Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Отож, панове комiсари, - говорив Пшилуцький, - ви вiд'їдете з нiчим. Я не раджу настоювати на виконання королiвського приказу, бо Сiч - то не Солониця, диктувати не можна.

На другий день скликав кошовий раду старшин i послав за комiсарами. З ними прийшло ще кiлька ляхiв, а мiж ними Пшилуцький.

Козацька старшина вже зiбралась у кошовiй канцелярiї. Як увiйшли сюди ляхи, Сагайдачний стояв насерединi, держачи королiвського листа в руцi.

- Вашмосцi прийшли до нас, - говорив Сагайдачний, - вiд короля його милостi як виконавцi його волi. Жадаєте знищення нашого мiзерного флоту, i видачi наших старшин, котрих обiцяв його милiсть король вiдiслати в кайданах до Царгорода. Жадаєте, щоб вам було видано старшину Варненського походу. Се ваше жадання ще неповне. Жадаєте ще за одним заходом видачi i тої старшини, що перед кiлькома роками розбила сорокатисячну орду над Iнгульцем, що вибралась пограбувати краї Речi Посполитої. Тих пошлiть кримському хановi на втiху. А коли пани з Польщi так дуже пiклуються пiдданими його милостi турецького султана, то треба нас i за Iнгулець покарати, бо ми перепинили тим добрягам у такому чесному промислi, як грабiж, пiдпал, мордування i ведення в ясир пiдданих його милостi польського короля. Та коли вже йде о справедливiсть i логiку, то щоб пiдданцi його султанської милостi нiчого на своїй власностi не потерпiли, то треба усiх тих полякiв, яких ми з Варни i Очакова освободили, вiддати назад туркам, бо вони були неоспоримою їх власнiстю.

- Вашмосць, iронiзуєш i висмiюєш приказ його милостi короля, а то називається злочином, обида королiвського маєстату…

- За який-то злочин у Польщi нi одного шляхтича не покарано.

- Не заходь менi, вашмосць, збоку, а говорiм прямо про наше дiло.

- Ви б, панове, не осмiшували себе i не видавали таких приказiв, про якi знаєте, що нiхто їх не виконає, бо не може, а ви не маєте сили присилувати нас до того. Не забувайте, що ви на Сiчi, i сюди жодна ляська нога без нашої волi не поступить. Ви хочете знищити наш флот, i то нашими таки руками, а ми маємо на цiм острiвцi здихати з голоду. Хочете видачi нашої старшини, щоб козацтво осталось без проводу, без голови i або пiшло в сирiвцях у Крим, або вернулося на Україну у панське ярмо i на панiв працювало. А що буде, як це розбите, безголове козацтво сформує неслухнянi розбишацькi ватаги i вiзьметься до панiв? Вам захочується печеного льоду, i ви з огнем iграєте. А що буде, панове, коли ви нас притиснете до стiни, а ми погодимось з ордою? Тодi ми визначимо шлях, котрим будуть татари переходити в Польщу, там i назад без нiякої вiд нас перешкоди. На се вони радо пристануть, бо не вас, лише нас, вони бояться. За таку цiну вони радо зобов'яжуться не брати нi одної української душi в ясир.

- То була б зрада власної вiтчизни.

- Нашої вiтчизни, нашого краю ми такою умовою не зрадимо. Серед того, що тепер робиться, то Польща показується для нас не матiр'ю, лише мачухою, котра хоче нас винищити. Хочете забрати наших старшин i вивезти у Варшаву, а опiсля видати бусурменовi на перепросини його султанського маєстату. А що зробите, як старшина того приказу не послухає i не поїде, а козацтво не схоче її силою видати? Чи маєте змогу взяти їх силою звiдсiля? Попробуйте. Покиньте таку пiдлу думку, якої кожна культурна держава повинна соромитись. Я вас запевняю, що мiж низовим козацтвом друга Солониця не повториться, - другого Наливайка ви таким способом у свої руки не дiстанете. Забаглось панам з Варшави дiстати в свої руки Сагайдачного. Це я сам, панове. Берiть мене. Я в сiй хвилi без брої. Берiть, коли у вас є на те сила. Я сам не маю тепер часу їхати нi у Варшаву, де на мене жде розпечений мiдяний бик Наливайка, анi в Стамбул, де мене жде Чорна вежа i смерть Дмитра Байди… Я в Стамбулi колись буду, але не з залiзом на руках i ногах, лише з залiзом у руцi. Вертайте, вашмосцi, з тим, з чим приїхали i то чимшвидше. Не дратуйте козацтва, бо право гостинностi мав свою межу там, поки гiсть поводиться чемно. Не дай Боже, щоб наше поспiльство довiдалося, по що ви сюди приїхали. Тодi i ми вас не охоронимо, хоч би i голови за вас поклали… Скажiть тим панам, що вас сюди прислали, що ви бачили i чули, та ще добавте, що ми як ходили, так i ходитимемо на поганцiв. А коли се невлад, то злучiть свої сили з бусурменськими та йдiть разом на наше Запорожжя вiйною. Та я вам заповiдаю, що не верне з вас neque nuntius cladis (анi виступ погрому). Вертайте собi здоровi додому, бийте далi чолом султанам i ханам, возiть золота на гарач, а ми собi його опiсля заберемо. Розповiдьте те, що я говорив вiд цiлого козацтва, а коли вам здається сього замало, то добрешiть ще дещо вiд себе.

Сагайдачний очевидно був схвильований.

- Прошу вашмосцi не обижати королiвських комiсарiв, - крикнув один з комiсарiв.

Сагайдачний тупнув ногою i поглянув на нього так грiзно, що його аж заморозило.

- Тихо! Тут запорозька земля, i ми тут панами. - Та зараз запанував над своїм схвилюванням i каже: - Може, вашмосцi, пам'ятаєте, що зробили вольнi греки з послами перського короля, який взивав їх зiгнути голову пiд перське ярмо? Їх закопали живих у землю. Ми не слабшi вiд жменечки сих патрiотичних грекiв, а вам далеко до того, щоб з тодiшнiм перським самодержцем рiвнятися. Се, чого ви вiд нас зажадали, може, ще є пiдлiшим, як жадання персiв. Там жадали лише вiддатися в неволю, а ви поводитеся з нами, начеб ми вже були в вашiй неволi. Я вам раджу, вашмосцi комiсари, виїздiть скорiш звiдсiля…

Вiн вклонився комiсарам i вiдвернувся вiд них, а приступаючи до Пшилуцького, каже:

- Се не дотикає вашмосцi, що я говорив. Будьте у нас гостями, як довго вам завгодно.

Але ляхи вийшли всi разом. Пшилуцький був сердитий, аж дрижав:

- Як можна так по-дурному поводитись i говорити. Ви такi здатнi на послiв, як я на бiскупа. Вам здавалося, що до хама говорите. Вам треба було говорити полiтичне, та бодай яку обiцянку додому привезти, задобрювати їх i уговорювати. А ви обмежились до того нефортунного письма, поза тим гороїжились i облизня пiймали. Я вам кажу, що незадовго козаки такий похiд уладять, що цiлий свiт буде про них говорити…

Ляхам не було вже чого довше на Сiчi побувати. Козацтво чогось догадувалось i дивилось на них вовком. Полякiв не хотiли через сiчовi ворота пускати. Пшилуцький переказав, що хоче з Сагайдачним попрощатися, i вiн там пiшов.

Попрощавсь з усiма сердечне. Анна, прощаючи його, була блiда, мов полотно, i тiльки раз поглянула йому у вiчi своїми живими очима, з яких виглядала розпука.

- Не забудь, панночко, о що я тебе благав: о користь пiдданцiв пана батенька прохати…

- Обiцяю i додержу слова… - вiдповiла тихо.

Сагайдачний поклав собi їхати у Чепелiв хутiр. Вважаючи це за довг своєї душi - вiдвiдати ще раз тi мiсця i поклонитись мощам своєї єдиної дiвчини.

Старий Чепiль зразу не похочував, вiдкладав з дня на день. Навiщо роздряпувати болячу рану, яка ще не загоїлася? Та Сагайдачний так настоював, так просив, що нарештi старий згодився. Взяли з собою кiлькох козакiв для безпеки i вибрались одного лiтнього дня в дорогу.