Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Нi, ти пiдеш у похiд з князем. Ти дуже будеш там потрiбний. Слухай мене, брате. Це перше повстання народу проти гнобителiв. Козацтво ще заслабке, щоби з такою силою мiрятись. Я вiрю в силу козацтва. Воно побiдить, але не тепер. Скажеш менi: нащо ж зачинати? Так! Та я того не перепиню, до бурi мусить прийти, бо Острозькi такої зневаги не подарують. Нехай же бодай невелика шкода з того вийде, хай не знищиться козацтво, бо -його буде треба. Ти будеш при князевi тою студеною водою, щоб жагу мiркувати. Коли би Косинський попав у руки князя, то за ним промовиш слово i погодиш їх. Косинського шкода, щоб так марно пропав, то гарний лицар, не харциз. Його треба обороняти в пригодi, а ти це можеш, бо ти проворна людина. Вже то саме, що ти князя не покинув, з'єднає тобi серце князя, котрому здається, що усе козацтво проти нього повстало. Князь тебе послухає. Я вже йому представляв, щоби Косинського не губити. Його княжа гордiсть може перемогти мої упiмнення, може за них забути, а ти йому це в пору пригадаєш. Мiж князем i козацтвом мусить прийти до згоди, а цю згоду доведеш ти, мiй брате, до пуття. Пам'ятай, що одна мати нас родила, що ми з низького ремiсничого роду, i лише власними силами вийшли в люде: я - в церквi, ти - мiж козацьким лицарством. Обидвох нас треба на свiтi, треба для народу, для церкви. Ми при князевi маємо тверду опору. Незриваймо того зв'язку з князем, стараймося його змiцнiти. Брате! Не гаючись, йди до князя i проси про прикази для тебе…

Севериновi кожне слово брата глибоко западало в душу. Вiн зрозумiв його намiри i в його головi зачав творитися план, як братову думку перевести в дiло. Може, вдасться йому не допустити до проливу кровi i довести до згоди мiж князем i козацтвом.

Северин, не гаючись, пiшов на замок до князя.

На замку тодi вiдбувалася велика воєнна нарада. Приїхали княжi сини: Януш, воєвода волинський, i Олександр. Костянтина там не було, то й так не було з нього пожитку. Погулявши гаразд по свiту, вiн тепер топив свої гуляцькi спомини в молитвi й практиках релiгiйних. Зате поприїздили приятелi старого князя: князь Олександр Вишневецький, Гулевич i iншi. Вони всi мали спiльнi дiла з князем супроти невдоволеного козацтва. Князь говорив:

- Коли так далi пiде, то з нашої працi слiду не остане. Загине, пропаде шляхта, голота запанує над усiєю Україною. Пани з Польщi хiба ослiпли, що того не бачать i не хотять нам помогти. Така байдужiсть уряду вiдомститься колись тяжко на самiй Речi Посполитiй. Пани Заславськi та Жолкевськi смiють писати менi адмонiцiї, що то моє приватне дiло, що я сам наварив того пива й сам його маю випити…

- Невже ж так писав? - питає Вишневецький.

- Так би нiхто не поважився, навiть сам король його милостi князевi Острозькому написати, але так виходить з iнтенцiї того письма. Пише менi, щоби йти на мирову з тим розбiйником Косинським. Згадайте, вашi милостi, мої слова, що то лише початок того, що має наступити. Козацтво збунтує всю сiрому. Вони заволодiють нашим добром, нас проженуть за десяту межу. Отож, поки пора, треба тiй гiдрi шию скрутити, поки вона ще в колисцi, поки їй ще зуби не виросли. Радьте, вашi милостi, думаймо про рятунок самi, коли панам з Речi Посполитої не пильно за шляхтою постояти.

- На мою думку, - каже Вишневецький, - до того й сил великих не треба. За кiлькома стрiлами все те гiльтайство розбiжиться на чотири вiтри. Тепер вони трiумфують у Бiлiй Церквi, бо не було кому її обороняти. Замок пiдупав, найлiпший доказ, що сам пан пiдстароста, князь Курчевич-Булика, не мешкає в замку, лише в городi, мiж мiщанами. Не було вiйська, не було чим боронитися, тож Косинський вмашерував без усякої перепони в город. Iнакше дiло пiде, коли стане проти нього вишколене у воєннiм ремеслi лицарство.

Князь Костянтин, почувши про Бiлоцеркiвський замок, узяв це до себе, бо ходили всюди говори, що князi Острозькi через свою скупiсть не хочуть у своїх воєводствах направляти замкiв, хоч тих там дуже потреба так супроти орди, як i українського своєвiльства.

- Чи я раз писав до сейму, що всi замки в Київщинi потребують направи, що все занепадає, що замки тi не в силi зупинити непроханих гостей. Писав я, що козаки-низовцi приходять до Києва й забирають для себе всю арматуру. Мої письма, мої слова - як горох до стiни. Великi пани з Речi Посполитої дають менi пiзнати, що це я повинен зробити своїм коштом. Якi вони мудрi! Користь пiшла б на цiлу державу, а я маю сам поносити кошта? Як дбають, так i мають. Будуть колись жалувати, та вже вороття не буде. А з тим, щоби йти з малими силами на того гiльтая, я не згодний. Ми не знаємо, яка в нього сила. Може бути, що всi козаки панськi, всi реєстровцi перейдуть на його бiк, я за своїх не є певний. А пiдемо ми з малою силою й нас розгромлять, то краще не зачинати; то роззухвалить ворога ще бiльше, й тодi запалає полум'я явного повстання по всiй Українi.

- А може, та напасть на вашу милiсть то з iншої руки походить? - втрутився котрийсь з присутнiх.

- Над тим я також мiркував. Панове гетьмани кладуть менi в ухо, що то моє приватне дiло. З того можна думати, що вони щось знають бiльше, як я. Коли то дiло приватне, то може бути чиєсь, кого я не знаю. Та дай Боже, щоби лише так було! У моїм приватнiм дiлi я дам собi раду своїми силами при божiй помочi й при помочi моїх приятелiв i сусiдiв. Вашмосць воєводо, - каже, звертаючись до сина Януша, - поїдеш у Галичину й там збиратимеш вiйсько. Ми всi збирати його будемо тут. Я розсилаю накази по всiх замках i волостях, щоб кожний обов'язаний ставав до зброї. Часу маємо небагато.

- Ваша милосте, - сказав потиху старий слуга князевi, - вiд довшого часу нетерпеливиться пан Северин Наливайко й хоче пильно з вашою милiстю говорити.

- От добре, що ми тут усi зiбранi, - каже князь до гостей, - якраз Наливайко хоче до мене. Мiркую, що хоче вимовити менi службу - то по-лицарськи, бо мiг вiд'їхати, не кажучи анi слова. Нехай тут прийде.

За хвилю увiйшов Северин Наливайко. Вбрався, як на велике свято, в кунтуш бронзової краски з червоним, як кров, сподом, у червонi штани й сап'яновi чоботи. Виглядав, як мальований. Вiн не сподiвався застати таке свiтле товариство, але цiлком не збентежився панами. Вiн вклонився вiд порога, а далi пiдступив до князя й, кланяючись у пояс, промовив;

- Ваша голова, милостивий князю!

- З яким дiлом приходиш, пане Северине?

- Зачуваю, бо вже про те говорять, що ваша милiсть ладиться в похiд на свавiльникiв пiд Бiлу Церкву. Смiю спитати вашої милостi, що прикажете, ваша милосте: вiрному слузi остати на печi чи йти в поле?

На тi слова всi дуже зачудувалися, бо дожидали чого iншого.

- Хiба ж ти би пiшов проти козацтва воювати?

- Коли ваша милiсть не прикажуть, то не пiду…

- Таж козаки - твої брати.

- А ваша милiсть - мiй батько, батько ближчий, чим брати. Було б погано, коли б я опустив у пригодi мого добродiя й пристав до його ворога.