Панас Мирний - Повiя

- Так вiн же, либонь, дав. Сам дав…

- Та хто його знає? Ми ж там не були? Може, й сам дав… Тiльки за вiщо його таку силу давати?

Кирило мав був щось одказати, та несамовитий крик гiркого плачу зупинив його… Дивуючись, зирнув вiн на Панька. Панько собi глянув на його i поскромадив потилицю. А Прiська як почала - та вже до самого свiту…

"Де смерть моя ходе? де вона подiлася?" - одно голосила Прiська, молячи у бога довiчного одпочинку. Їй уже тепер усе зневiрилося, спротивилося. Одна була надiя, одна утiха, що держала її на свiтi, красила злиденне життя, - тепер i та надiя її одурила, наробила такого клопоту, такої слави… її кров, рiдна кров, на таке пустилася… чужу душу загубила!.. Так кажуть люди; того допитувався у неї й становий, перекидаючи та перериваючи усе у хатi, щоб знайти яку-небудь ознаку. Хоч у пеї бiльше нiчого не знайшли, окрiм тих проклятих грошей… Та де тим i грошам узятись? Певно, воно щось тут є… Христя каже: хазяїн дав. Коли б же не заборонили їй з нею бачитись, вона б допиталася, що воно за грошi, де взялися? Вона б крiзь очi у саму душу продивилася дочцi, у саме серце… А то?..

Христю на другий день погнали в мiсто, а з неї тiльки дозор зняли, бо не знайшли нiчого такого, що б i її до того дiла в'язало, хоч Грицько i гукав:

- Та й стара не без грiха! Певно, сама i пiдсунула дочцi такого зiлля, та мовчить, запекла!

Прiська мовчала, словом не обiзвалася. Що їй казати? Вона зневiрилася тим словом; i вони, як i люди, тiльки одного лиха їй наносили, а утiхи нiякої. Єдина у неї тепер утiха - домовина, єдине бажання - скорiшої смертi…

- Боже! Де смерть моя ходе? Пошли її скорiше! - здiймаючи руки до бога, одно голосила вона i не переставала.

Минуло три днi. Три днi слiз та лементу; три днi неутiшного горя й плакучої скорботи… Прiська не пила, не їла, за тi три днi i свiту бiлого не бачила. Що було учора - те й сьогоднi, те i на завтра; нi сну, нi вiдпочинку - однi гiркi сльози… Устане ясне сонце, i зайде, i знову устане; а Прiсьцi i не в примiтку. Як злiзла на пiл, послухавши Панька, як скорчилася пiсля його розмови - так нi злазила, нi розправлялася!.. Вiд слiз свiт ув очах померк, вiд лементу голос спав i уха заложило… Вона не баче нiчого, не чує: не чує навiть свого охриплого нелюдського плачу. Зовсiм у- домовинi, глухiй тiснiй ямi… От тiльки - ще серце б'ється та думка, що жива вона, ще гвiздком стирчить у головi… I нащо? Коли б могла, вона б те серце своїми руками задавила, щоб воно навiки затихло… А думку? думку?.. Немає волi над нею!.. Хоч би нiж такий гострий, щоб тiльки - чирк! - та й капут вiдразу… або диму, чаду страшного, щоб та думка сама в диму задавилась… Пiт же!.. Скрипить дуплиняста деревина вiд вiтру! зовсiм, здається, зогнила: середина витрухла, випала, а не пада - скрипить. Так Прiська скрипiла, за тi три днi її i не узнати: запали очi, набрякли-розчервонiлись; запалi щоки - ще дужче позападали; обличчя почорнiло; губи порепалися; нечесане волосся у клоччя збилось i аж пожовкло, як гич у пшенички: зiгнута постать - удвоє перегнуласьскарлючилась… То не людина лежала на голому полу, то сама смерть лякала людей своєю страшною машкарою!

"Господи! що сталося з нею?" - подумала Одарка, прийшовши через три днi провiдати Прiську. Вона б, може, i не прийшла, та бачила, що у Прiськи кругом хати за тi три днi нiхто нi заманячив, нi пройшов; а сiни, як були першого дня одчиненi, так i стояли… "Може, вмерла Прiська?" - подумала Одарка i, тремтячи вiд страху, пiшла довiдатися.

- Тiточко! Чи ще ви живi тута? - стиха спитала Одарка, пiдiйшовши до Прiськи.

Чи вiд того, що Прiська уже три днi, як не чула людської мови, чи в Одарчиному голосi чулося щось рiдне, привiтне, - тiльки Прiська струснулась, наче Зрадiла, i розкрила запухлi очi. Вона поривалася щось говорити; шептала губами i, не скiнчивши, безнадiйно махнула рукою.

- А я оце насилу до вас зiбралася. Так занiколилося, так занiколилося! Карпо у полi, поти упораєшся в господi, а тут пора i обiд йому нести… - виправлялася Одарка перед Прiською.

Прiська мовчала.

- Як же вас тут бог милує? - знову почала Одарка. - Що це на вас за напасть така?

- Напасть? - прогула глухо Прiська. - Що це ти за слово таке сказала? Яка напасть? - i Прiська божевiльне водила по хатi очима.

В Одарки мороз пiшов поза спиною вiд того голосу i вiд того погляду… Вона переждала трохи, поки Прiська заспокоїться, потiм спитала:

- Тiтко! чи ви пiзнаєте мене?

- Тебе? Як тебе не пiзнати! - з страшною усмiшкою одказала Прiська.

- Хто ж я така?

Прiська знову сама собi усмiхнулася…

- Хто ти така? - тихо спиталася. - Людина! - придавила Прiська на сьому словi.

Одарка перехрестилася i, зiтхнувши, мовила:

- Уже й не пiзнає…

- А ти чого прийшла? - нешвидко спиталася Прiська.

- Як чого? Одвiдати вас: як живете? Може б, їсти вам зварити?

- їсти?.. Живемо? То-то й лихо, що живемо, - сказала, i лице її скривилося-затремтiло. Почувся якийсь писк, щось за глухий задавлений хрип - i сльози залили очi.

Одарцi наче хто у жменi здавив серце, так воно заболiло-занило, побачивши Прiсьчину муку.

- Тiточко! Я ж сусiда ваша… Одарка, - не знаючи, що їй казати, признавалася Одарка, припадаючи до старої. Та знову затихла i знову глянула на неї заплаканими очима. Тепер вони у неї наче кров'ю налитi, а на зрачки полуда насунула i закрила їх страшний палючий огонь.

- Я знаю, що ти Одарка, - заспокоївшись, почала стара. - Пiзнаю тебе по голосу… Спасибi, що не забула.

- Може, вам чого треба, тiточко? - спитала рада Одарка.

- Що ж менi тепер треба? Смертi треба, так ти ж її не принесла i не принесеш.

- Бог з вами, тiточко! Що це ви одно зарядили: смертi та смертi… - Ну, а чого ж менi треба? Скажи - чого?

- Чого? Ви їли що-небудь?

- Їла?.. Авжеж, їла, бо, бач, живу… От тiльки у мене щось у горлi пересохло, смага губи попалила…

- Що ж вам - води подати?

- Подай, коли твоя ласка.

Одарка кинулась до водянки, а з неї уже затхлим несе. Хутко вона вилила воду з кухля i ще хутче кинулась до себе у двiр. Не забарилася швидка Одарка принести цiле вiдро холодної води, тiльки що з колодязя, i пiднесла повен кухоль старiй. Прiська, хитаючись, пiдвелася, та як припала до кухля - неначе її уста до його прикипiли, та поти всього не випила - не пустилася.

- Ох! оце ти мене неначе на свiт народила! - простогнавши, мовила вона й почала знову умощатися-лягати.

- Пiдождiть, я вам постелю, - похопилася Одарка i хутко помостила подушку до стiни, а пiл заслала рядниною. Стара не перелiзла - перекотилася на те лiгво.

- Спасибi тобi, Одарко, - подякувала, умощуючись, Прiська. - Ти мене тiєю водою так i оживила… То в мене усе болiло, а то зразу захололо-занiмiло… Отут тiльки, - i вона вказала на серце, - не перестає.

- Може б, ви справдi чого поїли? Скажiть, - я зварю або вiд себе принесу. Може б, борщу i кашi?..

- Нi, не хочу… - i стара задумалася, заплющила очi.