Андрiй Чайковський - Сагайдачний

- Ну, жiнко, гостей я тобi з Києва привiз, почастуй нас чим добрим з дороги.

Артимиха, здорова i рум'яна молодиця, сидiла якраз на лавi мiж вiкнами i кормила товстенького хлопчика.

На привiтання чоловiка вона встала, прикрила грудь бiлою мережаною сорочкою i поклала дитину в колиску.

- Здоровi будьте, ми радi гостям, сiдати просимо.

Конашевич звiтався i присiв на лавi. Антошко стояв коло мисника.

Iз-за припiчка виглядав старший хлопчик з кудрявою головою i чорними, мов терен, очима, та цiкаво, хоч несмiло, приглядався гостям.

- Ходи до мене, козаче, - каже Конашевич, пiдморгуючи.

- Та йди, Миколко, коли тебе кличуть, - каже батько, - та гарненько привiтайся.

Несмiло посуваючи ногу за ногу, наблизився Миколка до Конашевича, а вiдтак, простягаючи до нього руку, каже:

- Здоровi були!

- Здоров був, козаче! - вiдповiв Конашевич, узяв хлопця попiд пахи, посадив на колiна i став цiлувати.

- От таких-то я дуже люблю.

Артим був з цього дуже радий.

А тим часом молодшому у колисцi стало заздро, бо став викидати ноженятами i кричати з усiєї сили.

Батько мусив його взяти на руки.

Як Артимиха вернула в хату, то Миколка вже держав Конашевича за шию i бавився його вусами.

- Та де ти полiз, поганий, геть, пана обмараєш. Скарана година з цим хлопчиськом, лише надягну на нього чисту бiлизну, так зараз обмажеться, що аж сором перед людьми. Геть зараз!

Та Конашевич ще дужче пригорнув його до себе:

- Нема чого соромитись. Миколка гарний хлопець, i ми дуже любимося. Покажи, синку, як ти мене любиш?

Хлопець обняв його рученятами за шию i душив з усiєї сили. Батько смiявся.

- Поїдеш зi мною на Сiч?

- Поїду, як великий виросту.

- От i добре, та менi нiколи так довго ждати, але я по тебе приїду, як пiдростеш, дам тобi шаблю, коника i поїдемо татар воювати.

- А мушкет?

- Не то мушкет, але i гармату, ти знаєш, яка гармата?

- Знаю, я бачив, така велика, довга i дуже гримить.

- Гарна з тебе дитина, рости здоров на потiху твоїм батькам.

Тим часом Артимиха ставила на столi пляшку з запiканкою, вареники, ковбасу, кислi огiрочки, хлiб пшеничний, кринку меду. Вона була гостевi дуже рада. То мусить бути якийсь добрий чоловiк, як дитина зараз до нього пристала. Дiти звичайно пiзнають душею добру людину, а вiд лихої строняться - мiркувала собi жiнка. Вона стала гостя припрошувати. Артим вiддав дитину жiнцi i сiв при столi. Конашевич прикликав Антошка, що присiв пiд мисником i не смiв сiдати при столi з своїм паном.

Артим налив михайлик горiлки i каже:

- Слава господовi, що ми щасливо приїхали, а вам боже дай здоров'я та гаразду.

- Дай боже i вам, i нам усiм.

До хати Артима стали сходитися сусiди. Кожний хрестився до образiв i вiтався з господарем i гостями. Артим частував кожного горiлкою i просив закусити. Артим по чарцi став балакучий.

- Слава богу, що допомiг довести дiло до пуття так, як приказав отець архiмандрит, а то я був би анахтемою. А таки ми були трохи в небезпецi, як цей диявольський стражник присiкався до пана Конашевича. Але дiстав лобом у живiт вiд цього парня, що аж в Днiпрi скупався.

З тих слiв помiркували сусiди, що Конашевич неабиякий чоловiк, коли ним о. архiмандрит так пiклується.

Вiн говорив це навмисно, щоб перед сусiдами почванитись: ось дивiться, люде, яких я людей вожу.

По третiй чарцi Артим розбалакався на добре i став оповiдати, як Конашевич сам-один ломакою розiгнав цiлий гурт гайдукiв, унiатiв, коли хотiли брати нашу церкву. I через те мусив з Києва втiкати.

Тепер люде стали дивитися на Конашевича з пошаною, а один канiвець каже:

- Мiж нами ти, козаче, цiлком безпечний, бо коли того треба буде, то всi, як один, за тебе станемо i не дамось.

В хатi ставало глiтно. Люде не мали мiсця та зазирали крiзь вiкно.

Артим розходився, мов у великий празник. Частував усiх i пiдганяв жiнку до поспiху, щоб приносила щораз свiжi пляшки з горiлкою та збанки з медом.

- Пийте, люде добрi, сусiдоньки мої. У мене сьогоднi велике свято, бо я ще такого гостя у моїй хатi не приймав. Та ви подумайте, священний отець архiмандрит з Лаври наказував менi: "Слухай, Артиме, коли йому що приключиться, буде анахтема". А знаєте ви, що таке анахтема? Го-го-го! То, пане-брате, не жарти! Анахтему то по смертi нi пекло, нi небо не прийме, а так бiдна душа не має де голови приклонити аж до самої смертi.

- А хiба вона буде вдруге вмирати? - спитав хтось з гурту.

- Нi, не так, я зле сказав. То, значить, до страшного суду. Еге ж! Гей, музик давайте! - кричав Артим. - Семене, а побiжи, голубе, та музик приклич, на що то здалось так куняти? Я гуляти хочу. Коли душа веселиться, то ногам заздро. Давно я так радiв, як сьогоднi.

За часок прийшли музики, їх посадили на зачiпку. Артим кричав:

- Ану же, хлопцi, хто в бога вiрує, зi мною то викрутасом, то вихилясом! А ви, музики, нi рук, нi струментiв не жалiйте, а з вогнем та серцем!

Музики пiдстроїли iнструменти i зразу стиха, а вiдтак з усiєї сили, вдарили по струнах.

Зразу танцював сам Артим. Закладав то одну, то другу руку за потилицю, перебирав ногами, злегка притупцював, аж вiдтак пiшов вихором по хатi. Ногами переплiтав складно i пустився навприсядки, держачи праву руку за потилицею, а лiву пiднiс угору. Артим був неабиякий гуляка у Каневi, i тепер дав себе знову знати.

Люде зразу дивились на нього, а далi не втерпiли, i один по однiм пiшли i собi ходором. Охота перенеслась i до сiней, i надвiр, i всюди стали гуляти.

Аж Артим iзнемiгся. Тупнув ще раз твердою ногою об землю i став зiпрiлий, цiлий, важно дихаючи. А в хатi, в сiнях i надворi гульня не вгавала. На мiсце тих, що втомились, ставали другi. Артим зi своїм братом Панасом ходили помiж людей з пляшками i частували.

Аж вже пiзно внiч потомились музики i люде стали розходитися по домах. Музики пiшли, їм кинув Артим цiлу жменю грошей.

У хатi стало душно вiд людського поту, хоч i вiкно було вiдчинене. Конашевич вийшов надвiр i присiв на приспi. Надворi царила гарна лiтня нiчка. Чисте блакитне небо вкрилось золотими зiрками. Усюди було тихо i спокiйно, лише сичi та сови перекликались. Десь здалека гудiли Днiпровi пороги.

- Вашмосцi, наш любий гостю, постелено буде в другiй кiмнатцi, - говорив Артим, вийшовши з хати. - Не так буде добре, як у тих панiв у Києвi, але ти козак, то й козацькою хатою вдоволись. Буде тобi спокiйно спати, поки в садку пташка не защебече, а тодi поминай, як звали. Тут у мене в садку стiльки цiєї божої птички живе, що вiд ранньої зорi вже спiвають. Я їх дуже люблю, бо як защебечуть, то так, як у божому раю, любо. Ну, добранiч вашмосцi. Ще раз слава господовi, що я тебе щасливо з Києва привiз, а звiдсiля то ми собi на Запорожжя гарненько-рiвненько переїдемо. Може, я сам тебе перевезу, та у бога заслужуся. Бо коли ти славно обороняв нашу церкву, не пожалiв своєї голови, не дав її зневажити, то тобi, певно, у книгах небесних запишуть так. О! А може, попри тебе i менi дещо з цього капне. Ось воно як.