Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- За те, вашмосць, будь певний моєї ласки, i можеш хоч би щоднини їздити свобiдно з викупом у Крим за бранцями, а нiякої перепони тобi не буде.

Усiм хотiлось смiятися з такого жарту Сагайдачного.

На прощання не обiйшлось знову без бакшишу, а мурза подарував Сагайдачному коня.

Коли вже були за Перекопом, Пшилуцький каже:

- Що собi, вашмосць, думав, обiцяючи таке тому засаленому мурзi?

- Те що казав, так i думав. Я приведу самого себе до нього, як прийду сюди з козацтвом. Тодi сiпну його за ту миршаву борiдку i скажу: "Ось маєш живого Сагайдачного, пiзнай мене".

- Невже ж справдi козаки задумують напасти на Крим?

- А як вашмосцi здавалося? Хiба ж я товкся сюди i наражав на небезпеку своє життя для самої дитячої цiкавостi, для того, щоб дивитися на людське горе, щоб дати рiзати собi душу їхнiм плачем. Дивись, вашмосць, ось у мене цiла дорога в кишенi.

Сагайдачний вийняв папiр i показав нарис дороги, якою їхали, з намiченими мiсцевостями, горами, рiчками i нарис розположення Кафи та пристанi над морем.

- Коли ж вашмосць це робив?

- Тодi, як ви на мене не дивились. Дещо рисував з пам'ятi. Я навчивсь запам'ятовувати подробицi, котрi бачив.

Ляхи не могли з дива вийти. Панна Анна не могла вiд нього очей вiдвернути. Вона старалася все поруч з ним їхати i радо з ним розмовляла.

Старша її товаришка панi Дзюбiнська кiлька разiв упоминала їй, що це для панни непристойно так поуфало поводитись з чужим чоловiком та ще з козаком. Та це нiчого не помагало, панна лише плечима здвигала:

- Але то лицар, якого я ще не бачила…

Усю дорогу ночували в степу. Час був дуже гарячий. Трава в степу висохла. Треба було осторожно з вогнем поводитися. Сагайдачний з Iскрою проводили тiй валцi. Вони вибирали на нiчлiг i постої мiсця над водою, де було доволi зеленої пашi.

Сагайдачний дiлив усiх на партiї, котрi мали вночi сторожити. Для жiнок розiп'яли шатро, всi iншi спали на травi на кожухах.

Саме переїздили околицi, де ногайцi випасали свої стада коней. Частенько стрiчали по кiлька татарських конюхiв, котрi боялися озброєних людей чiпати. Але вночi треба було пильнуватися i коней держати на припонах.

Пригода з татарами трапилась їм зараз при третiм нiчлiгу. Шляхтич, що мав сторожити, утомлений денною спекою, не видержав i заснув.

Татари пiдкралися пiд обоз, повiдпинали коней та втекли в степ.

В обозi почувся тупiт втiкаючих. Сагайдачний схопився перший, за ним - Iскра. Вони зараз пiзнали, в чому дiло, що їх пiдiйшли непроханi гостi.

- Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней…

А вартовий спав, мов неживий у тяжкiй замороцi.

Сагайдачний копнув його ногою з досади.

- Вашмосць, спиш? Тепер пiдемо пiшки, а ти нестимеш нашi клунки… От вартовий, матерi твоїй ковiнька! Коли б менi таке козак зробив, я б його приказав розстрiляти… Тьфу! А то - баба, перина! - Сагайдачний став далi лаяти шпетними словами. Шляхтич пiдвiвся з землi i дививсь заспаними очима, не розумiючи, що з ним.

На те прибiг Пшилуцький.

- Не гримай на нього, вашмосць, вiн зачадiв вiд спеки, ще за дня жалувався, що йому голова болить…

- То чому менi того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер, як наших коней не вiдшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або вкрасти… Добре, що хоч сiдла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це припiзниться. - В обозi настала метушня. Кожний проклинав i лаяв злодiїв. Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стiльки дороги волочитись пiшки…

Сагайдачний, покинувши ляхiв, став нараджуватися з Iскрою i запорожцями. В обозi осталось всього четверо коней…

Стало на тiм, що як лише розвиднiється, пiде Iскра з двома товаришами за слiдом. Треба було конечно коней вiдшукати або роздобути.

Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другi докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а коли коней не роздобудуть, то й цiлий тиждень.

Як лише розвиднiлося, поїхав Iскра з козаками слiдом i пропав у степу.

Всi були в лихiм настрою духа. Посiдали мовчки. А тим часом заносилось на дуже гарячу днину, бо на небi не було нi одного облачка… Сонце пiднялось на обрiї i страшно жарило. Жiнки скрилися пiд шатро.

Козаки полягали на кожухах i куняли. Шляхтичi проходжались мовчки. Сагайдачний сидiв на сiдлi i курив люльку. Одна Анна не втратила бадьоростi.

- Чого ви всi понадувались, мов сови в полудне? I що ж такого страшного сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо i це. Я вам кажу, що пан Кона-шевич видумає щось таке, що нiкому би i не приснилося, i все буде гаразд. - Вона поглянула на Сагайдачного i заспiвала пiсеньку, та пiшла у траву квiтки збирати.

- Панночко, - говорив Сагайдачний, - дайте-но спокiй сiй роботi по травi, а то ще гадюку замiсть квiтки знайдете, а тодi нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте i не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, i гадюка тодi дуже злюча буває. Не можна вам i на травi сiдати. Коли утомились, так сiдайте на сiдло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не пiде…

Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного i каже:

- Спасибi за осторогу, але спiвати менi можна? Пiснею чей же гадюки не прикличу?

Сагайдачний усмiхнувся:

- Спiвайте здоровi! Хiба би мiж степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казцi говориться. Отодi вiн, певно, на вашу любу пiсеньку зва-биться, вiдзискає свою прежню постать, ну i тодi запрошуйте нас всiх на весiлля.

- Спасибi за царевича, - каже Анна, кланяючись, - зависокi пороги на мої ноги.

Тепер заспiвала Анна своїм срiбним голоском українську пiсеньку, аж степова птиця у травi замовкла.

Сагайдачний узяв рушницю на плече i каже до Пшилуцького:

- Я ненадовго вiдходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте менi знати стрiлом.

Сагайдачний пiшов у степ i за хвилю пропав у травi. Нараз залунав з того боку стрiл. Подорожнi посхапувалися i не знали, що це значить, а Анна каже:

- Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював…

В обозi лишився ще один кiнь. Анна побiгла i видряпалась на нього, стала ногами на хребтi i стала розглядати околицю. А далi сплеснула руками i вже була на землi.

- Пан Конашевич вертається, - каже схвильована i задихана.

Вiн вертав, справдi таскаючи на плечах убитого оленя.

- Нуте, хлоп'ята, - каже до запорожцiв, - розведiть огонь, будемо обiд варити…

Принiс оленя i кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бiгала довкруги i плескала в долонi.

- Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?

Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потiчка i розвели вогонь.

Незадовго варилася в казанi юшка з кашею i пеклись на вогнi куски м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в ротi збиралася.

За достатньою їдою всi повеселiшали. Завелась балачка, i стали собi з цiлої пригоди жартувати.