати та побиватися, - нiчого слiзьми не запоможеш! Ти вставай з долiвки, лiзь на пiч, лягай та краще засни. Може, бог тобi у снi пошле розум, що зробити, як повернути.

I - диво! Прiська подумала-подумала, утерла сльози, пiдвелася i подибала до полу.

- Отак буде краще! - мовив Кирило не то до Прiськи, не то сам до себе, умощуючись собi на лавi.

- А менi ж де? Хiба до порога головою… А що ти думаєш? Саме буде добре! - каже Панько, простягаючись посеред хати.

Усi троє полягали i помовкли, мовби поснули. Важке тiльки Прiсьчине Зiтхання з години на годину давало ознаку, що вона ще не спала. Оже й воно затихло: коли-не-коли почується та й стихне, поки й зовсiм не затихло.

- Заснула? - спитався Кирило, пiдвiвши голову.

- Мабуть… бо щось не чутно.

- Ти таки утiшив.

- Та пошептав, бач…

- А справдi: ти не чув, що це воно за оказiя? Невже це за смерть Загнибiдихи? Я не вiрю, щоб Христя на таке пустилася.

- Та воно, бач, i я не вiрю. Тiльки… де тим гемонським грошам узятись?! Немало, бач, - п'ятдесят рублiв! - одказав Панько.