Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Пан Iскрицький повинен би вже вернути, вже бiльше чотири години, як поїхав.

- Так не можна казати, - каже Сагайдачний, - ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тiльки я того певний, що вiн надармо не поїхав.

А тим часом Iскра, знаючи добре степ, їхав за слiдом в травi, не зупиняючись. Вiн поспiшав, щоб тим часом, як сонце пригрiє, столочена трава не пiднялась.

Сонце вийшло високо i дуже грiло. Конi попрiли i знемоглись, будилась степова муха i дуже до них присiкалась…

Аж побачили, що в одному мiсцi хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькi конi заiржали, а тамтi стали вiдзиватися. За тими стали показуватися кiнчастi татарськi шапки. Iскра поїхав до них прямо. Йому назустрiч вийшло кiльканадцять татарських конюхiв, обiдраних i напiвголих. Вони зараз обступили козакiв довкола. У них не було жодної зброї, окрiм ломак.

- Чи не забiгли тут часом нашi конi? - питає Iскра по-татарськи.

- А скiльки тих коней було?

- Ти не питай, скiльки, а одвiчай, про що я тебе питаю!

- А коли б забiгли, то що?

- То панськi конi, а пани дадуть вам викуп, скiльки захочете.

- А тi пани де?

- Там, де ви в них коней вкрали, - каже смiючись Iскра. - Ви - гiльтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панiв з Криму супроводжувати, так ми i робимо, це наше дiло.

- А де ж це золото?

- Та годi ж менi було з собою золото везти, як я не знав, чи вас стрiну. Скiльки вас тут є вкупi?

- Бiльш шiстдесят люда…

- А моїх панiв лише п'ятеро, i нас троє. Пiшлiть з нами яких сорок люда, або хоч i всi ходiть. Приведiть коней з собою, а звiдтам вернетеся з грiшми. Це лiпше для вас як конi, бо золота вовк не буде їсти.

Татари стали нараджуватися помiж собою i так порадились, що п'ятдесят їх поїде з кiньми за Iскрою.

Вони його нi раз не пiдозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб мiж ними довго жив.

Посiдали на коней i цiлою юрбою поїхали за козаками.

- Чому ж ви i наших коней не забрали?

- Ти мудрий, але i ми не дурнi. Перш вiзьмемо викуп, опiсля ви приїдете за кiньми.

- Тi шельми щось недоброго замишляють, - каже Iскра до запорожцiв. - Держiться осторожно.

Iскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З другим полишився позаду, пiдганяючи конюхiв до поспiху…

- Знаєш, батьку, що я пiдслухав? - каже козак до Iскри. - Тi гiльтаї, не догадуючись, що я їх розумiю, говорили так мiж собою: "Вiзьмемо усiх в пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"…

- От i добре, - каже Iскра, - будемо мати трохи втiхи. Сагайдачний з запорожцями дасть їм раду. I ляхи без дiла сидiти не будуть, а Антошко з своїм цапиним лобом якраз добрий до такого бою.

Вже було геть з пiвдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло тупiт коней. Сагайдачний присiв до землi i надслухував.

- Мосцi пани! Не завадить оглянути порох на пiстолетах, та шаблю пiд рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивiться, що я робитиму. А ви, хлопцi, вiзьмiть у руки по дрючковi, з оцих, що казани на них висiли, та й менi дайте якого пригожого цiпка.

Незадовго захвилювала степова трава i стали показуватися зразу кiнчастi татарськi шапки, а вiдтак i їздцi. Козак, що їхав напередi, почвалував щосили до своїх. Татари стали за ним кричати i пустились здоганяти, та вiн їх випередив.

- Отамане! П'ятдесят татарських конокрадiв iде за викупом…

- А коней наших ведуть?

- Не хотiли, чортовi сини. Перш, кажуть, грошi, а потiм за кiньми посилай…

- Вашмосцi, маєте яку скриньку, так давайте сюди, а ти, вашмосць, що знаєш татарську мову, скажи їм, що окуп вже для них приладжений, хай зараз подiляться тим на наших очах, щоб нiкому не було кривди. Скажи, що на кожного випаде по п'ять золотих.

Зараз над'їхали татари. Побачивши таку юрбу напiвголих дикунiв, можна було справдi налякатися. Вони були без сорочок. Тiло осмалене вiд сонця, мов у циган. Вони сидiли на конях без сiдел, а замiсть зброї держали ломаки в руках.

Панi Дзюбiнська налякалась дуже i ломила руки в розпуцi. Анна дрижала теж, але показувала бадьору i потiшала свою старшу товаришку. Вона була певна того, що пан Конашевич дасть собi з ними раду.

Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний навчив.

Татари позiскакували з коней i обступили скриньку так, як голоднi поросята принесене корито з кормом. Брали собi скриньку з рук, через що повстала велика метушня.

Тодi Конашевич дав знак своїм козакам i вони всi, мов яструби, впали на юрбу з колами i стали з усiєї сили бити.

- Держiть коней, щоб не розбiгались, - кричав Сагайдачний.

Татари не сподiвалися такого прийняття, збилися в купу i стали кричати.

Козаки з панами били по лобах, аж черепи трiскали.

Iскра ловив коней i зв'язував докупи.

Антошко храбрував i цiпком, i своїм твердим лобом. Котрого татарина штовхнув, то вже не встояв на ногах.

Анна, дивлячись на це, сердечне смiялась i показувала своїй подрузi Антошка. Вiн, що розбiжиться i вдарить, а татарин лише руки розведе i паде на землю.

Метушня тривала недовго. Тi татари, що вцiлiли, втiкали в степ i ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Iскра з козаками грозив рушницею.

Усi дуже знемоглись, сливе дух переводили.

Анна приступила з сiяючим з радостi лицем до Сагайдачного:

- Дякуємо пану Конашевичевi, як нашому спасителевi. Я все була певна, що вашмосць не дасть нам загинути…

Конашевич не вiдповiв нiчого, лише подякував головою за привiт.

- Iване! - гукав Сагайдачний до Iскри. - А скiльки коней пiймав?

- Буде з тридцять…

- Добра замiна, - каже Сагайдачний, - щось так, як би за одного три. А того окупу, який їм дiстався, вистане на цiлий рiк. Тепер, мосця панна, - каже до Анни, - прошу потрудитись зi мною, вибери собi коня, якого хочеш…

Анна покраснiла, мов вишня, i пiшла з Сагайдачним до татарських коней.

- Коли панна Анна на конях не знається, то позволь, що я сам виберу. Татарськi конi такi витривалi, що заїдеш на ньому до самої Польщi…

- Я дуже дякую пану Конашевичу за такий подарунок, але я на конях не знаюся… - Вона подала йому руки i поглянула ласкаво у вiчi.

Козаки i шляхта пiшли й собi коней оглядати, та лиш язиками цмокали. Вони були дуже гарнi i сильнi степовики, тої самої породи, як тi, на яких татари аж на Венгрiю забiгали. Сагайдачний вибрав для Анни коника, мов мальованого, у нього була гарна невелика голова з буйною гривою. Шия - мов у лебедя. Очi блистiли вогнем i розумом, широкi груди i такi ж гарнi ноги. За ним волочився гарний довгий хвiст. На чолi пишалась бiла стрiлка, а так само усi чотири ноги були над копитами бiлi.

- Та то, моспане, араб чистої кровi, - говорив з захопленням пан Пшилуцький,-на нього хiба цiни немає. Панно Анно, кажу вашмосцi, що то королiвський дар… Подякуй…

Анна запаленiла ще дужче i подякувала. Вiдтак приблизилася до коня i стала його гладити по шиї. Коник обнюшив її i став потирати своїм лобом до її плеча.