Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

- Чого вона регоче? - голосно поцікавився один з парубків, один з бубів, якщо притримуватись назви, даної Оксаною.

- Мабуть, потанцювати хоче, - припустив другий, підво-дячись.

Я відсунув від себе морозиво. З Оксаниного обличчя повільно сповзала усмішка. Буба, відсуваючи стільці, продирався до нас.

- Гей, дівко! - горлав він дорогою. - Іди, потанцюємо! Я сьогодні лагідний!

Оксана переводила погляд з хлопця на мене і з мене на хлопця. За якусь хвилину той наблизився і повітря заколивалося від перегару.

- Давай, дівко!

Його брудна лапа лягла на стіл зовсім поруч з рукою моєї дівчини. Вона відсахнулася. За сусідніми столиками обернулися до нас.

Я вдарив цього бубу легко, не підводячись зі стільця, але він таки зламав якусь меблю. У залі істерично заверещали, посхоплювалися з місць. Схопилися і бубині товариші. Треба було виграти трошки часу, щоби люди встигли звільнити місце подій. Я підвівся і демонстративно вдарив склянкою об стіл. Сипонули друзки, заверещало ще кілька голосів, і ті, хто сидів поруч з нами, почали відсуватись. Вдарений буба повільно підводився з підлоги, а його товариші, оговтавшись від подиву, стали оточувати наш куток. Почувся дзвін розбитої пляшки.

- Ти шо, пагнал?

Вдарений стояв ближче за всіх, а решта вже хапалася за стільці. Щоб виграти трошки часу, я спитав, посміхаючись: - І чого це пан такий лютий? Може, його в дитинстві переступила кішка?

Але моя гречність пройшла мимо їхньої свідомості.

- Ти шо, пагнал? І тоді я вдарив найближчого ще раз, одночасно ногою звільнивши собі місце від стільців.

- Каравул!

- Вбивають! - загорлав хтось поруч.

Я спритно ухилився від стільця і вдарив наступного бубу. Щось хруснуло, хутряний кашкет відлетів аж до дверей, і решта зупинилась, зрозумівши, що наближення може бути небезпечним. Я схопив Оксану за руку.

- Гайда звідси!

Поруч пролетів і вдарився об стіну стілець. Я обернувся. Ті три буби, яких я ще не встиг вдарити, стояли віддалік і тримали кожен по стільцю. Второпавши, що силою мене не взяти, вони вирішили закидати нас меблями.

- Повбиваю! - страшно загорлав я і, прикриваючи собою Оксану, почав просуватись до дверей. Але на бубів мій крик справив не настільки сильне враження, щоби вони припинили свої вправи, і дорогою мені довелося відбити ще три чи чотири стільці. Слава Богу, тепер у кафе припинили робити важкі дерев’яні меблі, як то було за часів мого дитинства, тому врешті я відбувся лише кількома синцями, чого не скажеш про бубів. “Нічого, - подумав я, коли ми з Оксаною вже вискочили на вулицю. - Ще колись зустрінемось”. Мені конче хотілося вилаятись, але самі розумієте - дівчина міцно тримала мене за руку і оглядалась назад, на двері кафе.

- Не бійсь, - заспокоїв я. - Їм би зараз самим втекти, бо тут менти, як таргани, швендяють. І справді, озирнувшись на розі, ми побачили, як буби, всі вп’ятьох, вискочили з кафе і прожогом кинулись у провулок. Швидко оговтались.

- Не щастить нам сьогодні, - сказав я. - А все тому, що незвичним районом ходимо.

Оксана притискалася до моєї руки і тільки посміхалась у відповідь. Для неї, певно, всі райони були незвичними. Хоча, коли її бабця тутешня…

- А куди ми, власне, поспішаємо? - я вповільнив ходу. Ментів близько не чулося й не виднілося, а тому і квапитись рації не було.

Оксана знову посміхнулася, продовжуючи, одначе, міцно тримати мене за руку. “Чорта я з нею панькаюся?” - промайнуло в голові, але щось там таке сиділо, що не давало ставитись до цієї дівчини так, як до всіх - а чи, може, те, що вона з села і тим розбурхала всі мої сентименти, а чи, може, те, що зразу звірилась на мене, ще в метро. Ні, щось-таки було.

- А ви самі з міста? - спитала Оксана, прийшовши, очевидь, до тями.

- Ну як вам сказати, так і ні - трошки з міста, трошки з села, тільки геть не пам’ятаю з якого, - я посміхнувся власному жартові.

- Як це? - не зрозуміла дівчина.

- Комерційна таємниця, - сказав я.

- А куди ви мене ведете?

- Поки що прямо.

- А потім? Теж комерційна таємниця?

- Чом це? Потім на Центральну площу, а потім… потім побачите.

Цікаво, ще не вкрали мою тачку? Я спочатку хотів відвезти дівчину до Жори у “Кришталь”, але щойно передумав. По-перше, Жора ніколи не зрозуміє мого вибору, тобто Оксани - у Жори на дівчат цілком певний смак. А по-друге, мені здавалося, що й Оксана не зрозуміє Жору, тобто мене не зрозуміє, що я там роблю. Тому краще зараз рушати до Петра - Петрові подруги до мами, в нього пиво подруга. А обслуговувати за вищим розрядом він завжди напоготові. І навіть в окремому кабінеті. Щоправда, треба буде спочатку заїхати до екстрасенсів, поцікавитись, чи все га…

Я шкірою відчув вереск гальм і рефлекторно відштовхнув свою супутницю до стіни. Хтось голосно зойкнув, і за моєю спиною з ревінням та виском пролетіло щось велике. Я озирнувся. Здоровезний ЛАЗ пішов по тротуару юзом і, зустрівшись врешті-решт з телеграфним стовпом, завмер, наче під-стрелений. Там, де ми щойно йшли, тяглися два чорні сліди.

- Та-а-ак, - я загарчав.

Оксана, здається, так і не встигла нічого зрозуміти.

- Перепрошую, - сказав я, відпускаючи її руки. - Я вас лишу на хвилинку.

З автобуса вилазив скуйовджений блідий водій.

- Тобі дороги не вистачає? - спитав я, наблизившись.

Він винувато розвів руками:

- Та я… розумієш… руль заклинило і викинуло… я ж, бачиш, юзом… я ж міг куди завгодно, розумієш…

- Це твоє діло, - сказав я, хоча в глибині душі його розумів. Справді, спробуй-но всидіти за кермом такої дури, тим більше нашої дури. По пиці б йому… - Дуже побився?

- Та я що, підрихтуюсь… - водій знову замахав руками. - Я там якось… а от як ви вискочити встигли, га? Я гадав, усе вже, га? “Ні, треба було б йому і справді морду набити”, - знову подумав я, але тільки сказав:

- Та встигли ж.

- А я думав, все уже… воно як заклинило, понесло… я крутю…

Більше тут не було чого робити. “Крутю”… Я мовчки повер-нувся до Оксани, що так і лишилася під стіною.

- Ходімо.

- А що там? - вона дивилась запитально.

- Нічого. Машина велика, а вулиця маленька, от і не вміщається.

- А-а. А я боялася, що ви знову битися почнете. Он як ви всіх.

- Та, - я тільки махнув рукою.

Бійка на жінок завжди справляє велике враження. І пищать вони не з переляку, а від захвату, щоб і самим взяти участь, принаймні голосом. Це я точно знаю. А тому коли є змога дати по пиці комусь у їх присутності - будь ласка, всі будуть задоволені. Проте зараз… Біс його зна.

- Ви ду-ужий, - вела далі Оксана, - ви, мабуть, каратист?

Але я не люблю вихвалятися перед жінками - хай краще здаля поважають, воно так більше приваблює.

- Знаєте, Оксаночко, як каратист прийшов до Вінні-Пуха?

- Ні.

Я розповів, вона засміялась.

Попереду з’явилася Центральна площа.