Iван Франко - Лис Микита

Ти по давньому звичаю

Просьбу вволь мені одну.

Тут в обличчі смерті й гробу

Хочу виявить всю злобу,

Сповідаться всіх гріхів,

З всіх провин заслону здерти,

Щоб ніхто по моїй смерти

За моє зло не терпів».

Так сказав, усім вклонився

І тяженько прослезився,

Зрушив душі всіх хижак;

Цар задумавсь на хвилину,

Берло похилив вдолину

І сказав: «Най буде так!»

Лис Микита б'ється в груди:

«Православні, чесні люди!

Много, много я грішив!

Чи є хоч один між вами,

В кого б ділом чи словами

Добру пам'ять я лишив?

Від дитинства сам собою

Я привчався до розбою,

Хоч отець картав не раз.

Бідні кури, гуси, утки!

Серце рветься в мні ось тутки:

Як то шарпав, гриз я вас!

Був я штучка невеличка,

Та «від личка до ржемичка»

Щораз далі, далі ліз:

Вже ягнята й козенята,

Що відбігли геть від тата,

Я хапав і в яму ніс.

Біг до зла я шляхом битим!

Спобратимався в Неситим:

Він учитель мій у злім.

І коли я нині стою

Під смертельною вербою,

То його заслуга в тім.

Раз ото на переднівку

Ми таку злодійську спілку

Зав'язали: я дрібне,

Вовк велике має красти,

А що зиск - по рівній части;

Нині кара б'є мене!

Але як прийшло ділиться,

То ніколи, як годиться,

Половини Вовк не брав:

Загарчить - не смій і писнуть!

Сам же, хоч би мусив тріснуть,

До крихітки все зіжрав.

А як часом грубілу штуку

Нам вдалось спіймати в руку,

То Неситий як ревне,

Вже Вовчиця тут з синами!

М'ясо мало не з кістками

Хавкнуть - хвиля не мине.

Адже ж тямлю так, як нині:

У одної господині

Ніччю виліз я на під;

Висів тамка у димарни

Солонини полоть гарний,-

Ну, його й дістати слід.

Кажу: «Вовче, ти дри стріху,

Я ж сей полоть нам на втіху

Живо з вішалки здійму».

І поліз я на бантину,

Довго мучивсь, поки скинув

Подоть просто в рот йому.

Вовк м'ясиво хап - і драла!

Та мене ще хіть зібрала

На вечерю курку взять:

А у тої господині

На близесенькій бантині

Спав курей довгенький ряд.

Підіпхавшися по платві,

По бантині, мов по дратві,

До курей я вже підліз.

Серце б'ється… тихо… темно…

От в такі-то хвилі, певно,

Найлюбіш жартує біс.

Вийшла ж і мені ярмурка!

Я гадав, що скраю Курка,

А то крепкий був Індик.

Я на Курки шийку мірив,

Індика в крило і вцілив -

А Індик як здійме крик!

Я зубами хап за тепле,

А Індик крилом як стрепле!

Даром, що старий я Лис,-

Світ мені заморочився,

Я схитнувся, поточився,

З Індиком гегеп униз!

Ну, та й мав я тут пригоду!

Полетів, та не до поду,

А на тік у сіни впав.

Гепнув так з цілого маху,

Думав: кожду костомаху

Мов у ступі зопихав.

Не кінець тут моїй лазні!

В сінях був я, мов у казні,

Вийти не було куди.

От запхався я в куточок

І стулився у клубочок:

«Тихо! Лихо пережди!»

Та даремну мав надію!

Чую голос: «Гей, Андрію!

А поглянь-но до сіней!

На поді там щось кричало

І у сіни щось упало!

Ну, Андрію, встань-но, гей!»

Чути: наймит щось воркоче,

Встав, щось шкряба і стукоче,-

Світло він світив, мабуть;

Далі двері відчиняє,

Каганець в руках тримає:

«Що за дідько гримнув тут?»

Глип! Індик по сінях ходить.

«От хто крики тут заводить!

З сідала Індик упав!»

Втім, в куток зирнув нечайно…

«Ай! Хазяйко! Уставай-но!

Гість до нас тут завітав!»

«Що за гість?» - «Та Лис Микита!»

«Бий, Андрію!» - «Чим же бити?

Встаньте радше з подушок!

Та обоє ми без труду

Сю поганую приблуду

Живо зловимо в мішок».

Поки там вона збираєсь,

Наймит зблизька призираєсь,

Знай, до мене з каганцем.

Я ж сиджу, тремчу, все чую

Та й усе собі міркую,

Як би тут втекти живцем?

Ось хазяйка лізе в сіни;

Того й ждав я, як відчинить

Двері в комнату вона:

Шусть їй прудко попід ноги,

В хату вскочив та й з порога

Просто скачу до вікна.

Шибку висадив з розгону,

Стрічку не одну червону

Я на шкірі здряпонув;

Ну, та вирвався на волю.

Та й садком відтак по полю,

Мов безумний, в ліс махнув.

Довго бігав без уговку,

Поки врешті в нетрі к Вовку,

Ледве дишачи, добіг.

«Ой Вовцуню! Я аж гину!

Дай же м'яса одробину,

Що для мене ти зберіг!»

«О, зберіг! - смієсь Неситий.-

Тим ти, певно, будеш ситий:

На і знай дар щедрий мій!»

І - зміркуйте підлу штуку! -

Дав мені дубову клюку:

Полті вішають на ній.

Отаке сказати мушу:

Тільки гріх я брав на душу,

Що із ним до спілки крав,

А й за гріш не мав пожитку

І без власного прожитку

Був би з голоду пропав.

Але я не дбав нітроха,

Славшій скарб царя Гороха

Я у своїх мав руках!

Скарб безмірно так багатий,

Що ледве би міг забрати

На сім возів у мішках».

Лев, про скарб такий почувши,

Насторожив пильно уши.

«Лисе, що се ти верзеш?

Про який се скарб гадаєш?

Чи ще й досі скарб той маєш?»

Лис сказав на те: «Авжеж!

Царю,- каже,- пане милий,

Перед входом до могили

Я душі не обтяжу!

І чого ніяким світом

Не сказав би жінці й дітьом,

Се тобі я розкажу.

Знай же, царю, скарб той грубий

Статься мав твоєї згуби

І нещастя джерелом.

Не вкради його Микита,

Кров твоя була б пролита,

Стався б страшний перелом!»

Лев, неваче ужалений,

Скочив, рикнув, мов шалевий:

«Що, що, що се ти сказав?

Що се за смалені дуби?

Перелом? Нещастя? Згуби?

Все розказуй, щоб я знав!»

Каже Лис: «Я царську волю

Рад сповнити, тільки молю,

Вислухай мене ти сам.

Лиш тобі й твоїй княгині

Важну річ відкрию нині

І Гороха скарб віддам».

«Гей, здійміть із нього пута

І ведіть його ось тута!» -

Крикнув гучно Лев катам.

Ті нерадо розв'язали

З пут Микиту й розважали,

Що то він набреше там!

А Микита, волю вчувши,

Свобідніше відітхнувши,

«Слава богу! - прошептав.-

Ну, коли не рад здихати,

Наострись гаразд брехати!»

З тим перед царем він став.

«Ну,- цар каже,- сядь, Микито,

Сміло все кажи й відкрито,

Але з правди не змили!

Бо як збрешеш, то, їй-богу,

Не за шию, а за ногу

Будеш висів на гілли!»

Слухайте ж, як Лис Микита

Цупко, наче кінь з копита,

На брехню пустився й лесть!

Щоб лиш на гіллі не згинуть,

Не задумавсь камінь кинуть

І на батька свого честь.

«Царю і весь чесний зборе!

Превелике, люте горе

По заслузі б'є мене!

За злодійство дам я душу,

Та одно злодійство мушу

Розказати вам страшне.

Парканадцять літ вже тому,

Як мій батько - де, в якому

Місці, хто се зна - напав

Славний скарб царя Гороха.

Та добра йому нітроха

Скарб той клятий не придбав.

Батько мій був горда штука.

Фінансовая наука

Був його любимий фах.