Андрiй Чайковський - Сагайдачний

А панство говорили мiж собою про Петра таке:

- Йому ще багато треба оглади товариської, - говорила панi, - щоб мiг i знав на покоях повертатися. Ще дуже вiд нього козацьким кожухом заносить. Не знаю, чи не буде вiн для наших дiтей загрубий, та i їх самих не помужичить. Але нiде правди дiти, це дуже гарна, зразкова степова квiтка.

- Я лише то знаю, що по-латинi говорить краще єзуїтського патра. Що за класична форма кожного речення! Я переконався, що в Острозi вчили його добре. Його нескладному поведенню нема чого чудуватися, бо вiн прямо iз степу до нас прийшов. По часi то все змiниться на лiпше, як тут побуде.

- Я лише боюся, щоб нашi дiти не набралися вiд нього простацьких манєр, та щоб їх дуже тим козацтвом не заразив. Я би цього не пережила, коли б мої дiти по примiру тiльки шляхетських авантюристiв на Сiч чкурнули.

- Ти без потреби побоюєшся. То ще дiти, i навiть не зрозумiють цього. Я завтра напишу, що їх має вчити, та й годi.

- А я все-таки для мого супокою прикажу охмiстровi, щоби при науцi був присутнiй i на все уважав.

- Конашевич на це не згодиться, я це знаю, бо i я би сам не згодився. Подумай. Вiн острозький академiк з вищою освiтою. А охмiстр? От собi вивчений песик, що гладко танцювати вмiє, а освiти у нього нема жодної.

Як лише Петро ввiйшов до своєї кiмнати, прийшов за ним Антошко. Вимитий, обстрижений, зачесаний, одягнений в широкi штани, обутий i в синьому жупанi, пiдперезаний червоним пояском. Видно, що в чоботях нiколи не ходив, бо ступав по помостi, мов спутаний.

Антошко горiв з радостi. Вiн припав до Петра i став його сердечно по руках цiлувати, а далi впав навколiшки.

- Зараз устань! Чого ти, хлопче, такий радий?

- Бо вже не буду босий ходити, i кухти не будуть мене поштуркувати, а вошi -їсти. Тепер я буду пановi так вiрно служити, як лише зможу.

Хлопець дивився Петровi у вiчi яснiючими вiд радостi очима.

- Добре, Антошку. Будеш тут робити порядки i зачнеш вiд того, що завтра вранцi принесеш менi води вмитися. А тепер йди собi, бо я лягаю спати.

Антошко вийшов нерадо. Вiн хотiв усе розповiсти своєму добродiєвi, що йому на серцi лежало. Але Петро був дуже змучений дорогою i хотiв, не ждучи вечерi, лягти вiдпочити.

Але довго не мiг заснути. М'яка постеля його парила, в шлунку давило, а в горлi пекло. Вiн заснув геть аж по пiвночi.

Цiєї ночi i паннi Зосi зле спалося, їй було не по нутру, що Петро не прийшов до вечерi, їй так дуже хотiлося з ним розмовляти. Опiсля, як вже поклалась спати, їй все стояв перед очима лицар-запорожець. А коли заснула, то її мучив поганий сон, що наскочила татарва i її в ясир захопила. Вона простягла руки до Петра i кликала рятунку, та вiн вiдвернувся i пiшов собi байдуже далi. Вона вже мала на устах проклiн для нього за таку нелюдянiсть, та, на щастя, прокинулась зi сну. Вона облилась гарячим потом i тряслась усiм тiлом з переляку.

Недобре спалось також i Станiславовi, бо цiлу нiч прикладав собi мокре рядно на болюче мiсце.

На другий день Петро умився, i одягнувся вранцi, i ждав на хлопцiв, та вони не приходили.

Вже було пiзно, як прийшов лакей i заявив, що вельможна панi кличе пана вчителя до себе.

- Правда, я й забув, ще поки зачну вчити, то вельможна панi має мене навчити.

Лакей повiв його у покої вельможної. Тут було таке багатство, така розкiш, що хiба у султаншi не було краще.

Панi сидiла на канапi одягнена в оксамитний халат рожевої краски. Петро змiркував, що з цього халата вдалося б два жупани викроїти. Халат був спереду пiд шиєю викроєний так, що її лебединої шиї не закривав. Так само широкi розлогi рукави не прикривали бiлесенької та округлесенької руки вище лiктя, як лише пiднесла руку вгору. Зося крутилася бiля панi. У неї порожевiв кiнчастий носик, на кiнчику котрого держалася краплина прозорої, мов роса, течi.

Петро вклонився i приступив, щоб поцiлувати ручку ясновельможної, а вона каже:

- Добрий день, вашмостi! Заки ще, вашмосць, розпочнеш науку з нашими дiтьми, хотiла я поговорити з тобою, як я хочу мати цю науку. Нашi дiти дуже нiжно вихованi i слабосильнi, i з ними треба поводитися нiжно, делiкатно, без крику i, борони боже, карання. Я би того не пережила, щоб чия рука дiткнулася тiла моєї дитини.

- Чи вельможна панi думають, що без крику i карання наука неможлива? Є ще iншi доцiльнiшi способи, щоби наука йшла i була корисна. Перший спосiб, щоб науку подавали дитинi в займаючiй зрозумiлiй формi. Вiдтак, щоб учитель прив'язав дитину до себе, щоб дитина свого вчителя любила i йому вiрила. А як учень свого учителя любить, то буде пильно вчитися, хоч би для того, щоб учителевi не робити прикростi. Звичайно дитина радiє тодi, як припадком нема науки. Добрий учитель повинен навпаки довести до того, щоб дитина за наукою тужила, щоби день без науки був для неї скучний, щоб був карою.

Тою справою займалися стариннi фiлософи, люде розумнi i дуже вченi. Не я такi способи видумав, а мудрiшi за мене. Це в книжках написано, i я, хоч нiколи не був вчителем, такого способу хочу держатися.

Вельможна панi дивилась на Петра здивованими очима. Як воно можливе, щоб її дитина полюбила чоловiка з простого нешляхетського стану, якому за науку платиться, i нiчого бiльше? Та коли Петро заговорив про старинних фiлософiв та про книжки, в котрих таке написано, то їй це подобалось, бо такого вченого учителя при її дiтях ще не було. Вона ласково усмiхнулася i позволила Петровi поцiлувати знову свою бiлу ручку.

А вже панна Зося бачила в Петрi такого великого чоловiка, який переходив її уяву. Вона вiдразу залюбилася в ньому по самiсiнькi вуха, хоч високо було до них через її довгу гусячу шию. Вельможна обiцяла зараз послати до нього хлопцiв i вiдпустила в ласцi.

Але їй таки зараз прошибла голову якась недовiрливiсть. Вона прикликала охмiстра i приказала йому сидiти увесь час при науцi i на кожне слово пильно вважати.

Петро якраз розпочав науку. Щоби хлопцiв зацiкавити, став їм щось дуже веселого оповiдати. Хлопцi слухали, цiкаво вп'яливши в його лице оченята. В тiй хвилi ввiйшов охмiстр i, не кажучи нi слова, сiв при столi.

Петро спитав його вiдразу:

- Як, вашець, маєш до мене яке дiло, то прийди опiсля, а тепер менi не перебивай.

- Вельможна панi приказала менi сидiти тут в часi науки й уважати за все, що тут говориться.

- Вашець моєї науки розумiти не будеш, а я не тебе маю вчити. Говорю ще раз -не перебивай менi, бо я того не люблю.

Але охмiстр не гадав вступитися. Тодi Петро каже до хлопцiв:

- Те, що розпочав вам оповiдати, докiнчу, як цей чоловiк звiдсiля пiде. - При тiм Петро подивився на охмiстра таким оком, що, мовляв: iди собi, небоже, поки я добрий, а то вiзьму за шиворот i викину за дверi.

На охмiстра стали напирати i хлопцi, щоби той пiшов, бо пан Конашевич зачав їм щось дуже цiкаве оповiдати, а через нього не хоче кiнчити.

Не лишалося охмiстровi нiчого другого, як винестися. Вiн зараз пiшов з рапортом до вельможної панi i розповiв усе. Вельможна панi була подратована, що її приказiв не слухається, i пiшла зараз до чоловiка з жалобою.