Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Ввiйшли всередину. Петро лежав на постелi горiлиць i слабо дихав. Через вiдчинене вiкно весняне сонце пускало сюди свої яснi променi й освiчувало усю стать недужого. Петро начеб спав. У Марусi билось серце, коли сюди ввiйшла, мов у пiйманої пташки. Петро видався їй гарним, мов янголятко.

Онисько прикликав Марусю рукою ближче, пiдвiв голову Петра i казав дiвчинi напувати його молоком. У неї дрижали руки, i трохи вилилося на вiдкритi Петровi груди.

Вiн здригнувся i глибоко вiдiтхнув. Дiвчина стала ще бiльше дрижати.

- Нi, так не буде, - каже Онисько, - ти держи його голову, а я сам напою. Йому треба буде, либонь, ще i зубiв розвести.

Приставив кухлик до рота. Петро зразу проковтнув раз, а вiдтак став проликати. Його лице начеб оживилося, начеб порожевiло вiд сходячого сонця.

Маруся держала руку пiд головою, яка ще не висохла вiд недавнього миття. Чорний козацький чуб лежав на бiлiй подушцi, наче гадюка.

Опiсля Петро вiдiтхнув ще раз глибоко i вiдкрив очi. Перший його погляд впав на Марусю, та вiн зараз заплющив очi.

- От бачиш, моя голубко, яка твоя рученька чудотворна, коби здорова була. Я його i горiвкою заливав, i це, i те, та й нiчого не вдiяв, а ти лиш ручку приложила, а козак зараз ожив. Ну, ну, Настя матиме сережки, але ти менi помагай, ти тут бiльше вдiєш, як я.

Маруся стояла, мов на вуглях. Почервонiла уся, мов рожа. По тiлi проходила якась люба дрож, їй так було весело на серденьку, як ще нiколи.

- Тепер вiн спить направду. Заглядай до нього, а коли б було чого треба, то поклич мене.

Онисько вийшов, а Маруся осталась сама. Не могла з Петра очей звести. Дивилася, мов в образок. Числила його вiддих i хотiла б тут якнайдовше остатись.

Аж дiвчина Горпина, її подруга i повiрниця, вiдчинила легенько дверi i вивела Марусю з задуми. Горпина, побачивши Петра, трохи руками не сплеснула:

- Матiнко рiдна! Який вiн гарний, цей козак!

- Тихше, Горпино, вiн спить, не можна його будити.

- А який вiн, бiдний, немiчний, коли б хоч не вмер.

- Не дай боже! Дiд Онисько казав, що видужає. Вiн лиш багато кровi втратив.

- Марусю, я вiд нього очей вiдiрвати не можу.

- Ходи звiдсiля, а то ще наврочиш, - говорила Маруся, тягнучи Горпину за рукав. -

- I що ж, вiн не отямився?

- Нi, лише раз вiдкрив очi i знову заплющив.

А тим часом сотничиха питала чоловiка, кого вiн привiз iз собою.

- Гарний то чоловiк i вчений. В Острозi, в цiй великiй школi, вчився. А на Запорожжi вiн теж неабищо. Пiшов, сердега, перший раз у похiд, та й не повезло. Зразу пiймали татари на аркан, та визволив його якийсь татарин, а потiм у битвi трохи не пропав так, його конi потратували. Йому козаки ворожать, що кошовим буде.

- А може, не вийде з того.

- А от Онисько йде якраз вiд нього. Гей, дiду! Ходи сюди, а що там хорий?

- Нiчого, здоровий буде, видужає. Лише треба йому спокою та часу, поки втраченої кровi не придбає.

- Пам'ятай, Ониську, пiклуйся ним, доглядай, а коли його вилiчиш, нiчого тобi не пожалiю. Ти знаєш, що сотник Чепiль вмiє нагороджати.

Онисько усмiхнувся, а Чепiль говорив далi:

- Iз нього кошовий вийде.

Маруся ввiйшла в хату запаленiла, мов рожа.

- Ти була коло недужого? - питає мати.

- Була. Дiд Онисько напував його молоком, а я пiддержувала йому голову.

- Ну, ладно, -каже сотник, -доглядай його, доню, мов брата, а вiн тобi, певно, подякує.

Того не треба було їй двiчi казати.

Маруся була одиначкою багатого знатного сотника Iвана Чепеля. Старший його син полiг, а бiльше дiтей не було. Маруся була тою зiркою, тим сонцем ясним на батькiвському хуторi, до котрого все, що тут жило, звертало свої голови. Була гарна, мов писанка, струнка, весела, щебетуха, з золотим серцем дiвчина. Всi її любили. I старi бабусi-удови, що у сотника на хуторi вiку доживали, такi ж старi дiди, i молодицi, i козаки, i малi дiти. Вона для кожного мала ласкаве слово, нiкому не вiдмовляла своєї помочi.

Батьки дивились на неї, мов на того янгола, i нiчого для неї не пожалiли б. А вже, як за ким Маруся батенька або маму попросила, то не могли, не смiли їй вiдмовити. Маруся вмiла вибрати хвилю, попрохати так гарненько i так крiпко обняти за шию, що старий суворий сотник м'якнув, мов вiск.

Для всiх Маруся була "наша" панночка, "наша" Марусенька.

Вiд рана до ночi всюди було її повно, всюди було чути її срiбний голосочок, її солов'їне щебетання.

Марусю любило усе село. Всi молили для неї щастя, долi, бо вона всiма пiклувалася. А особливо тi немiчнi, недужi знаходили у Марусi щире прихильне серце i помiчну руку.

Сотничиха роздивлялася мiж козацтвом за парою для своєї донi, та не знаходила нiкого пiд пару. Тодi сотник потiшав її:

- Не журись, жiнко. Бог - батько. По нашу Марусю приїде якийсь на всю Україну славний козак.

- А може, князь? - жартувала сотничиха.

- Цур йому! За князя дочки не вiддам, хiба за козака. Хай буде i вбогий, аби лише гарний та дебелий лицар, та коби Марусi був по серцю, бо я силувати дочки не стану.

Так мiркували собi батько й мати, не прочуваючи, що доля вже переступила порiг їхньої хати, та судьба Марусi вже була вирiшена.

Вiд тої хвилi щось сталося з Марусею таке, чого перше не було. Вона бачила вже не одного гарного парубка, були у батька в гостях славнi i гарнi козаки, та нiким вона дотепер не зацiкавилась. Тепер, як побачила це блiде терпляче лице з заплющеними очима, як дiткнулася своєю рукою цiєї бiдної, розбитої голови, то начеб стрiлою її серце прошибло. А тими синiми очима, що на одну мить на дiвчину глянув, зачарував її зовсiм.

Вона не могла того погляду нiколи забути, i образ Петра ставав їй навiть у снi перед очi. Вона бачила його на воронiм конику у боротьбi з поганцями, бачила усе те, що її уява зобразити могла. Бачила, як вiн впав з конем i попав пiд кiнськi копита. Маруся стала крiзь сон плакати. Аж мати прийшла до неї в свiтлицю.

- Чи не хора ти, доню, чого плачеш? Ти дрижиш уся.

- Поганий сон менi, мамо, приснився. Таке страхiття, що господи!

- А розкажи менi!.

- Не можу тепер, хiба вранцi, коли не забуду. Тепер спати хочеться.

I вона буцiмто засинала, але козак, якого вона не знала назвати по iменi, не сходив їй з думки, i так мучилася до рана. Уставши, вона помiркувала, як дуже вона змiнилася. Де подiлась її веселiсть, щебетливiсть? Вона посумнiла i стала мовчазливою. Стiльки в неї тепер роботи, що бiля недужого сидiти та за Ониськом у пасiку бiгати. Завважали цю перемiну в цiлому хуторi. Тим часом Петро iз кожною дниною очевидячки приходив до себе.

Третього дня, як його привезли сюди, вiн вiдкрив очi i став розглядатися довкруги. Бiля нього сидiла Маруся сама.

Петро довго дивився на неї своїми синiми очима. Йому здавалося, що вiн вже не на цьому свiтi, а бiля нього сидить якесь надземське явище.

Маруся усмiхнулася до нього i заговорила:

- Здоров будь, козаче, як тобi тепер, полегшало?

- Я не вiдаю, де я тепер, - сказав слабим голосом.