Дмитрий Горчев - ЖЖ Дмитрия Горчева (2001–2004)

Кроме того, совершенно неизвестно как себя правильно вести во время Менструации: нужно ли непрерывно ебаться или наоборот ни в коем случае? Или же нужно сидеть с полными невыплаканных слез глазами, а потом дать наконец по башке этому Чурбану, этому блядь Одноклеточному, у которого в жизни вообще всего три занятия: Нажраться, Поебаться и Захрапеть? Либо же все это надо было проделать До а не Во Время? Непонятно.

А вообще, Менструация — довольно удобная штука: выдрать у кого-нибудь пучок-другой волос, швырнуть в него утюгом, промахнуться, от этого разрыдаться, а потом развести руками: уж извините, это Цыкл такой.

Да и кругом у всех тот же бляцкий Цыкл, все откуда-то снаружи: в новолуние — тоскуем, в полнолуние — гуляем по карнизу, травка зеленеет — по лужам скачем, ветер подул — бредем ссутулившись, петух прокукарекал — утро у нас, ворон каркнул — невермор пришел, кирпич на голову упал — пора стало быть помирать, пожили, спасибо большое.

Ничего из своей головы, абсолютно ничего.

Прочитал запись {с. н.} losta, и долго думал. В основном про то, что совершенно не понимаю зачем нужно рыться в чьей-то аське например.

Вот например я. Положа руку на сердце, не скажу что у меня огромные Моральные Устои. Или что такой уж я Порядочный. Тем не менее я никогда не читаю забытых перед зеркалом бумажек и, если Любимая Женщина просит принести сигареты из сумочки, я всегда приношу всю сумочку целиком, пусть сама там полчаса роется. Потому что ничего хорошего в этих сумочках не носят и на этих бумажках не пишут. Вероятность найти в сумочке собственную зацелованную фотографию довольно невелика. Я бы даже сказал что ничтожна. А вот найти полупустую пачку гондонов — это запросто. То же самое с бумажками и блокнотами, аськами и почтами. Вряд ли там написано про то какой я Фантастический Ебарь, Красавец и Гений, вряд ли. Женщины вообще очень редко ценят выпавшее им Счастье. Потом спохватываются конечно, но уже поздно, улетело Счастье-то.

То есть я не понимаю цели. Целью всякого действия должно быть получение Радости. Ну нашел я пачку гондонов, а Радость-то где? Радость Познания что ли? Спасибо, мне моего текущего уровня Скорби вполне достаточно для более-менее адекватного функционирования.

Конечно, с одной стороны всегда хочется быть в контексте, владеть ситуацией, и довольно неприятно узнавать какие-то удивительные новости о себе самом последним из всех окружающих, это да. А с другой стороны, если вспомнить, что мы даже толком не знаем зачем родились на свет, в чем Цель Жизни и где Правда, то все это такие пустяки, что даже говорить про них смешно.

Бомж: Извините пожалуйста, не будете ли так добры оставить мне бутылочку, я в сторонке постою, чтобы Вас не беспокоить.

Я: Да пожалуйста, но боюсь что моя бутылочка вряд ли Вас заинтересует. Ноль тридцать три, извините.

Бомж: Да, действительно. Я сегодня, знаете ли, за одной такой побежал через всю площадь, нога сами видите какая, еле добежал, а там такая же стоит, как у Вас. А что за пиво-то?

Я: Три Медведя.

Бомж: Да уж. Но пиво-то хоть хорошее?

Я: Так себе, в рекламе по телевизору лучше.

Бомж (мечтательно): По телевизору… Ну всего Вам доброго!

Я: Ну и Вам всего доброго!

Это меня переводят.

Даже обидно, почему не умею сразу писать на Правильном языке. Оригинал тут {c. н.}, он по-моему хуже.

Один шляхетний лицар

Один шляхетний лицар покохав прекрасну принцесу, доньку короля того самого королівства у якому він мешкав. Але коли шляхетний лицар прийшов просити її руки, король показав йому дулю, а принцеса язика, тому що тато давно обіцяв видати її заміж за сусіднього султана, щоб мати вихід до моря. Шляхетний лицар, що ні в чому не звик поступатися, пішов підбурювати до бунту селян, наоповідавши їм всіляких байок про те, як начебто живуть селяни в Люксембурзі.

Селян схопили хто кілля, хто гілля, і рушили до короля вимагати щоденне бланманже до сніданку. Побачивши таку кількість бунтівників з брудними пиками, королівське військо сховалося до сортиру й нікому не відчиняло.

В той час як селяни ганялися за поварихою, шляхетний лицар готувався до весілля, аж тут з’ясувалося, що король, одягши сукню принцеси, побіг підземним ходом до того самого Люксембургу, а принцеса взагалі перевдяглася хлопчиком і подалася у безпритульники.

Шляхетний лицар, що на той час вже став королем, віддав наказ про те, щоб негайно зловити усіх безпритульників королівства та одмити їх у бані, щоб з’ясувати, хто з них хлопчик, а хто дівчинка. Але безпритульників виявилося так багато, що в усьому королівстві не знайшлося вугілля, щоб накип’ятити на них гарячої води. Тоді шляхетний лицар витяг з сортиру царське військо за шкірку та разом із ними пішов воювати з німцями, щоб відібрати в них трохи вугілля. Але німці повискакували з пивних і так відлупцювали дерев’яними кухлями шляхетного лицаря з військом, що ті бігли до самої Білорусії, де й провалилися до багнища. Військо одразу ж потонуло, зате шляхетний лицар знайшов на багнищі торф, яким теж можна було розтопити баню.

Три роки він виколупував з багнища торф і просушував його на сонці. Харчувався шляхетний лицар жабами і комахами. А потім прийшли неголені черкеси та забрали весь торф, щоб опалювати свої жебрацькі саклі. Тоді шляхетний лицар повернувся до свого королівства й звелів порубати на дрова усі меблі з палацу. Та ж виявилося, що ще три роки тому це вже встигли зробитиселяни. Шляхетний лицар звелів повісити усіх селян, але в льосі знайшлося лише два метри мотузки, на яких вдалося повісити одного комірника.

Тоді шляхетний лицар нарешті замислився, знайшов у тумбочці олівець, шматок паперу й написав листа до сусіднього султана, пропонуючи товаришувати домами. Султан, якому до цього писали лише неписемні брутальні запорізькі козаки, дуже зрадів такому чемному листу, приєднав королівство шляхетного лицаря як провінцію і подарував йому свою дружину, яку обіцяв попередній король. Тоді шляхетний лицар написав султанові ще одного листа, і на його прохання в столиці колишнього королівства збудували мечеть, а стару церкву переробили під турецькі бані, в яких нарешті й одмили усіх безпритульників, які усі до одного виявилися хлопчиками.

На цьому історія шляхетного лицаря могла б скінчитися, але одного разу повариха впустила за пічку шпильку, а коли намагалася її звідти витягти, хтось вкусив її за палець.

Повариху заспокоїли, запросили п’яного двірника, і він дістав кочергою з-за припічку дуже брудну принцесу, яка, виявляється, прожила там усі ці роки. Принцеса спочатку злякалася двірника, але потім дуже зраділа тому, що шляхетний лицар обіцяв її нагодувати, якщо вона вийде за нього заміж. Її якось відмили, зачесали і всадили за весільний стіл.