Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Ось як воно! Я маю за гетьманською порадою перепросити гордого шляхетку, кланятися йому i просити прощення. Гарних часiв ми дожили, мiй сину, - говорив вiн до Януша. - Я тобi кажу, що це початок, за тим повстанням пiдуть iншi, бо невдоволених нiколи не забракне. Рiч Посполита тяжко спокутує за тi примхи пана гетьмана. Та нам самим треба про себе промишляти. Я пiдiйму усю свою силу i провчу як слiд кожного, що важиться мене зачiпати. Збираймо, сину, вiйсько i рушаймо на ворога. Ще нас на те стане.

Князь порозписував листи по всiх своїх маєтках Острозької землi. Написав до свого зятя Радивiла й закликав його до походу. Князь вважав у тiм допуст божий, що на старостi лiт не можна йому мирно жити i треба сiдати на коня. А допуст божий треба з покорою зносити.

Князь мав по всiх замках вiйсько добре узброене. Крiм того, його новосельчани обов'язанi були на кожний поклик збиратися й виходити в поле. Зброї було для них доволi, а коней i не перелiчиш.

Князя болiло це, що проти нього виступають i козаки, з якими вiн все жив у згодi i єдностi. У нього були козацькi ватаги мiж двiрською мiлiцiєю. Князь мусив з жалем довiдатися, що багато його козакiв перейшло до Косинського. Остався лише Северин Наливайко з своєю ватагою. Князь хотiв за нього запевнитися i покликав до себе о. Дем'яна, який мав великий вплив на свого брата.

- I що ж, отче благочинний, Северин теж мене покинув?

- Не покинув вашої свiтлостi i не покине, поки я живу.

- Я мав право говорити так i про Косинського, а сталося iнакше, i вiн, забувши страху господнього, пiдняв на мене святотацьку руку, на свого добродiя.

- Ваша свiтлосте, Косинському сталася кривда через ту Рокитну.

- То чому ж менi не сказали? Я ще був би в силi такого Косинського по-княжому винагородити.

- То не було дiло вашої свiтлостi, лише князя Януша. Без Рокитни можна було обiйтися. Косинський далекий вiд того, щоби проти вашої свiтлостi повстати. Його дiло з князем Янушем, i справу можна би мирово поладнати.

О. Дем'ян князя Януша не любив як перевертня i тому його не щадив, а як сповiдник старого князя, маючи в руках ключ до його совiстi, мiг собi позволити на таке, за що другому треба було покутувати, як за велике зухвальство.

- I ти, отче, радиш менi йти на мирову з розбишакою? Нi, того не буде. Я його поконаю збройною рукою i роздавлю, як муху!

- Смiю завважити, що це не по-християнськи. Остави нам долги нашi, яко же i ми оставляємо должникам нашим.

- А хiба ж це по-християнськи - нападати по-злодiйськи на другого i його добро грабити?

- Я знаю, князю, що Косинський в цiлiй Бiлiй Церквi нiкого не пограбив.

- Як нiкого? А князя Януша?

- Шукав вiдплати за зроблену йому кривду.

- Твiй совiт лукавий, - каже подражнений князь. - Як хочете, то йдiть всi до Косииського, i ти, i твiй брат, всi!

- Кривду нам робиш, ваша милосте. Ми други вашої милостi, не опустимо вас, хiба нас киями прогнати прикажете. А ще й тодi, вiдiйшовши, величати будемо князя Костянтина, як защитника i добродiя православної церкви. Але було моїм обов'язком, як сповiдника i духовного дорадника вашої свiтлостi, звернути увагу на те, що не по закону божому твориться. За це я готовий покласти голову, бо за вашу милiсть я перед Богом вiдповiдаю.

- Що ж тут не по-божому? Хiба Бог забороняє свого добра захищати?

- Якби з цього мало вийти бiльше лихо, то треба таку защиту понехати.

- Не розумiю тебе, отче. Яке ж може вийти з того бiльше лихо, як те, що мене той злодiй, мене, православного князя, ограбив?

- Вiн не вашу милiсть, православного князя, защитника нашої церкви, пограбив, лише шукав своєї кривди на князевi неправославнiм, на католиковi.

- Як смiєш! - крикнув князь i затиснув кулак.

- Удар, князю, ось моя сива голова, - сказав о. Дем'ян i склонив голову. - Я сказав правду i ще остерiгаю вашу милiсть, що з тої мiжусобицi повстати може велика шкода для православної церкви.

Князь заспокоївся, а о. Дем'ян говорив далi;

- Коли вже такий допуст божий, щоб сини нашої богоспасаемої церкви мусили повстати за себе збройною рукою, то ще одна пересторога: щади, ваша милосте, того Косинського, коли би вiн у твої руки попався. Не треба козакiв доводити до крайностi. Прийде час, коли вони будуть одинокими защитниками православної церкви. Подумайте, ваша милосте, що станеться по вашiй головi? Син найстарший вже для церкви пропав. Вiн - латинник i лях, з тої дороги його не в силi ми завернути. Дiти вашої милостi не пiдуть слiдами свого славного батька. Рiд Острозьких для церкви пропаде, це почуває моя душа. Хто ж постоїть за церкву? Лише козацтво. Це сила, це душа i кров українського народу. Правда, вони ще не з'єднанi, та над цим треба працювати, пригортати їх до себе, як свавiльнi дiти. Уся шляхта може покинути свою церкву - народ, а цвiт його, козацтво, церкви нiколи не покине, а за неї голову положить. Могутнiсть вашої свiтлостi поконає Косинського, але не смiє його знищити. Батько покарає свавiльну дитину, але її не уб'є. Не дай менi, Боже, дожити такого нещастя.

Бесiда о. Дем'яна зробила на князя велике враження. Вiн очевидно м'як, як вiск, вiд слiв свого сповiдника, хоч як його княжа гордiсть проти цього бунтувалася. Чого не зробив лист такого вельможi, як польський гетьман Жолкевський, то доконали упiмнення слабосильного о. Дем'яна. О. Дем'ян, вийшовши вiд князя, пiшов прямо до свого брата-кожем'яки, у якого жив Северин.

В домiвцi Северина було замiшання. Северин збирав свою мiзерiю i ладився в дорогу. О. Дем'ян прийшов в саму пору.

- Ти куди?

- Ще й питаєш! Не можу ж я тут бабiти, як козацтво рушається?

- Чи до Косинського тобi спiшно?

- Авжеж…

- Бiйся Бога, брате, того не може бути, ти князя не можеш, не смiєш покинути.

О. Дем'ян говорив так твердо, що Северин аж видивився на нього i каже:

- Та я би мав проти козацтва з князем йти? Нiколи! Менi би на Запорожжi того нiколи не вибачили, я би сам себе прокляв, i нашому родовi, моїй добрiй славi була би ганьба.

- А однак так мусить бути. Ти ходи до мене, я тобi те все розтолкую.

Северин зiбрався й пiшов з о. Дем'яном. Як прийшли на мiсце, о. Дем'ян зачинив дверi, щоб їх хто не пiдслухав, i каже:

- Я прямо вiд князя прийшов до тебе. В щасливу пору я прийшов, бо мiг я вже тебе не застати. Ти в гарячiй водi купаний, бо така рiч вимагає розваги. Подумай, щоби з цього вийшло. Нас князь все милував. На тебе покладав вiн надiї, тому мав ти в його посiлостях певний приют i охорону. Коли б ти тепер з його ворогами проти нього повстав, увесь свiт пiдняв би на тебе великий крик, а князь нiколи би тобi цього не вибачив.

- Чи так, чи сяк, то менi з цiєї матнi не видiстатися. Як не однi, то другi на мене повстануть. До мене пише Косинський i до себе взиває. Ми знакомi не вiд сьогоднi i приятелi. З одного казана ми кашу їли. Як менi тепер стояти проти нього з князем, коли пiднявся народ проти панiв-дукiв? Хiба так зроблю, що скриюся, поки буря не минеться.