Андрiй Чайковський - ЧОРНІ РЯДКИ

Чорненко-Чорний. Говорив чистою українською мовою і пригадав нам, що не годиться поминути так мовчки, при нинішній нашій стрічі, таких борців слова, як Шевченко,

Франко і другі, і закінчив відповідно до того свою промову, яка усім дуже сподобалася, чим Черненко з'єднав собі відразу симпатію усіх. Пересиділи ми так пізно в ніч. Як ми верталися додому, йшов з нами і Черненко. Та при однім домі він каже:

- Вибачте, що не йду далі з вами, та мені слід подивитись до мого коня, чи все біля нього в порядку. Кажу вам: славний козацький кінь, усе розуміє, тільки б говорити.

Чи не типовий запорожець-товариш? У нього кінь - наче рідний брат.

Ця підмога зробила добре враження на всіх. Ми набрали певності, що ми не такі відрубані від усього світу і можемо числити на поміч наших братів з-над

Дніпра-Славутиці. Тої ночі ми спали цілком безпечно.

Незадовго по тім прийшов приказ для наших гостей. Поділити їх на три групи:

1) йде на Перемишль і бере його наступом, розуміється, в 200 крісів, 2) група, знову 200 крісів, йде на Гусаків, і там окопується, 3) група йде на Крукеничі і там окопується. Від Перемишля посунувся противник либонь по наш бік Добромиля. В

Гусакові зорганізований був (я вже забув, ким) жіночий курінь. Покопали стрілецькі рови і з крісами в руках відбивали наступи.

Такий приказ, який мав вийти від полковника Гриця Коссака, був нашим старшинам не в смак, а головно через те роздроблювання і так невеличких сил, замість ударити ними в одне місце. Мені пояснювали, що це улюблена тактична метода полковника Гриця Коссака. Але приказ був виконаний. Перша група посунулася геть далеко і взяла аж Бакончиці, передмістя Перемишля. Такі були опісля звіти. Та коли оглянулися, то вже далі не було з чим йти, бо осталося не більше п'яти лаштунків на один кріс. Достоту так, як в пісні співається:

Пішли женці жито жати

Та й забули серпи взяти…

Коли б так їх не розділено, й усею силою 600 крісів пішли та з відповідною кількістю амуніції, то могли б взяти і Перемишль, а хоч були б таки довго не встояли, то могли багато добра звідтам забрати, чого нам дуже було треба.

Говорили опісля, що в Перемишлі настала велика паніка, бо всі від тої несподіванки потратили голови, ніхто там такого війська не сподівався.

У той саме час сталося у нас таке, що при однім маневрі нашою панциркою вбито нам топника Білинського. Ми хотіли устроїти йому гарний похорон. Станційна команда обіцяла прислати одну почетну чету, так як для військових. Наддніпрянці довідалися про те, та й собі прислали сотню. Та краще, щоб їх не було. Знову виявили себе не так, як військо. Йшли чередою, у валянках (папучах), без ладу і строю і робили дуже погане враження.

Частина з-під Перемишля вернула до Самбора. Що з нею було робити? Вони жадали, щоб їм дати білизну, котрої й у нас був брак такий, що мусили аж по домах збирати. До позиційної війни вони не надавалися. До того треба вояка здисциплінованого і терпеливого, особливо при таких страшних недомогах, на які наше військо терпіло. І треба вояка чимось зайняти, якоюсь роботою, а то дурійка його вчепиться. А що нам було робити з тими степовиками, чим їх зайняти і до чого їх вжити? Вони згодом стали бешкетувати. До Самбора поприходили і з

Гусакова, і з Крукенич, котрим таке безділлл навкучилось. Не знаю, як до того прийшло, що наше командування позбулося нарешті тих докучливих гостей, і вони собі пішли. Ми опісля довідалися, що їх по дорозі роззброєно, бо стали нещастям мешканців. Лиш деякі старшини остали у нас, між ними Чорненко-Чорний як командант в Гусакові. Кравчук пішов враз з ними. До Крукенич прислали справдішнього полковника російського війська Шепеля і він завів лад по Кравчуку, котрий, як мені говорили, бенкетував та гуляв по-козацьки на свойому відтинку.

От таке-то було нам з тими помічниками. А могло бути зовсім інакше і можна було не одно при їх бравурі осягти, коли б ними краще та розумніше запоряджено.

Коли наші зв'язки з центральним урядом трохи наладналися, прислали нам на окружного команданта сотника Мельника. Він визначився в боях під Львовом і прийшов до нас ще з не зовсім загоєною раною. В самбірськім гарнізоні дисципліна не була світла. Мельник завів трохи лад і він тривав, поки знову не попсувся.

Наша розвідча служба (УВВ) була нижче усякої критики. Завідував нею молоденький четар X., недосвідчений і легкодушний. Держав у себе розвідників різної масті, а між ними дві місцеві польки, котрі від часу до часу посилав до Львова на шпиги.

Я звертав йому увагу, що це очевидний абсурд, що це неможливе, щоб полька своїх зраджувала. Вона поїде до Львова і там скаже, що у нас чувати. Та мої представлення на ніщо не здалися. X. сказав мені, що посилає за ними кожного разу контррозвідку, котра їх контролює. Я не міг збагнути. Коли контррозвідка може дістатися до Львова, то хай сама розвідає. То було щось так мудрого, що моїм розумом не міг розібрати, як контррозвідка зайде там, де має дістатися такий шпиг, що має виявляти із себе поляка і зраджувати польську справу. На доказ мого твердження, що розвідка була під усякою критикою, наведу опісля кілька прикладів.

Нам робив великі розвідчі услуги померлий на Україні о. Орловський. Годі про нього у цих споминах промовчати. Перемиський уродженець, теологію кінчив у Римі

і там висвятився целібсом32. Дуже гарний з виду, білявий і поставний. Говорив гарно по-польськи, по-латині і по-італійськи. Як римлянин, вмів правити службу

Божу в обох обрядах. Як прийшов на сотрудника до Самбора, то якийсь полонений

італієць умирав в самбірській лікарні й забажав висповіда- тися. Та між польським місцевим духовенством не було нікого, хто б розумів по-італійськи. Тоді доповіли команді лікарні, що є такий священик між українцями

і запросили Орловського. А коли італієць помер, то команда вже не дала польському священикові ховати, лише знову запросила о. Орловського, і він похоронив його по нашому обряду.

Отож цей панотець дуже часто переходив бойову лінію до Перемишля, там побував між латинським духовенством, правив в костелах службу Божу і багато дечого довідувався та приносив на цей бік. Він дуже часто був у небезпеці життя, бо його обстрілювали то з одної, то з другої лінії, поки себе не вилегітимував. Як ми опісля довідались, він пішов на той бік Збруча, де й помер як духовник на тиф.

Переловім один випадок на доказ того, якою індолентною була наша У.В.В.

В Самборі зробили заговір на ширшу скалю. Велись приготування досить довго, а

У.В.В. нічого про це не знало. Аж одної ночі кілька заговірників зайшли іззаду до окружної команди, роззброїли чергову старшину і шукали за комендантом

Мельником, котрого якраз тоді тут не було. Забрали дві ручні гранати, що лежали на столі, і один револьвер. Стрілець, що стояв на сторожі перед будинком