Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Так воно i сталося. Сторожi падали на землю один за одним.

Тепер розбiглися козаки мiж коней. Кожний вiдв'язував коня, сiдав на хребет без сiдла, без узденицi. Ахмет держався Петра. Цiла валка козакiв виїхала непомiтно з татарського обозу. Та куди їхати, в який бiк, нiхто не знав. Нiч була темна, нi одної зорi. Петро питає Ахмета:

- З котрого боку Днiпро?

- Ось з цього.

- Добре, так нам на Iнгул туди дорога. За мною, хлоп'ята! - Кермуючи руками коней за гриву i пiдганяючи ногами, вони рушили скоком на Iнгул. - Товаришi, знайте, що цей татарин - то наш спаситель. Коли б мiж нами був хто з чубiвських козакiв, то, певно, нагадав би собi його. Це той самий, якого я не дав убити i коня подарував. Бачите, що i бусурмен вмiє вiддячитись.

Тепер почули козаки за собою в татарськiм обозi галас. Татари прокинулись зi сну вiд тупоту коней. Здавалося їм, що це, певно, козацький набiг. Про те, щоб бранцi повтiкали, вони й не думали. Аж згодом, як надворi стало свiтати, побачили подушених вартових, не стало коней, не було i бранцiв. Та козаки були вже далеко. Вони, прочуваючи, що буде погоня, втiкали щосили. До того ще їх мучив голод i спрага, бо вже стiльки часу не подав їм нiхто куска хлiба, нi каплi води. Коли б їх татари здогнали, не мали чим боронитися. Їм лишалася тiльки швидка втеча.

- Хлопцi! Ось Iнгулець! - гукали тi, що були напередi.

Козаки кинулись прожогом у воду i перейшли на другий берег. Вони якраз попали на старе побоєвище з-перед учора, на татарський обоз. Лежало тут чимало татарських та кiнських трупiв враз iз сiдлами.

- Хлопцi, - говорив Сагайдачний, - хапайте для себе сiдла та узденицi, хапайте зброю, яка попаде в руку, нам треба втiкати далi.

- А пошукаймо теж при трупах якого сухаря або в'ялої конятини, - говорили другi, - бо голодом заморимось.

Цiла сотня, мов тiчня голодних вовкiв, кинулася на побоєвищi шукати за тою марною поживою. Видирали собi з рук погану вонючу конятину або кусок паляницi чи сухаря. Петро надiв на голову татарську кiнчасту шапку, добув собi шаблю i кинджал. Вiн побачив, що голоднi козаки, заспокоюючи голод окрушками сухарiв та пряженою пiд сiдлом кобилятиною, забули про божий свiт, про небезпеку. Коли б так тепер наскочила на них яка татарська чета, то забрала би їх усiх, мов зимою куропатви з-пiд копицi. Вiн став гукати:

- Досить того! Сiдлати швидше коней, бо татар поки що не видно, а до наших ще дуже далеко.

Деякi послухали, а iншим було це байдуже. Вони нишпорили по побоєвищi, перешукуючи трупiв за їжею i добичею.

- А ви, диявольськi сини! Гадаєш, що просити буду? Хочеш знову у петлю попасти? - Петро ганявся по побоєвищi i не жалiв руки. Деякi озвiрились i кинулись на Петра.

- А ти звiдкiля приходиш нам приказувати?

Та Петро не був страшкiв син. Першого скраю так почастував києм по руцi, що аж шабля йому з руки випала.

- Ти, собачий сину! На твого ватажка, що тебе з путiв освободив, ти шаблю пiдносиш?

Другi схаменулися i пiшли врозтiч, бо таки кiлька до нього з шаблями присiкалося, а Петро гнав за ними та перiщив по спинi:

- Ось тобi бунт, гiльтаю!

Тим, що на це дивилися, стало дивно. Один чоловiк з ломакою в руцi гонив перед себе гурток як так узброєних козакiв, мов череду баранiв.

- На конi!

Всi мовчки повсiдались.

- Ставай чвiрками! Перша чвiрка, як передня сторожа, руш!

Приказ був як слiд виконаний. Петро з Ахметом їхали позаду.

- В тiм Сагайдачнiм хiба нечистий сидить, - говорили мiж собою старшi козаки, - ти бачив, як його всi слухаються, начеб кошового, а могли його на шаблях рознести.

- З нього таки кошовий вийде, то неабихто.

Так гуторили помiж собою, поспiшаючи. Аж надбiг козак з передньої чети i до Петра:

- Проти нас йде якась чета.

Тодi Петро виїхав перед сотню i скомандував:

- В лаву! Ти вертай до своїх. Дати менi зараз знати, хто йде проти нас.

Тим часом спереду почувся великий крик. Видно було, як козаки пiдкидали шапки вгору i вигукували:

- То нашi, нуте тепер скоком!

То справдi була одна з тих чет, котрi отаман послав на роз'їзди. Коли зiйшлися разом, повiтанню кiнця не було. На Ахмета дивилися бiсом, поки Сагайдачний не пояснив усiм, яка дяка тому татариновi належиться. Вiн перший остерiг козакiв, ще минулого року, що орда збирається на Україну.

Усi разом рушили до козацького обозу Жука, що чекав на поворот роз'їздiв. Вiн дуже втiшався, що Петровi повелося освободитись.

Роз'їзди верталися один за одним. Вернувся i Жмайло. Козаки зараз на першiм словi сказали йому, що Петро вернувся цiлий i здоровий. Радостi не було кiнця. Марко трохи не задушив Петра, обiймаючи. З тих роз'їздiв була така користь, що можна було вiдгадати, куди пiшла головна татарська сила.

Отаман Жук не був з того радий. Коли б тим шляхом пiшла орда, то її не спинить пiти на Україну, а Чепiль не буде мати спроможностi з нею стрiнутися.

Треба було щось на те порадити, над чим клопотав собi голову отаман.

Не могло бути про це мови, щоби Чепiль зi свого мiсця мiг так швидко рушитись, бо у нього мало було кiнноти, а багато таборових тяжких возiв.

- Нiчого не поможемо. Або здобути, або вдома не бути. Треба татарвi за всяку цiну дорогу заступити.

Забрав Жук iз собою усiх кiнних козакiв, легкi гармати i, колуючи здалека, помчав на пiвнiч. Табiр мав поступати за ордою.

Жук їхав зразу правим берегом Iнгульця вгору. Поспiшав щосили, поки не зайшов на бажане мiсце. Треба було спочити i людям, i коням, бо однi i другi таким поспiшним маршем дуже знемоглися.

По вiдпочинку завернув Жук з цiлою силою на захiд. Їхали цiлу нiч. Над раном стрiнулися з першим татарським загоном.

Козаки вдарили на нього i розбили. Решта вспiла втекти до головної орди i тут звiстила, що вiд пiвночi стоїть велика козацька сила, якої не можна переломити. Вслiд за ордою пiшов Жук.

- Маємо цим разом щастя, - говорив отаман, - коли б татари були змiркували нашу силу, нi один з нас не вийшов би живий, нас роздавили б. Тепер вони попали в матню, бо мусять наткнутися на Чепеля, а вiн їм вже всипле бобу та гороху.

Отаман прислав приказ до табору, щоби йшли прямо на Iнгул, а там розставили вози так, щоб татарвi заперти дорогу, коли б хотiла завернути назад, звiдки прийшла.

Вже було геть з полудня, як над Iнгулом почулись гармати.

- Чуєте? Це вже Чепiль говорить. Ну же, хлоп'ята, поспiшаймо.

Гармати ревiли щораз густiше. Жук наближався i наступав татарам на п'яти. Вже було чути рушничнi стрiли. Татари наскочили на Чепеля i пiзнали, що попали в матню. Треба було перебитися. Перша лава пiхотинцiв вступилася i схоронилася до табору. Тепер татари наткнулися на табiр iз возiв, пов'язаних ланцюгами. На возах стояли гармати, а помiж возами були розставленi пiхотинцi з рушницями. Татари гинули цiлими лавами. Завернули назад, та тут теж табiр iз возiв Жука, i тут гармата та рушниця. Не було для них вороття. Одиницi розбiглися на пiвнiч i пiвдень. Вiд пiвночi стояв Жук з своєю кiннотою. Вони вдарили на Жука з розгоном чоловiка, що попав у розпуку, або зраненого звiра. Вони скаженiли. Петро стояв зi своєю четою у найнебезпечнiшому мiсцi. Пiд ним вбито коня списом, i вiн впав на землю. Заки змiг з-пiд коня видобутися, татарва перелетiла через нього, мов вихор. Кiнь вдарив його копитами по головi, i вiн втратив пам'ять.