Брати Капранови - Кобзар 2000. Hard

Сонечко сяяло, машини гули, тлусті добродії у сквері вигулювали жінок та собак. Я все продовжував теревенити, а сам уже почав виглядати - а чи не поцупили мою коняку. Та ні, наче не поцупили, оно стоїть, виблискує на сонечку білими боками, скучила вже, мабуть, за хазяїном. Довгенько загуляв.

- Сюди, Оксаночко, давайте, через цей сквер.

Дівчина глянула здивовано, не розуміючи, куди її ведуть, але не заперечила, а тільки довірливо сперлась на руку свого кавалера. Тобто, на мою.

Банькатий дрючок з величеньким чорним собакою недовірливо обнюхали нас. Дрючкові, певно, було завидки, та й собаці. Оксаночка скосила очі та міцніше вхопилася за мене.

- Не бійтеся, - сказав я. - Собаки в нас виховані, особливо великі… Так от, уявляєте, він поголився, і голову поголив, тільки чуприну лишив, як у козаків. Кришнаїт тепер.

Ми пройшли ще з півтора десятка кроків, і тут я відчув негаразд. Є, знаєте, така властивість у людей, що звикли до несподіванок: в якийсь момент ладен заприсягтись - зараз щось трапиться. Тільки тут я, здається, не до кінця відчув. Може, отупів за день, чи дуже мирною здавався навколишній пейзаж. І поки я, наче баран, крутив головою, роздумуючи, що і звідки може взятись, ззаду вже заверещали:

- А-а-а-а!

Обертаючись та відсуваючи вбік Оксану, я почув:

- Стій! Стій!

Потім гарчання.

Тихою алеєю просто до нас летіла здоровезна чорна тварина, розтинаючи повітря скаженим риком, а десь далеко з лементом шкандибав її хазяїн. Ті самі, що нас обнюхували.

Зараза!

Собака був величенький, здається, доберман чи щось таке. З коротким хутром, через яке аж шкіра просвічувала, з довгими ногами та пацючим хвостом, з ощиреною пащею та лютими червоними очима.

За спиною тихо зойкнула Оксана. Я намацав її руку, намагаючись заспокоїти, а коли оскаженіла тварина опинилася на відстані одного кроку і вже підтягла задні ноги, рвучко стрибнув убік, намагаючись випередити блискавичні звірячі рухи. Але Тарзана з мене не вийшло.

Замість того щоби схибити і закотитись у перші-ліпші кущі, собацюра встиг загальмувати і, проїхавшись юзом по алеї, розвернувся до мене й зупинився не далі як за півметра. А Оксана стояла зовсім біля нього.

Першим же, якимось позасвідомим рухом я відштовхнув дівчину вбік. Роздивлятись, як вона впала, не було часу, бо доберман вже підводився на задні, збираючись повторити спробу. Якимось дивом я все-таки встиг ухилитися, почувши зовсім поряд клацання зубів. Стерво. Ну, тримайся. Коли звірюка приготувалася до наступної атаки, я викинув вперед-угору правицю. Блискавичним рухом чорний писок гойднувся за нею, і я, боячись не встигнути, як хвацький футболіст, вдарив самим носком черевика у відкрите, надивовижу тонке собаче горло. Щось голосно хруснуло. Собака, наче підстрелений, на весь зріст чвакнувся об асфальт і захрипів, б’ючи лапами.

Здається, йому досить.

Дещо отямившись, я почав шукати очима - де там моя панна. Ноги мої трохи трусилися, тому довелося зібрати всю природжену галантність.

- Ви не забилися?

Дівчина сиділа на асфальті і дивилася такими очима… Ой-ой. Жалко, що то не був лев чи носоріг. Хоча який там лев. Я озирнувся на хриплячу тварину. Бугай вгодований. Як на такого м’яса вистачає. І все-таки пригод на сьогодні вже було забагато. Навкруги почав збиратися натовп. Я допоміг дівчині підвестися, але тут несподівано відчув на лікті чийсь доторк. Просто біля мене стояв дрючок, хазяїн тварюки, вилупивши окуляри.

- Що ви зробили з Джеком?!

Я кліпнув очима.

- Він же дві тисячі коштує. Це ж син Джульбарса…

Мабуть, я виглядав дурнем, але все не міг второпати, що варнякає це непорозуміння. А воно тим часом взяло мене за комірець.

- Ти бандюга. Ти вбив мого Джека. Я тебе в тюрму…

Я глянув на велетенське тіло собаки, на слизькі губи дрючка, і тут всю мою галантність як вітром здуло.

- Ах ти ж падло!

Безпорадно дзенькнули окуляри, у натовпі знову зойкнули, а на плече мені лягла важка долоня.

- Спокійно.

Я очікував, що мене зараз будуть тримати, але не гадав, що так міцно, тому зараз же розвернувся, відпустивши старого жить. За спиною стояли два менти.

Знайшовши очима обличчя Оксани, я підморгнув їй, мовляв, усе буде гаразд, а сам вклонився вартовим порядку:

- Шеф, я тут попрацював гицелем. Результати перед вами.

Ті дивилися прозоро.

- Він убив мого Джека! Мого собачку. - Старий намагався звертатися до міліціонерів, тримаючись від мене якнайдалі. - І мене вдарив. От усі бачили.

Я посміхнувся.

- Розберемось, - сказав міліціонер і повернувся до мене. - За віщо ви били цього громадянина?

- Шеф, якби я його бив…

- Зрозуміло, - він взяв мене під лікоть. - Ходімо.

Товариш його стояв поряд з дідом і щось ретельно занотовував. Здається, я добряче вскочив. На виході з натовпу до мене приєдналася - ото вже сільська душа - Оксана. Тепер ми гуляли під охороною.

- А куди це ми йдемо? - запитав я згодом. Наче знічев’я.

Міліціонери не відповідали.

- До речі, собака без намордника був, і всіх міг перекусати.

Оксана тислася до мене, і хоча це було досить приємно, варто було попередити, щоб у відділення за мною не йшла. Та за рогом міліціонери раптом зупинилися:

- Дарма ти його вдарив.

Я тільки руками розвів. А мент продовжив, замислившись на хвилинку.

- Цей дід… він у нас в ОБХСС працював. З ним зв’язуватись - собі дорожче.

Він знову замовк. Знаю я таку “понімаючу” міліцію.

- Ну добре, - підсумував другий, - ви йдіть. Тільки на очі йому не трапляйте. Давай. І ми лишилися серед вулиці самі, добряче подряпані, але вільні. Оксаночка посміхнулась мені. Я похитав головою.

- Добрі у вас міліціонери.

- Ага, - погодився я, - добрі. Вони всюди добрі.

Я й сам не міг зрозуміти, чого це вони нас відпустили. Мабуть, цей дід добряче допік. А втім, я ж йому навіть окулярів не розбив… чи розбив? - І куди тепер?

- Га? - ми так і продовжували стояти серед вулиці. - А! Тепер підемо в обхід, щоб знову не зустріти наших друзів.

Я взяв дівчину за руку і рішуче посунув уперед.

- А куди ми йдемо?

- Поки що прямо. А ви дивіться, щоб не наскочити на цього діда.

- Боїтесь, що він запросить на похорон собачки?

Я скосив око. Ти диви, ще жартує!

Мене сьогодняшній вечір, відверто кажучи, починав дратувати. От як буває, коли відриваєшся від звичного життя і призначаєш побачення в метро. Але дівчина, звичайно, винна не була, тому я приязно посміхнувся:

- Приблизно.

- А як ви його вдарили!

- Діда?

- Чого діда, - дівчина посміхнулася, - собаку.

- А-а.

- З вами хоч куди ходити не страшно.

Хто скаже, що таке неприємно чути, плюну йому в пику. Оксаночка дивилася на мене своїми величезними очима. Певно, в їхньому Куцурубі таких кавалерів немає.