Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Я прийшов оглянути, чи все у вашмосцi в порядку, бо на службу не можна покладатися. Що ж? Був тут Станiслав? Я його призначив до служби у вашмосцi.

- Ваша милiсть будуть менi вибачати, що я за одну рiч попрошу. Пан Станiслав завеликий пан для мене i замудрий, i я йому вже подякував. Я прохав би призначити для мене цього малого кухту Антошка. Це буде якраз для мене, лише щоб ваша милiсть приказала його вмити та перевдягти. Я його сам усього пiдовчу.

- Навiть не знаю, чи є у мене кухта Антошко. Але звiдки, вашмосць, його знаєш?

- Пан Станiслав менi не був по нутру, i я вiдiслав його та казав собi прислати кого другого. I вiн прислав менi хлопчину з кухнi, засмоленого, мов кочерга, i брудного та босого. Я з хлопцем розмовляв, i вiн понятливий. Отож я хочу пану Станiславу показати, що коли той Антошко вмиється i прибереться, а при менi якийсь часок побуде, то стане таким самим лакеєм, а може, ще лiпшим, нiж пан Станiслав.

- Я вже знаю, що то було. Цей ледар Станiслав хотiв, певно, вашмосцi показати свою вищiсть i вагу в тiм домi, а може, хотiв помститися, що ви його услуг не прийняли. Я знаю цих ледарiв, як вони вмiють носи вгору задирати. Поводивсь супроти вашмосцi непристойно, i тому вашмосць його прогнав. За це дiстане батоги, а той Антошко прийде сюди.

- Я прошу, вашмосць, вибачити йому, вiн же менi нiчого непристойного не сказав, бо не смiв би.

- Але я вже сказав слово i його не заверну. То шельми. Пiдслухувати, обмовляти, розносити сплетнi, висмiювати тих, що їх годують, до того вони мистцi. Коли б це в моїй силi, я це дрантя понаганяв би на усi чотири вiтри, та годi. Цього моє становисько вимагає, щоб коло мене багато служби крутилося, ми є невольниками свого стану i публiчної опiнiї. Не треба ще чогось вашмосцi?

- Спасибi! Усього доволi. Коли вашмосць прикажуть зачинати науку? Чи є якi книжки?

- Я думав, що вашмосць схочеш трохи вiдпочити. Та про мене, зачинай хоч би завтра. А книжки. якiсь там є, може, треба дещо докупити, то скажи.

Аксак кивнув головою i вийшов. Петро тепер подумав: "Якi ж пани бiднi".

Пан Аксак прикликав зараз маршалка додому i видав приказ: Станiславовi всипати тридцять канчукiв, а кухту Антошка вмити, перевдягти за панського козачка i послати на послугу до пана вчителя.

Конашевич сидiв у своїй кiмнатцi, як прийшов якийсь iнший лакей i попросив до столової обiдати. Вiн завважив чемненько, що тут такий звичай, що кожний являється в столовiй пристойно одягнений.

Конашевич надяг кунтуш, переперезався поясом, поправив козацького чуба i вусики i пiшов за лакеєм в столову, яка мiстилася на долинi. Столова нiчим так дуже не рiзнилася вiд столової у князя Острозького. Лише шафа з посудиною, так званий креденс, була менша i не була так суто рiзьблена, як та.

Панства ще тут не було, як ввiйшов у столову, хоч на столi стояли вже тарiлки, ложки, склянки тощо. Стояло тут кiлькоро людей, а мiж ними панна Зося, про котру Станiслав так гарно розказував. То була справдi вже старша дiвчина, суха, мов скiпка, з довгою гусячою шийкою, сухим, довгим кiнчастим носом. Вона кивнула Петровi головою на привiтання, зложивши блiдi уста до любої усмiшки, котра виглядала на якийсь внутрiшнiй бiль. Усточка вона складала так, що не можна було змiркувати, чи вона цiлувати хоче, чи свистати. Вона пильно придивлялася Петровi, а вiдтак не втерпiла i заговорила:

- Чи пан вчитель знає Київ?

- Я тут перший раз, i не було ще часу придивлятися, бо лише сьогоднi приїхав, а краще сказати, приплив байдаком. Сьогоднi я ще таки запорожець, а доперва вiд завтра обнiмаю обов'язки вчителя.

- Я чула вiд вельможної панi, що пан був у походi на татар i там був тяжко ранений. Ах, як то мусить бути гарно на вiйнi, але як страшно в татарський ясир попасти. Кiлько-то я про те наслухалась вiд очевидцiв. Краще вже смерть, чим татариновi достатись. Там жiнок продають туркам у гарем, продають, мов скотiв.

Конашевич, слухаючи того ахкання панни Зосi, трохи уголос не засмiявся, та подумав собi: "На таку цяцю то татарин певно не був би ласий, i ти би турецького гарему, певно не побачила".

Зося хотiла ще щось говорити, та в тiй хвилi ввiйшов старий маршалок, себто старший над домашньою службою, i оповiстив, що вельможнi панство йдуть. Зося замовкла i пiдбiгла до вельможної, поправляючи щось на її одежi. Вельможна панi вела обох хлопчикiв за руки.

Пан суддя кивнув Петровi головою на привiтання i зараз засiв за столом. Бiля нього сiла вельможна, далi - Зося, з другого боку батька - обидва хлопцi, Олесь i Микольцьо, i зараз потiм вказали мiсце Петровi.

Панi поглянула на Петра i мов кисле яблуко вкусила. Усiм не подобався його чорний оселедець, закручений за вухо.

Зараз стали приносити страви, яких Петро навiть не знав, як звати. Було тут стiльки всiлячини, що вистало би на пiвчети. При їдi не говорилося нiчого. Всi мовчали, мовби їм роти на колодку позамикав. Доперва, як принесли вино та мед, розпочалася розмова. Петро пив дуже мало, так, що аж вельможнi це завважали.

- Чому вашмосць так мало п'є?

- Не привичний до напиткiв.

- Я чував, що козаки чарки не цураються.

- Як котрий. Та все ж лише в хвилях, вiльних вiд працi, а вже у походах не вiльно пити пiд строгою карою.

- Я цього не знала, - каже вельможна. - Навпаки, менi говорили, що козаки лише тим i славнi, що здорово п'ють.

- Воно так є, як я кажу. Я придивився тому i на Сiчi, i в походi. Правда, що козак, видiставшися iз Сiчi, вмiє добре забавитися i загуляє, а з того вийшла лиха слава у ворогiв козацтва.

Панство звели розмову на останнiй козацький похiд на татар, в якому Петро був. Петро розповiв усе. А говорив вiн так ясно i складно, що всi з захопленням слухали. Про себе не згадував нiчого, начеб його там не було.

Особливо обом хлопцям це оповiдання дуже подобалося. Вони так заслухалися, що про все забули i лише дивились на Петра, мов на образок.

Завважив це Петро i заговорив до них:

- Вiд завтра, мої паничi, зачнемо вчитися.

Хлопцям це не подобалось, бо їм усяка наука була осоружна.

На те каже панi:

- Ми перед тим мусимо обговорити спосiб, в який та наука має вестися, щоб потiм не було непорозумiння.

Так минув перший обiд. Петро вклонився i вийшов у свою кiмнату. Усе, що тут бачив, йому не подобалось.

"Їдять стiльки, що пiв голодної чети поживилося би. Їдять погано, що чоловiка у горлi пече, а в шлунку давить. П'ють здорово, а козакiв називають п'яницями. Панство видає грошi, зiбранi кривавим потом своїх пiдданцiв. Людська бiда i горювання їм байдуже. Та ще та дурна гуска хоче до науки моєї мiшатися та якiсь плани складати. Чи я те все видержу довго, чи не плюну на все та й махну на Запорожжя? От мене отець архiмандрит у золоте ярмо впряг. Спасибi за ласку! Що вiн у менi такого побачив, що аж до цього мене вибрав? Таж це мiг зробити який перший-лiпший бакалавр. Що ж менi тепер робити? Якби я був вiдразу сказав: отре-цаюся, то-що iншого. Але я згодився i дав себе сюди завести. Тепер нiяково завертати. Я мушу усiм показати, що до чого, раз вiзьмуся, того мушу доконати, щоб свiт мав провалитися. Хай знають, що я Сагайдачний. Я мушу тут остатись, хiба що самi мене проженуть, а за це не важко. Зараз завтра, коли ця пава схоче менi давати науку, то, може, не втерплю, а скажу їй слово правди, а потiм подякую, а може, менi подякують".