Iван Франко - Лис Микита

Тут урвав нараз Бабай,-

Бач, кумпанія чимала

Бог зна звідки причвалала

З криком, шумом в царський гай.

Старий Півень перед веде,

За ним по два у ряд іде,

Носять мари на плечах:

А на марах Курка лежить,

За марами весь рід біжить -

Плач і лемент, ох і ах!

Півень перед троном царським

Крикнув тенором лицарським:

«Милосердя, царю мій!

Вся надія наша вбита!

А убійця - Лис Микита!

Най нас суд розсудить твій.

Ми в монастирі святому

Проживали й зла нікому

Не чинили. Та не раз

Бачив я, що попід брами

Лис мишкує,- все за нами

Своїм хижим оком пас.

Я сі штуки добре знаю,

Своїм дітям повідаю:

«Стережіться, крий вас біг!

В ліс мені не вибігати,

Бо там ворог наш зубатий,

Він життя вас збавить всіх.»

Аж тут раз стук-стук до брами:

В волосянці перед нами

Став Микита, як монах,

Повітав нас благодаттю

І з цісарською печаттю

Лист отвертий мав в руках.

«Ось вам,- каже,- лист безпеки!

Каже цар, щоб відтеперки

Між звірами був спокій,

Щоб братався Вовк з Вівцями

І щоб я навіки з вами

Був як друг, як брат, як свій!

Бач, пустинником я стався

І від м'яса відцурався,

Їм лиш зілля й дикий мід.

Мир вам, діти! Жийте з богом!»

І, вклонившись за порогом,

Він пішов собі у світ.

«Ну,- тут дітям я говорю,-

Воля, діти! Можна з двору

Нам по стернях погулять!»

Радість, втіха, спів між нами!

Всі ми рушили до брами,-

Та не всім прийшлось вертать.

Лиш ми вийшли,- гульк, з укриття

Як не скочить Лис Микита

Та й хахап мою дочку!

Я як крикну: «Кукареко!»

Але він вже був далеко,

Вже сховався у ліску.

Я кричу, мов в дзвони дзвоню…

Вірні пси за ним в погоню

Кинулись - та, боже мій! -

Принесли лиш труп бездушний!..

Так той злодій непослушний

Зневажає наказ твій!»

Цар сказав: «А що, Бабає?

Дуже острий піст тримає

Твій братанок! Бачиш сам,

Як то він спасає душу!

Ні, кінець зробити мушу

Всім подібним хапунам!»

І Медведя зве, Бурмила:

«Як тобі в нас ласка мила,

Друже, меч свій прив'яжи,

Йдти до Лиса,- най, мосьпане,

Зараз тут на суд мій стане,-

Строго-строго накажи!

А вважай на ту падлюку,

Щоб не вдрав яку він штуку,

Бо то, брате, хитрий звір!» -

«Що, мене б він смів дурити?»

Закричав Медвідь сердитий

Та й потяг в Микитин двір.

Гей, хто в лісі не буває,

Той не бачив, той не знає,

Як Микита Лис жиє.

Лисовичі - славний замок.

Не один там хід і ґанок,

Ям, скриток чимало є.

Лис Микита в своїй буді

Спочива собі по труді,

Аж нараз почув: стук, стук!

Глянув - ой, небесна сило!

Аж се сам Медвідь Бурмило,

А в руках страшенний бук.

«Гей, Микито! Де він, ланець?

Вилізай! Ось я, післанець

Від саміського царя!

Наробив ти зла багато,

Злий на тебе Лев, наш тато,-

То й спокутувать пора!

Кличе цар тебе на суд:

«Най мені явиться тут

Лис Микита, гайдамака!

А не хоче йти в мій двір,-

На тортури, під топір!

Най пропаде, мов собака!»

Лис Микита зчулив вуха,

Коло брами пильно слуха

Тих грізних медвежих слів.

«Ех,- гадає,- що б зробити,

Сього дурня раз провчити,

Щоб так гордо не ревів!»

Хитро в шпарку зазирає,

Чи де засідки немає?

Але ні, Бурмило сам!

Ну, тоді він вийшов сміло,

Втіхою лице горіло:

«Вуйку, ах, вітайте ж нам!

Вуйку, ви ж се? Бійтесь бога!

Так далекая дорога,

А такий надворі сквар!

Ви втомились, ви без духа,

Піт вам скрізь тече з кожуха!

Що ж то, наш вельможний цар

Інших вже послів не має,

Що найліпших посилає,

На найстарших труд валить? -

Ну, подвійно рад я тому,

Що хоч раз до мого дому

Гість так чесний загостить.

Суд для мене - з маслом каша!

Знаю-бо, що мудра ваша

Рада захистить мене.

А як ви за мене слово

Скажете, то все готово,

Царський гнів тяжкий мине.

Вуйку, ми ж одного роду!

З вами я в огонь і в воду!

Лиш сю нічку ще заждіть!

Гляньте, небо замрячене,

Ви втомилися, а в мене -

Вибачте - болить живіт».

«А се що тобі, небоже?» -

«Ох, вуйцуню, страх негоже!

Я ж пустинник, то й не слід

М'яса їсти. Ось я мушу,

Щоб не брать гріха на душу,

Ссати той обридлий мід».

«Мід? - аж крикнув пан Бурмило.-

Мід обридлий? Божа сило!

Я ж за мід би й душу дав!

Де він? Де його купуєш?

Як мене ним утрактуєш,

Вір - не будеш напікав».

«Вуйку,-каже Лис,-се жарти!»

«Жарти? Дай лиш зо три кварти,

То й присягою скріплю!

Мід - се райський корм чудовий!

Все за мід я дать готовий,

Над усе я мід люблю!»

«Га, як так, мій вуйку милий,

То ходім! Хоч в мене сили

Дуже мало - що робить!

Розказ твій - то голос з неба.

Для так чесних гостей треба

Сил, здоровля не щадить.

Недалеко тут - ось тільки

Буде відси зо чверть мильки -

Є багатий хлоп Охрім.

В нього меду тьма безбожна,

Що не то що їсти можна,

Але хоч купайся в нім!»

«Ой! - зітхнув Медвідь Бурмило.-

Аж на серці замлоїло!

Ну, Микито, ну, біжім!»

Сонце сіло вже за гори,

Як добігли до обори,

Де багатий жив Охрім.

На землі там, близь города,

З дуба грубая колода

Бовваніла. Майстер Гринь

Хтів поздовж її лупати,

То й почав з кінця вже гнати

Здоровенний в щілку клин.

З на дві п'яді вже отверта

Щіль була; колода вперта

Про тото не трісла ще,

Лиш від клина заскрипіла,

Ніби зуби заціпила,

Прохрипівши: «Ов, пече!»

«Вуйку! - шепче Лис Микита.-

Ось колода ся відкрита -

Ти пощупай їй під бік!

Хоч крива вона та сіра,

Та в ній меду, що не міра,

Відси й я не раз волік.

Глянь, вже темно по долині.

Хлоп давно лежить в перині,

Тож нічого ти не бійсь!

Їж досхочу в ім'я боже!

Я постою на сторожі…

Ну лиш, сміло в шпарку лізь!»

«Спасибіг тобі, небоже! -

Рік Бурмило.- Стій, щоб, може,

Не надліз який злий дух!

Ой, вже чую запах меду!

Ти, небоже, стань спереду,

На до рук отсей обух!»

І за сим Медвідь Бурмило

Лапи, голову й карчило

В ту широку щіль запхав;

Лис тим часом трах! обухом

Клин із дуба вибив духом,

І Бурмила дуб спіймав.

«У! - сказав дуб.- Є ще сила!»

Гей, як вхопить він Бурмила,

Аж стріщав у нього лоб.

«Вуйку! - крикнув Лис Микита,-

Правда, шпарка знаменита!

Знав, де мід ховати, хлоп».

А Медведя заціпило!

Стогне, сапа мій Бурмило,

Але дуб трима й трима.

Шарпнув вуйко зо три рази,

Затріщали лапи й в'язи,

Але вирвати - дарма!

«Вуйку,- каже Лис,- як чую,

Дуже вам медок смакує,

Та, мабуть, вас муха тне.

Їжте ж, але міру майте,

Бо, як об'їстеся, знайте:

Мід вам пупом поплине».

Та Медведю не до меду!

Крутить задом, а спереду

Дуб держить, мов у кліщах…

То він шарпне, дряпне, смикне,