Брати Капранови - Розмір має значення

- Уф! - прошелестіло лабораторією, коли двері за нею зачинилися.

- Пронесло, - сказав хтось.

- От вона, лярва. Власною персоною, - Лідочка посунула стілець і сіла.

- Хто?

- Капітан Аксінья. Дочка Миколи Васильовича. Ти б з нею краще не заїдався. Дешевше обійдеться.

Мене як громом вдарило.

- Гнучкошиєнкова?

- Еге ж. Я ж тобі казала, що він через неї тут. Вона його і посадила, падлюка.

- Тю-тю, - я присвиснув абсолютно щиро. - Власного батька?

- А ти думав! Така кого хочеш посадить. Точніше, кого скажуть. Це ж відома полюбовниця генерала Ліліпутіна.

Мені просто відібрало мову. Генерала Ліліпутіна! Хазяїна Сибіру! Людини, яка фактично одноосібно розпоряджалася усіма надрами та людьми цього багатостраждального краю. Правої та одночасно лівої руки Президента. Голови Антитерористичного Комітету, який в Росії традиційно виконує роль уряду. Людини всемогутньої і вкрай небезпечної.

Господи, як мало ми знаємо про особисте життя лідерів дружніх нам країн!

«Мамаю, ти влип!» - сказав мені внутрішній голос. І я мусив з ним погодитися.

Тому коли капітан Аксінья так само рвучко розчахнула двері професорового, а точніше, батькового кабінету, я підлетів угору разом з усіма. Здається, це залишилося неоціненим, тому що Аксінья, не обернувши голови, прокрокувала до виходу, натягуючи ногами спідницю, неначе барабан.

Коли лабораторією знову прошелестів видих полегшення, усі помітили, що на порозі стоїть професор Гнучкошиєнков. Його і справді важко було помітити, так скоцюрбилася професорова спина, а вуса, здається, обвисли іще нижче.

- Ув’язнений Мамай. Зайдіть до мене.

Офіційне звернення не обіцяло нічого доброго, і я, опустивши голову, поплентався до кабінету.

- Ув’язнений Мамай, - почав Гнучкошиєнков, зачинивши за мною двері. - Ви повинні виконувати…

- Я більше не буду, - пообіцяв я, притиснувши руку до серця. - Пробачте, не знав.

- Незнання не звільняє… - почав мій начальник, і раптом сів на стілець. - Ой, хлопче, щось мені погано. Дай там, у шафі, спирт.

Я прожогом кинувся до шафи й узяв високу реторту зі спиртом та мензурку замість склянки. Чогось-таки мене навчили наші біохіміки.

- А собі? - спитав Гнучкошиєнков.

Довелося взяти ще одну мензурку.

Розвівши спирт дистильованою водою, якої тут було досить, ми цокнулись і випили. Лівою рукою мій теперішній шеф відсунув шухляду і видобув звідти кілька шматків контрабандного сала. Добра закусь суттєво полегшує процес випивання. Ми мовчки жували сало, аж поки я наважився подати голос.

- І це ваша дочка?

Професор мовчки налив іще по одній, і тільки випивши, сказав:

- Ти не подумай, Мамаю. Вона насправді хороша, - голос його звучав несподівано плаксиво, немовби випрошував у мене щось. - От мамочка її була, то не дай, Боже! А вона хороша. Просто це така країна і такі обставини. Тут уже хочеш - не хочеш…

- Ліліпутін? - уточнив я.

- І це теж. Знаєш, як у бабів: від мужика все залежить. Добрий мужик, то і баба добра. А коли якийсь попадеться… - професорський голос затремтів, і я відчув трагедію, що тримала в лещатах тонку чоловічу душу.

Ну справді, нема що заперечити. Дочка в нього хороша, куди вже краще. Цікаво було б подивитися на мамочку, якщо донька в порівнянні з нею виграє…

- А жінка ваша звідки?

- Була, - уточнив професор, і голос його при цьому трохи повеселішав. - З Вологди. Тут багато її земляків в охороні. Але знаєш, я не націоналіст, і націоналістів не розумію. Нащо оце ділити людей? Жили ми разом стільки років, нічого поганого одне одному не робили.

- З жінкою? - уточнив я.

- З москалями, в смислі, з росіянами. Українці жили. Хлібом ділилися…

Далі цю пісню я знав, ми в Академії глибоко вивчали соціальні міфи, але чесно кажучи, отак от в натурі, подібні аргументи чув уперше. До чого ж людину може довести щасливе подружнє життя! Невже й зі мною колись таке станеться? Тоді ліпше трохи погуляю. Зарано ще в моєму віці сунути голову в зашморг.

Я вирішив не сперечатися зі старим професором і картати його ж власним життєвим досвідом. Все одно нічого не дасть, тільки зіпсує стосунки. А я, до речі, сюди не балачки розводити приїхав, а працювати. І праця моя стосується… стосується… зачекайте, а може, це слушний момент з’ясувати, чого вона стосується.

- Незадоволена? - втулив-таки я запитання поміж етнічної філософії професора.

І він одразу зрозумів, про що йдеться.

- Та незадоволена ж, а коли не в дусі, то викапана матінка покійна, хай їй царствіє небесне.

- А що зараз не так?

Професор налив по третій і наморщив чоло.

- Не виходить у мене з цією клятою молекулою. Не дається, хай їй чорт. От здається, зараз все зрозумієш, залишилась буквально дрібниця, а дзуськи - за мить усе розсипається.

Що я міг порадити? Звичайно, важка доля у професорів. Нам, спецагентам простіше - коли все розумієш, просто береш шоблу на гарячому та й квит.

- А що то за молекула? - обережно спитав я, але тільки-но Гнучкошиєнков відкрив рота, аби відповісти, двері кабінету прочинилися і на порозі виникла Лідочка з пробіркою в руках.

- Миколо Васильовичу, все готово.

Очі професора одразу пожвавішали, рука сама відставила мензурку зі спиртом і потяглася до аркушиків з гістограмами. Наче й не було неприємної розмови з дочкою, а може, начальницею чи вартовою - цікаво, як сам старий сприймає тепер своє дитинча у формі та погонах.

Хай їй грець, тій Лідочці, не могла зачекати десять хвилин. Може, і я б довідався щось цікаве. Однак терпець - професійна якість спецагентів. Не вийшло цього разу, то спробуємо наступного.

Ввечері у своїй затишній камері я подумки підводив підсумки першого дня. Ранішня ейфорія трохи вляглася, залишивши по собі сумніви. А раптом це підстава? А раптом мене розкрили і тепер подаватимуть дезинформацію - їж, хлопче, не обляпайся? Чорна тінь генерала Ліліпутіна, могутнього й невблаганного супротивника, поставала на обрії. Схопитися з ним - честь для будь-якого агента. А от перемогти - чи можливо таке взагалі?

І тільки-но подумав так, в коридорі загриміли швидкі кроки. Я не сумнівався, що це по мою душу, бо добре пам’ятав обіцянку капітана Аксіньї допитувати мене щовечора. Але те, що в камері з’явився не вартовий, а моя слідча власною персоною, було несподіванкою. Я рефлекторно підхопився з нар, потім на мить пожалкував, проте не сідати ж назад, коли вже підвівся. Довелося стовбичити, неначе ідолові.

Аксінья була в доброму гуморі, і причину цього я зрозумів, коли принюхався. Від капітана КГБ пахло не казармою і навіть не парфумами, а банальною горілкою, а точніше, місцевою водкою, не знаю, з чого її гонять, хіба що з тирси.

Моя тюремниця обійшла мене навкруги, немовби й справді пам’ятку архітектури, а тоді прихилилася плечем до верхніх нар і посміхнулася. Слово честі, не брешу, капітан КГБ усміхнулась і усмішка зробила її обличчя доволі милим, коли не сказати приємним.