Андрiй Чайковський - Сагайдачний

Конашевич говорив з таким жаром, що случахi захоплювались, вони були прикованi до його думки. У хатi стало тихо, лиш слова Конашевича дзвенiли, начеб у срiбний дзвiнок дзвонив.

- От що, мої брати. Коли так гарно сьогоднi зiбрались, коли у нас одна думка, так скиньмось, хто що може, а товариш Артим при найближчiй нагодi вiдвезе у Лавру i передасть отцю архiмандритовi вiд канiвцiв гостинця на київську школу.

Дехто, хто не мав грошей при собi, позичав вiд сусiда.

Конашевич перечислив те, що було в шапцi при всiх, пов'язав у вузлик i передав Артимовi.

Артим був тим затурбований i почухав себе в потилицю:

- Хiба дам поки що переховати Настi. Я ще не раз поїду у Київ, поперед усього треба менi пана Конашевича перевезти.

- Щодо того гостя, Артиме, - каже благочинний, - то ми його так зараз звiдсiля не пустимо, i ти би мiг ще з Києва вернутися. За той час я вiзьму його до себе. У мене i просторiша хата, i вигiднiше буде.

Це Артимовi не подобалось, а Конашевич каже:

- Дякую, ваша милiсть, за запросини, але покористуюсь ними аж другим разом. Тепер я обидив би мого товариша i господаря, коли б вiд нього перебрався в iншу хату, поки я тут живу. Такого деспекту цим добрим чесним людям я не можу робити. Менi в Артима дуже добре i свобiдно.

- Як же там може бути свобiдно, як там двоє малих дiтей?

- Я дiток люблю, а особливо таких, як цей Миколка у Артима, хай йому здоровi ростуть.

Артим, чуючи таке про себе i свого Миколку, аж горiв на радощах. "От щира козацька душа, - подумав, - що не цурається нашого брата".

Вже було до заходу сонця, як гостi вiд благочинного порозходились. Тепер, йдучи з Артимом, Конашевич попрямував на базар.

- От спасибi вашмосцi, що не кидаєш моєї вбогої козацької домiвки - говорив Артим по дорозi. - Коли б ти справдi був перейшов жити до благочинного, то це б мене мов ножем по серцю рiзало. Я би собi подумав, що й мiж сiчовим товариством бувають пани i простi.

- Я це знав i тому вiдказався. А ти, Артиме, не думай, що я з панського кодла вийшов. Ти родивсь у городi, а я пiд селянською стрiхою. Я такий сам козак, як i ти, а що я вмiю пером писати, то ти вмiєш байдаком та веслом орудувати, i на водi твоя штука бiльше корисна, як моя. Та ти одне знай, що в козацькiм товариствi потреба i таких, i таких, i однi без других не могли б жити.

На базарi покупив Конашевич медiвникiв, бубликiв, овочiв, розмальованого дерев'яного коника, маленьку бандурку, свистiлку i гарну шовкову хустку.

- На що, вашмосць, це купуєш?

- А що? Гратимусь, коли не буде iншої роботи. Ти знатимеш, як додому вернемось.

Артимиха вижидала гостя, начеб її хто в окрiп кинув. Снiдання пропало, обiд давно зварила, а гостя i чоловiка не було. "Чи не до шинку забрели? Дiстане вiд мене Артим на горiхи! Такий йому отченаш прочитаю, що нестямиться".

Та вони вернулися. Обидва були тверезi, i це Настi вiдняло охоту докоряти.

- Даремне ти, Насте, на нас ждала. Я не мав часу тобi переказати, що ми були запрошенi до благочинного обiдати, ти вибачай.

- I я прохаю вибачення, - каже Конашевич, - те, що наварили, поїмо завтра, а вiдмовитись було годi.

- На, жiнко, заховай це в скриню, поки я у Київ не поїду, а тодi менi вiддаси. Це скинулись гостi у благочинного на велику школу у отця архiмандрита.

Бiля Настi стояв, держачись фартушини, Миколка. Вiн, видячи такого важного пана, не мав уже такої смiливостi, як учора, йти до нього. Молодший хлопчик спав в колисцi.

Тепер Конашевич став роздавати подарунки. Настi дiсталась шовкова хустка, яка їй дуже подобалася. Вона її оглядала i повертала на всi боки, а далi не втерпiла, пов'язала на голову i стала придивлятись до малого дзеркальця.

Микола дiстав коника, бандуру i медiвникiв. Одного зараз встромив в ротик, а на коника i бандуру дививсь з великою пошаною.

- Не шкода-то було стiльки грошей збавляти? - каже Артим. - Вiн це все зараз поломить.

- Я не поломлю, - каже Миколка.

- Та подякуй же, - каже батько, - бере, начеб йому це належалось, анiчичирк.

Миколка пiдступив несмiло i поцiлував Конашевича в руку. Конашевич узяв його на колiна:

- Не так менi, синку, дякуй, а вiзьми за шию, ось так, гарно, а тепер поцiлуй гарно. Тепер я тебе поцiлую, i будемо любитися, як два побратими. Ти мене любиш?

- Люблю.

- Покажи, чи дуже мене любиш?

Хлопчина обняв його рученятами i тиснув з усiєї сили. Не треба говорити, якi були радi з цього батько й мати.

- Тепер, мiй любий гостю, вiдпочинь, а я пiду за своїм дiлом. А увечiр - то вже потолкуємо, як тебе повеселити.

- Можна вiдпочити, а увечерi ти мене заведи до якого важнiшого мiщанина. Я хочу у Каневi i мiщан пiзнати.

- Гарно! Ось пiдемо до нашого вiйта, це дуже важна особа в городi.

Конашевич, не пускаючи Миколки з рук, пiшов у свою кiмнату, та Миколка не мiг видержати, так йому було пильно до тих гостинцiв, що пан iз города йому принiс. Конашевич лiг спати.

Канiвський вiйт Остап Семирозум мешкав у самому ринку. Був дуже багатий. Крiм дому, мав ще хутiр близь Канева, де господарював його син. Вiн сам займався купецтвом.

На Артима вiн був би не дуже то дививсь, якби не Конашевич, котрого вiн пiзнав у благочинного i довiдався, що то якась важна особа, бо знайомий з самим архiмандритом. Вiйт прийняв гостей дуже чемно i просив сiдати.

Зараз зiйшлось кiлька мiщан, з котрими Конашевич ще рано у благочинного познайомився. Прийшов i благочинний з двома попами. Завелась балачка. Конашевич спитав:

- А школа у вас є, панове?

- Така то школа, як би i без неї. Немає у нас доброго вчителя.

- То зле. Заплатiть добре, то й гарний вчитель знайдеться. Неможливо, щоб у такому городi, як Канiв, не було доброї школи. Хiба ж у вас таке убожество, щоб не було вчителя чим заплатити? От коли ми сьогоднi тут зiйшлись, так обмiркуймо дiло, як слiд.

Нiхто не посмiв перечити. Конашевич пiддав думку, щоб при церквах позаводити церковнi братства, до яких належали би всi вiрнi, а цi братства матимуть обов'язок удержати школи, скiльки їх буде потреба. Цю думку усi прийняли.

Того вечора вертав Конашевич додому дуже радий. Вiн мiг собi сказати, що нинiшнього дня не змарнував. "Коли б таке можна перевести усюди, ми незадовго пiдкрiпились би, що ляське панування не було б нам страшне".

У Каневi побув Конашевич три днi. Його запрошували усюди i угощали. Народ сходився. Заводились приязнi гутiрки, а з них виходило усе якесь гарне, народне, хоч мiсцеве, не велике, а важне дiло. Конашевич познайомився з усiма тямущими канiвцями. Мiж iншими було вирiшено, щоб держати готовi списки людей, здiбних до зброї. Вони мали гуртуватися у сотнi, приладити зброю i ждати, коли їм дадуть знак з Запорожжя. Тодi мали ставати пiд прикази виборних старшин. Про це воєнне дiло мали подбати товаришi сiчового вiйська, котрi жили сiмейно в Каневi. Тодi просили канiвцi Конашевича, щоб мiж ними лишився на все та став на чолi вiйськової органiзацiї. Та Конашевич покликався на устав, що без дозволу старшини вiн не смiє поза Сiччю жити. Це дiло вiн предложить старшинi на Сiчi до вирiшення, а тодi мiг би вернутися. Тепер йому треба непремiнно їхати.