Iван Франко - Лис Микита

І у дірку скочив сміло,

І шасть-прасть! в сильце спіймавсь.

Ой, повис він у воздухах,

Затріпавсь, та по тих рухах

Шнур ще дужче горло стис.

Кинувсь - вдаривсь до одвірка!

А згори, де клята дірка,

Заглядає зрадник Лис.

«Ну, що, Мурцю мій наймильший,-

Каже він,- смакують миші?

Правда, що за пишний смак!

Хочеш солі? Я покличу,

Або в війта сам позичу,-

Чи волиш все їсти й так?..

Ого-го, вже й ти співаєш!

Але славний голос маєш!

Тенор! Ах, люблю на смерть!

Жалібно, аж ллється в душу!..

Ох, бігме, я плакать мушу…

Ну, спасибіг за концерт!»

Раптом двері заскрипіли,

Війт роздягнений, спотілий

З палицею сам впада;

А за ним сини і слуги,

Сей з ременем, з буком другий -

Ось де Муркові біда!

«Бийте злодія! - війт крикнув.-

Вчора Когута нам смикнув!

Бийте, поки спустить дух!»

І луп-цуп! летять удари…

Мій Мурлика з уст ні пари,

Мов осліп уже й оглух.

«Бийте!» - війт кричить і кропить.

Втім Мурлика скік! Як вхопить

Пана війта за сам ніс!

Хруп та й хруп, мов миш велику,

Кігтями роздер всю пику,

Мовби гречку грабав біс.

«Ґвалт! Рятуйте!» - крикнув з болю

Війт і впав, як сніп, додолу.

Всі до нього.- «Гей, світіть!

Гей, води? Гей, губки, вати!»

Кинулися кров спиняти,-

Вже й не в голові їм Кіт.

А в Кота тверда натура:

Лиш відсапав та й до шнура,

Взявся гризти і кусать.

Далі шарпнувся щосили,

Шнур урвався, і в тій хвили

Кіт свобідно міг гасать.

Ну, він мишей відцурався,

В курнику й не обзирався,

А, задравши хвіст, як міг

Драпнув в дірку та до ліса,

А лісами, мов від біса,

Просто в царський двір прибіг.

Як уздрів його Лев-батько,

Збитого, мов кисле ябко,

З злості аж позеленів.

«Що? - кричав звірів правитель.-

Чи знов сміє той урвитель

Насміхатись з моїх слів?

Ні, вже того забагато!

Будь я пес і пес мій тато,

Коли се йому прощу!

Військо шлю на гайдамаку!

Скоро зловлю,- на гілляку

І гніздо все розтрощу!»

Грізно цар ревів і тупав,

Був би Лиса з кістьми схрупав,

Якби мав його в руках.

Аж як гнів пройшов безмірний,

Виступив Бабай покірний

І сказав при двораках:

«Царю, явна річ, не скрита:

Вольний є козак Микита,

Право ж каже тричі звать

Винного на суд твій, пане.

Аж як третій раз не стане,

Суд заочний видавать.

Що в тім правди чи неправди,

Що про нього клеплють завжди,

В те не входжу,- та для всіх

Рівне право! Тож пошли ти

І мене ще до Микити,

Чей, прийде до твоїх ніг».

Цар махнув лиш головою,

Дав знак згоди булавою,

Та ні слова не сказав;

А Бабай як стій зібрався,

У дорозі поспішався,

В Лисовичах на ніч став.

Лис собі в вечірню пору

З діточками коло двору

Розмовляючи гуляв,

Аж тут голос у діброві

Обізвався: «А, здорові!

Ось до вас я причвалав!»

«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику?

Ну, мабуть, якусь велику

Новину несеш до нас!

Ти втомився? Ти сумуєш,

Ну, до хати! Заночуєш,

То й балакать буде час».

Всі гарненько привітались,

Про здоров'я розпитались,

Випив вишнячку Бабай.

Сів на приспі, віддихає,-

Лис про царський двір питає:

«Ну, балакай, не зітхай!»

«Гей, синашу, схаменися,-

Так сказав Бабай до Лиса,-

Що за збитки робиш ти?

За що ти з післанців кпишся?

Чи направду ти боїшся

На той царський суд іти?

Я ж гадаю, синку милий,

Що ти зможеш в одній хвили

Ворогам заткати рот.

Адже всі їх глупі мізки

Проти твого стоють тріски!

Отакий то весь народ!»

«Правду кажеш, любий стрику,-

Рік Микита,- і велику

Ти охоту в мні підвів.

Що ж, піду! Най всі побачуть!

Хто сміється, ті заплачуть.

Цар на ласку змінить гнів!

Хоч там цар на мене лютий,

Та він знає, що в мінути

Небезпечні, в чорний день

Всі торочать не до ладу,

Але дати мудру раду

Вміє тільки Лис оден».

І ввійшли оба в світлицю,

Привітав Бабай Лисицю,

Всі засіли край стола.

Лисенята Міцько й Міна

Повлазили на коліна -

Живо гутірка пішла.

«Дуже лютий цар, Бабаю? -

Рік Микита.- Знаю, знаю,

Жаль йому медвежих мук!

Та в нас був старий рахунок,-

Довго ждав я на трафунок,

Щоб дістать його до рук.

Тому літ ще небагато,

Як Бурмила Лев, наш тато,

Губернатором зробив

На підгірські наші бори,

Щоб звірячі справи й спори

Всі по правді він судив.

Оттоді-то Вовк Неситий

Напосівсь мене здушити,

А з Бурмилом змову мав;

І на суд губерніальний

За мій помисл геніальний

Перший раз мене позвав.

Що за помисл? Слухай, друже!

З Вовком раз, голодні дуже,

На поживу вийшли ми.

День. У церкві дзвін десь дзвонить,-

Та нас голод з лісу гонить

Серед лютої зими.

До села йдем осторожно,

Нюхаємо, де би можно

Чим масненьким поснідать,-

Аж тут сала, м'яса запах

Не лиш в носі, а аж в лапах

Закрутив нам - хоч тут сядь!

Тії пахощі нас гарні

До попівської спіжарні,

Мов по нитці, довели.

Стали ми довкола нюхать,

Чи безпечно всюди - слухать,

Аж віконце ми знайшли.

Страх тісне було віконце.

«Лізем, Вовче?» - «Лізем конче! -

Каже Вовк,- Ти перший лізь!

Глянь, чи де нема заліза!

За тобою й я полізу -

(Так Вовк каже) -лізь, не бійсь!»

Я проліз досить вигідно,

Роздивився. «Лізь свобідно!» -

Так до Вовка я сказав.

Він голодний був, тоненький,

Ну, та в отвір той вузенький

Ледве тулуб свій пропхав.

А в спіжарні - боже кріпкий!

Світ затьмився нам до дрібки,

Стільки там добра для нас:

М'яса, сала, вуженини,

Штири пілті солонини

І довжезний ряд ковбас.

Став я думать, міркувати,

Як тут господарювати,-

Та мій Вовк мов оцапів:

Перший полоть хап зубами!

Рве, куса, гризе без тями -

Став, і їв, і, знай, сопів.

«Ну,- гадаю,- їж, небоже!

Та для мене се негоже».

Я беруся до ковбас.

З жердки легко їх здіймаю,

Крізь віконце викидаю,

Поки всіх отак не стряс.

А за ними й сам в віконце

Вискочив та й ну чимскорше

Всі на шию надівать.

Навантажив, як коралі,

Та й до лісу далі, далі,

Скарб у яму щоб сховать.

Скарб у яму заховавши,

Спокійненько поснідавши,

До спіжарні знов біжу.

Прибігаю: Вовк ще голить!

Не доївши, кинув полоть,

З смальцем розпочав діжу.

«Вовче,- шепчу,- час до гаю!

З церкви люди вже вертають,-

Щоб нас тут хто не застав!»

Вовк, почувши се, зжахнувся,

В дірку прожогом метнувся,

Та вже ледве шию впхав!

Бачиш - повний був, мов бочка!

Став у дірці, тілько очка

Витріщив, немов баньки.

Страх відняв у нього мову…

Я ж кричу: «Чого став знову?

Ну, якої бідоньки?»

Вовк не тямить вже, що діє!

Пхаєсь в дірку, аж потіє,

Та дармий його весь труд.