Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Коли йому вклонилися, вiн надув губи i показував себе дуже важним, та став кричати.

Як вже викричався, Iван Iскра вклонився йому ще нижче i заговорив:

- Оскiльки нам вiдомо, то в останнiх часах козаки сидiли тихо i не робили правовiрним нашим приятелям нiякої шкоди.

- Як смiєш таке говорити? Хiба не знаєш, що вони недавно пробували напасти на Варну, лише що чуйне ухо i всевiдуче око падишаха - щоб вiн жив вiчно - заздалегiдь вiдкрило сей злочинний намiр, i вiрнi вiйська його султанської милостi не допустили до того i витопили цих псiв до одного.

- Коли їх витопив, то добре їм так, i Велика Порта не мала з того жодної шкоди, а слава падишаха - щоб вiн жив тисячу лiт - рознеслась по усьому свiту на великий пострах всiх невiрних, - вiдповiв Iскра.

- Певно, але вже сама така думка - то така безличнiсть, що варто її, як слiд, покарати. Пiдождiть, ми вам ще за се вiдплатимо, вашi села i городи пустимо з димом, а вас у сирiвцях сюди приженемо.

- Ваша милiсть, безвинно на нас сваритесь i шкодите своєму многоцiнному здоровлю. Ми нiчого бiльше, лише посли, а послiв всi народи шанують. Коли падишах i його ханська свiтлiсть - щоб їм Аллах дав тисячу лiт прожити - задумали своєвольство козацьке покарати i винищити їх, то його милiсть, наш король, був би з сього дуже радий. Козацтво нам дуже не на руку, i маємо з ними багато клопоту. Через сих гiльтаїв приязнь мiж Польщею i Великою Портою дознає ущерби… Ми їдемо за дiлом у Кафу, i нам пильно. Тому прохаємо вашу милiсть перепустити нас i допомогти їхати далi. Хай се не обидить вашу милiсть, що, цiнячи його лицарську вдачу, зложимо у ваших нiг найпокiрнiше малий подарунок,

Iван моргнув на шляхтича, а той зараз вийняв гаманець з червiнцями i передав мурзi.

Мурза зважив в руцi його вагу i зараз подобрiв…

- Про мене, воно правда, що ви за других не винуватi. Коли хочете їхати?

- Як ваша милiсть позволите, то хоч би i зараз.

- Гаразд! А тепер будьте моїми гостями, - вiн плеснув у долонi, i зараз служба принесла каву i чубуки.

Тепер сидiли всi на тапчанах.

- Вашмосць, бачу, побував у Турцiї, - заговорив мурза до Iвана, - бо добре по-турецьки балакаєш i нашi поведенцiї знаєш…

- Його милiсть, наш пан i король, посилав мене частенько з посольством до Стамбула. Я там не раз жив цiлими мiсяцями, а навiть мав щастя оглядати моїми недостойними очима лице сина сонця, повелителя всiх вiрних, падишаха…

- У Стамбулi, либонь, гарно жити? - перебив мурза.

- Як у сьомому небi пророка…

Мурза став випитуватися за падишаха, великого вiзира, достойникiв, а Iван городив йому таке, що самому хотiлося смiятись.

- А бачив ти огороди падишаха?

- Я сього недостойний. Невiрному навiть невiльно тi слова вимовити, невiльно подумати, бо коли би i в снi виговорився, то йому б язик врiзали. В тих огородах султанський гарем…

Iван, вимовляючи те слово, прислонив собi лице долонями, начеб справдi в тiй хвилi султанськi одалiски побачив…

- Бачу, що ти бувалий чоловiк i нашi святi звичаї знаєш, наче муслєм… Нiкому не вiльно до нашого гарему заходити…

- Авжеж, я мав щастя бути в огородi великого вiзира. Ми дуже гарно з собою жили i раз, коли його милiсть був у добрiм i веселiм настрої, мене там завiв… Я бачив його гарем…

- Дивне диво, аж вiрити не хочеться… Що ж ти там бачив?

- Те, що я бачив, також i неiмовiрне… Рай, та й годi…

- Гарнi одалiски? - спитав мурза i облизався.

- Вибач, ваша милiсть, але менi цього говорити не вiльно. Правовiрний муслєм такого питання ставити не може.

Iван повторював цi слова з докором, а мурза вже бiльше не питав. Мiж цими трьома шляхтичами, якi там були, один розумiв турецьку мову. Прислухаючись тiй розмовi, вiн, щоб не розсмiятися вголос, частенько кашляв i притикав собi рота рукою.

Аж мурза це завважив.

- Чого ти так кашляєш?

- Не звик до вашого чубука, закрiпкий для мене…

Гостина скiнчилася, i гостi вибралися далi. Дiстали вiд мурзи письмо, що нiхто не смiє їх по дорозi чiпати аж до Кафи i з поворотом.

Їм було вiльно їхати кудою захочуть.

Мурза запрошував їх до себе, як будуть вертатися, а будуть йому любими гостями. Бо вiн хоч муслєм, то як лицар вмiє оцiнити послiв лицарського народу i дуже їх полюбив. Як вже були в дорозi i Iскра розповiв товаришам свою розмову з мурзою, то усi трохи не заморились смiхом…

Їхали у Кафу навпростець. Сагайдачний пильно розглядав околицю, полишався частенько позаду i значив собi дорогу на кусочку паперу.

- Дивно менi, - каже Пшилуцький, - що вашмосць iнтересуєшся так усiм i на ту татарську погань стiльки уваги звертаєш.

- Для мене се iнтересна новiсть. Хочу, впрочiм, запам'ятати добре дорогу, як будемо вертати…

Подорож йшла без пригоди. В улусах виказувались перепусткою, всюди їх приймали i перепускали.

Нарештi заїхали до старого татарського города Єскi-Крим, де була колись ханська столиця. Звiдсiля можна було за кiлька годин заїхати у Кафу, по-турецьки Кефа. Конi дуже знемоглися, i треба було тут перепочити до завтра. Iскра зараз написав письмо до Кафи, де були польськi бранцi, i послав туди татарина. Поляки дуже тривожилися, боячись, щоб не приїхали запiзно. Iскра написав, що посли вже їдуть i везуть окуп.

На другий день побачили Кафу. Сагайдачний думав, що побачить город сильно укрiплений, а тим часом того не було. Город був розлогий, але його укрiплення були мiзернi, занедбанi. Землянi вали позасуванi i поруйнований фортечний мур. Лише всерединi мiста стояв обведений муром з високими баштами замок. Одна висока башта служила заразом за морський маяк, бо вночi запалювали на нiй бочку з смолою.

Пшилуцький пояснив Сагайдачному, що ще недавно панували в Кафi генуезцi, що тодi Кафа була славним торговим городом. Тодi вона була справдi укрiплена. Недавно здобули її на генуезцях турки, зруйнували укрiплення, а ставити нових не квапилися. Впрочiм, цього навiть не було треба, бо Кафа стояла на полудневiм крайчику Криму. Сушею нiхто там не забiжить, бо треба би хiба всю татарщину перебити, а на це нiхто не зважиться. Вiд моря знову нiхто сюди не запливе, бо не пустять через Босфор. Це також була причина, що генуезцi улягли, не дiставши помочi вiд свого материка.

Iскра знав Кафу добре. Вiн повiв їх до одного гану, себто гостиницi, до якогось вiрменина. У тiй гостиницi примiстилися всi враз з кiньми. Для себе взяли одну кiмнату, прибрану на схiдний лад. Зараз перевдяглись у кращу одежу i пiшли у город.

На базарi, мов у муравейнику, вештавсь усякий народ з усього свiту. Були тут турки, татари, вiрмени, греки, iспанцi, араби, сiрiйцi, жиди. Все тут з'їздилось зi своїм крамом.

Повздовж дороги, якою йшли до пристанi, повно шаласiв пiд дошками або крамiв таки пiд голим небом. Крамарi викликали i вихвалювали свiй крам, щоб привабити покупцiв, на всiх язиках. Лише турецькi купцi були iншої вдачi. Кожний сидiв на своєму столi спокiйно та байдужно, курив свiй чубук, заледве вiдповiдаючи на запити покупцiв, не журячись тим, чи їхнiй крам хто купить чи нi.