Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- От вже i приязнь завелась, - говорили шляхтичi. - Вiн здається вже уїжджений.

- Берiть, люде добрi, по коневi i сiдайте. Ми тут довго попасати не будемо. Та голота готова зiбрати бiльше гiльтаїв i на нас напасти… Ти, Iване, йди до вогнища, там ще дещо для вас лишилося печеного…

- Га, га! А ви звiдкiля м'ясо взяли? Ми такi голоднi, мов вовки…

За хвилю конi були осiдланi i нав'юченi. Пустилися в дальшу дорогу. Анна сидiла на своєму буланику, котрий показався спокiйним, мов дитина, i уїждженим. Вона держалася все при боцi Сагайдачного i радо з ним розмовляла.

Поки сонце зайшло, проїхали великий шмат дороги. Стали на нiчлiг. Небо палало вiд заходу рожевим свiтлом, денна птиця замовкала. Усе спiшило на нiчлiг. Журавлi летiли довгими ключами до своїх гнiзд. Десь далеко почувся в болотi хор жаб. Степ виглядав так, начеб нiчнi працьовики мiняли денних в якiйсь великiй робiтнi. На землю насiдала густа роса.

Козаки назбирали сухої трави i розвели вогонь. Сагайдачний повидiлював сторожу на нiч, по двоє в одну чергу. Для жiнок розiп'яли шатро.

На другий день десь з полудня зблизились до одного днiпрового рукава, що перепливає дикi поля, i натрапили на козацьку редуту. Здалеку видно було на обрiї високий стовп, начеб з бузьковим гнiздом на вершку.

- Слава Богу, - каже Сагайдачний, - ми вже мiж своїми.

- Що це за стовп такий? - питають шляхтичi.

- Це козацька фiгура. Це стовп з драбиною, а на ньому бочка з смолою. Коли наближається небезпека вiд орди, то цю бочку запалюють, а з того хрещений народ знає, що небезпека близька. За цим знаком запалюють другий i третiй, i так народ або ховається, або втiкає, або стає до оборони.

- А хто ж їх запалює?

- Така фiгура стоїть посеред редути, котрої козаки пильнують, їх тут багато на Запорожжi. Ми зараз будемо в такiй редутi мiж своїми, i там ми переночуємо. Ми цiєї ночi добре проспимось, бо там вже буде кому нас сторожити i про їжу для нас подбають.

- Я не знав, що у вас така гарна органiзацiя.

- Приглядайся, вашмосць, до всього добре, уважно, та розкажи опiсля своїм землякам. Може, вашмосць знайдеш у Польщi послух, та на нас стануть iншим оком дивитись, як досi.

- Буду старатися усiма силами все направити, де вам зроблено кривду наклепами. Дай Боже, щоб я зробив добрий початок. На кожний спосiб, я, пам'ятаючи на те, що козаки для мене зробили, буду для вас другом i приятелем, i нiколи вам того не забуду. Я довжний вам вдячнiсть. Не боюся, щоб наша дружба, зав'язана серед таких незвичайних обставин, коли-небудь розiрвалась.

Пшилуцький подав Сагайдачному руку.

Наблизились до редути. На стовпi бiля бочки сидiв сторожний козак i зорив по степу. Здалека видно було вал, а усерединi стирчала криша куреня, з якого справдi йшов прямою пасмугою вгору дим.

Переднi козаки з валки пiд'їхали i звiстили залогу, що йде до них валка, котру веде Сагайдачний, що якраз вертає з Криму з кiлькома ляхами. З ними є двi ляшки, що їх з татарської неволi викуплено.

Козаки в редутi знали Сагайдачного i були радi такому гостевi. Сагайдачний поки в'їхав у ворота, об'їхав редуту довкруги.

- Здоровi були, панове товариство! Чи приймете подорожнiх з далекого свiту?

- Радо приймаємо та у хату просимо.

- Хто у вас ватажком?

- Се я, Семен Бульба…

- А, здоров, товаришу. Ти, либонь, iз чубiвцiв будеш?

- Справдi, з чубiвцiв. Ми враз на Сiч мандрували…

- Ну, коли так, то скажи, як тобi подобається оця редута i хто її ставив?

- Вона менi зовсiм не подобається, а ставив її якийсь великий дурень.

- От зараз пiзнати птицю по пiр'ю, та з якого гнiзда вона вийшла, - говорив урадуваний Сагайдачний, бо йому зараз видалась редута "пса варта".

- Ти довго тут отамануєш?

- Не бiльше двох недiль, як я прийшов сюди на змiну iз Сiчi. Не було часу нi змiнити, нi поправити…

- Нема що змiняти, нi поправляти, а треба поставити редуту на iншому мiсцi. Вона округла, мов куряче гнiздо, цiла стоїть у долинi. Татари вiзьмуть її першим розмахом, а вали такi, що конем перескочиш. Треба пошукати кращого мiсця, ближче Днiпра, щоб можна було в разi потреби втекти на байдаки.

За куренем, де жили козаки, був окремий передiл на усячину. Там помiстили жiнок. Чоловiки всi спали в куренi.

Сагайдачного не брався сон. Вже було пiзно, а вiн ходив по валу, покурюючи свою люльку. Нiч була гарна. Небо вкрилось ясними зорями. Мiсяця не було. На землю насiла густа роса, мов дощ. Сагайдачний присiв на валу i задумався. В його головi засiла велика думка походу на Крим, геть аж у Кафу. Треба все передумати в подробицях. Козацтво за ним пiде певно, але це ще не все. Коли б так похiд не повiвся, то вiн, певно, наложить головою, а уся його слава пропаде. То таке смiле i велике дiло, що аж подумати страшно. А коли б це повелось, скiльки би то християнського народу визволилося з страшної неволi.

Коли так сидiв задуманий, не завважив, що хтось до нього тихо, мов дух, наближався. Якась стать пiдiйшла i стала над ним, а вiн ще її не завважав. То була панна Анна. Їй також не спалось i ждала тiльки, коли її товаришка засне. Зараз вийшла потихо, наставляючи в пiтьмi напроти себе руки на майдан. Вона прочувала, що Сагайдачний не спить i, певно, його десь тут на валу стрiне.

Вона доторкнулась легесенько його плеча.

- Хто це? - спитав Сагайдачний, начеб зi сну прокинувся.

- Не пiзнаєш мене, пане Конашевичу? - питала тихим вогким дрижачим голосом.

- А, се ти, панночко? Чого ж не спиш, не вiдпочиваєш? Завтра прийдеться ще неабиякий шмат дороги переїхати…

- Не спиться менi чогось. Думки роєм по головi лiтають, в нашiй комiрчинi чогось душно, та й вийшла погуляти на свiжому повiтрi серед такої чарiвної ночi.

- Гарна нiч для таких, у кого нема на головi турботи. А кому треба про все думати i пам'ятати, то однаково йому, чи на свiтi соловейчики щебечуть, чи громи б'ють…

- Я се, бачу, пане Конашевичу, i вiдчуваю, яка вiдповiдальнiсть на твоїй головi, якi турботи про себе i про других. Та годi так усе клопотатись. Треба дати волю самим думкам, вiдпочити i звернути їм до чогось кращого, гарнiшого, як та важка, томляча буденщина. Я се по собi знаю. Коли мене вирвали поганцi з-посеред домашнього вогнища вiд тата i мами, то менi здавалося, що краща була б для мене смерть. Я знала, що мене мiж турками жде, бо про те говорилося не раз вдома. Мене брала розпука. Та все ж я, щоб вiдiгнати вiд себе тi страшнi думки мимо мого страшного окруження, котре менi безвпинно мою гiрку долю нагадувало, перемогла себе на те все забути, i я присилувала себе думати про щось краще. Я вмовлювала в себе ту любу надiю, що Господь змилується надi мною, вислухає мої молитви i мене з неволi визволить. Воно так i сталося. I я дякую за це божiй матерi. I за те дякую, що здержала мою руку, коли я загадала моїм терпiнням зробити край. Таке покiнчення моїх мук оставила я на останок, i воно добре сталося.