Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Слухай, пане Дрозд, чи миримось?

- Не хочу i слухати про те.

- А таки послухай! Мої товаришi будуть мститися на тобi за мене. Не йти тобi бiльше тим лiсом, а як пiймають, то згинеш у тяжких муках. А хоч би ти з Самбо-ра i не рушався, то тебе й там знайдуть. У нас велике братерство, ти того не знаєш.

- Анi пес того не буде знати, що я тебе пiймав.

- Тобi так лише здається. Чи гадаєш, що мої люде не пiдслухують, що тут говориться? Я навмисне закликав тебе по iменi так, що аж в лiсi було чутно. А коли ти мене пустиш, то, я не то що твоєї валки нiколи в життi не буду чiпати, та ще тобi дам такий знак, що нiхто тебе не займе нiколи, пiд горлом. Пам'ятай, що рука Максима Карого далеко й широко сягає.

Дрозд став надумуватися. Може, вiн i добре говорить, краще було б не зачiпати чорта. Цiле життя вiдтак мучитися непевнiстю, що кожної хвилi може бiда трапитися.

- А хто мене впевнить, що ти додержиш слова?

- Карий все слова додержує, хоч би i вороговi. Ви мене звете ватажком розбишак, а я лицар, запиши собi це. Врештi, роби, як знаєш. Я, пускаючись на такий промисел, був приготований, що скiнчу на палi. Перед тим я був iнший, а що мене до того привело, нащо тобi це знати? Ти не пiп, i сповiдатися перед тобою не буду.

Дрозд надумався ще, а вiдтак каже:

- Розв'яжiть його.

Карий випростувався на всю стать. То був кремезний хлоп. Петро аж налякався свого дiла, побачивши такого велета.

- Ось моя рука, що слова додержу, а ось тобi мiй знак. - Вiн вийняв з кишенi кусок березової кори, на якiй були нарiзанi якiсь знаки. - 3 тим можеш йти через той лiс опiвночi сам-один, а волос тобi з голови не впаде. А де ж той жовтодзюб, що мене так хитро сплутав?

Петро став ховатися поза людей, йому здавалося, що великан хоче його роздавити.

- Та тепер нiчого тобi, хлопче, боятися, коли на мирову пiшли. Ось на тобi дукача на спомин вiд Максима Карого. Жий собi, хлопче, на славу свого роду, та най тебе господь боронить, щоб дожив ти такої долi, як я. Здоровi будьте, люде добрi. - 3 тим словом вiн скочив у лiс i пропав їм з очей.

З того, що так справа покiнчилася, був Дрозд дуже радий. Вiн був певний, що Карий додержить слова, отже, вiн i та валка, яку вiн буде вести, буде вiльна вiд напастi i грабунку. Через те його слава ватажка рознесеться. Тепер буде можна бiльше за провiд заправляти.

Уже без пригоди заїхали надвечором до Львова. До середини мiста не можна було дiстатися, бо зараз звечора замикано всi брами.

Валка заїхала до самбiрської господи.

У той час кожне бiльше мiсто мало у Львовi свою господу. Коли кому було когось треба, то шукав його в його власнiй господi. Тi господи тяглися на лiвiм боцi Полтви рядком, рiвнобiжне з городським валом на го-родецькiм передмiстi. Господи то були просторi, заїзди позаду частоколом огородженi; там були стайнi i возiвнi, а спереду мiстилась звичайно гостинна i кiмнати для приїжджих гостей.

Таку одну кiмнату узяв для себе Степан Жмайло i сюди запросив Дрозда. Вiн був дуже радий, що так щасливо добрався до Львова. Дрозд порадив йому, щоби завтра пiшов по iнших господах, чи не трапиться яка валка до Острога, бо самому небезпечно було їхати.

Гостинна у господi була простора кiмната з столами i лавами, де їли гостi, а крiм того, у тiй самiй кiмнатi була й кухня з великою пiччю. Тут варилася у котлах страва. М'ясо пекли над огнем на рiжнах.

Степан Жмайло запросив Дрозда на вечерю. При тiм випитувався, коли Дрозд буде другий раз у Львовi, щоби вже разом з ним вертатися.

Тi, що приїхали тепер з Дроздом iз Сам бор а, оповiдали свою пригоду з розбишаками. Усi, що це слухали, виявляли Дроздовi велику пошану, а вiн лише посмiхався, узявшися пiд боки. Розумiється, що й Петровi дiсталось немало уваги за те, що причинився так хитро до пiймання розбишацького ватажка.

На другий день могли самборяне придивитися самому городовi. Вiн був оточений валами i мурами, за котрими стирчали високi вежi костьолiв. Успенської церкви ще тодi не було, зате було кiлька церков з монастирями.

Степан Жмайло пiшов по господах шукати за товариством, до якого можна би причепитися.

Йому пощастило знайти нову валку, яка їхала якраз до Острога. Були це солярi, що їхали з Дрогобича на Львiв з сiллю у великих бриках пiд будами, навантаженими сiллю. До них пристали ще й купцi з Острога.

В тiм часi Львову вiдiбрано право складу. Город, що мав право складу, мiг купцiв не перепустити i змусити чужостороннiх купцiв, щоби свiй товар вiдпродали купцям мiсцевим, а кому треба було, то мусив лише вiд городських вiдкупити i далi везти. За тi склади велись у тих часах вiчнi процеси. Такi процеси були тодi мiж Львовом i Краковом. Вигравав той, хто бiльше сипнув мiж королiвських дворакiв, бо привiлеї на тi склади видавав сам король. Це його не перепиняло, що даний привiлей вiдбирав одному, а давав другому городовi.

Город, що мав привiлей на такий склад, обставляв околицю своїми митниками, якi полювали на тих купцiв, що манiвцями хотiли виминути город упривiлейований. Митники забирали купцям товар.

Таке саме право на склад добув собi український город Луцьк. Хто їхав з товаром зi Львова на схiд, мусив навертати на Луцьк i тут продати його мiсцевим купцям. Через Луцьк вела теж дорога зi Львова до Острога. Але князь Костянтин Острозький видав своєму городовi привiлей, що не треба було їхати на Луцьк i там сплачувати мито або продавати товар, - лише можна було без мита їхати в Острог на Кременець.

Ватажком у солярiв був Микола Плескач, шевський майстер i цехмiстер iз самого Острога. Дiзнавшись, що Степан Жмайло їде до самого князя з владичим листом, вiн радо прийняв його до свого товариства.

За той час, як Жмайло пiшов за орудками, хлопцi сидiли в своїй кiмнатi, бо їм наказано було нiкуди не виходити. Сидiли пiд вiкном i дуже нудьгували.

Подорож в Острог вiдбулася без нiякої пригоди, хоч їхали туди п'ять днiв. Настали великi зливи, що попсували всi дороги. Треба було їхати нога за ногою.

Серед просторих мочарiв, облитий водами Горинi i Вiлiї, околений довкруги великими лiсами, лежав Острог - столиця першого руського вельможi князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького, на той час київського воєводи. Його iм'я надавало великого значення городовi, який князь Костянтин на старостi лiт обрав собi за столицю, його значення притемнювало в життi України на той час значення самого золотоверхого Києва. Тут почували себе православнi цiлком безпечними вiд переслiдування латинства. Та не лише релiгiйним захистом був тодi Острог, бо за плечима могутнього князя всi тут жили безпечно. Хлiбороб, що втiк вiд поганого пана, як прийшов на вольницю князя, дiставав шмат землi за двадцять чотири роки без нiякого обов'язку, i тут його не досягла рука попереднього пана; державець за оплатою невеликого чиншу дiзнавав опiки й охорони. Купець не потребував оплачувати дорогого мита по дорозi, коли виказався, що везе свiй крам до Острога, та ще на границi Острогiвщини ждала його охорона княжого вiйська. Пiд оглядом релiгiйним панувала тут повна свобода. Тут не лише православнi заживали повної свободи вiри. Жили тут i католики; протестанти i арiяни могли по-своєму молитися. Тут навiть i магометанам вiльно було свобiдно до аллаха молитися.