Павло Шевченко - Волоцюги

- Хто бачив чи знає, які насправді ці “образ і подоба” і що це за сутність взагалі, - неочікувано для Антона здався професор. - Гоноріфікабілітудінітатібус…

Що він сказав?

- Ви ж, мабуть, чули про цунамі? - звернувся Антон до своєї “правої руки”, тітки Дуськи. “Яке ж повне ім’я цієї посивілої, спрацьованої, скільки пам’ятає, - вічної вдови?”. Дуська - можливо, Дульсінея? Було б красиво, романтично, як у пасії Дон Кіхота - Дульсінея комсомольська… Ні, згадав: тітка Євдокія з російських старовірів-переселенців десь з-під далекого Оренбурга. Привезли чужинців ще перед війною у вимерлі під час голодомору українські степи, кинули до бараків - зміцнюйте Інтернаціонал! Піднімайте разом із хохлами-махновцями, тими, хто вижив, кого зігнали нужда та партійно-комсомольський примус, - перше бурякове відділення відомчого радгоспу цукрового заводу…

Стривай, так це і він, Антон Веремій, інші новонароджені громадяни-земляки з’явилися на світ Божий не в якомусь людському населеному пункті, а у виробничому підрозділі “сахзаводу” № 1? Виходить, так, - до останнього часу навіть на дорожньому вказівнику писалося “Совхоз “Комсомол”. Ні церкви, ні сільради, ні пра батьків - ського коріння - у цивільно-господарських справах, за різними папірцями селяни-робітники ходили на поклін до керуючого відділенням, колишнього пітерського пролетарія Артюшкова. Ох, і жорстокий був чоловік, царство йому небесне, - страшніше цунамі…

Тітка Дуська, вона ж Дульсінея комсомольська, майже зримо почала ритися на поличках старечої пам’яті, перебираючи кострубатими пальцями кінчики хустки, такої ж вилинялої від часу, як і вона сама. Проте так і не спромоглася виговорити гіпнотичне іноземне слово.

- Та, конешно, Омеляновичу, чули, - прийшла на допомогу подружці сухенька балакуча кума Марія. - По телевізору показували: в океані піднялася величезна хвиля, от вона й накрила півсвіту! Скільки ж там людей погибло! І діти, і старі, цілими сім’ями - як ото у нас у голодовку… І хати море забрало, і хазяйство. Боже, боже, це ж яке горе!…

Антонові чомусь перехотілося саме зараз витягувати з пам’яті подробиці трагедії острова в океані. Кума Марія, вважай, майже все сказала - чого тут товкти воду в ступі. Він тихенько наліг на інший монолог - мамині коржі з маком. А старі якось слово за слово перейшли від цунамі до своєї рідної статистики: хто, коли і за яких обставин помер у цьому році, де, хто і як похований на Синдикаті.

Поганяло “Синдикат” місцевий цвинтар перейняв від розташованої на краю кладовища заправки паливно-мастильних матеріалів. Колишні керівні пролетарі-жреці постаралися, найшли під - ходяще місце. Мабуть, для того, аби механізаторипокійники й на тому світі не забували про головне - роботу на благо світлого майбутнього…

Раз на рік, чомусь за тиждень після Пасхи, сюди, до цих колишніх трактористів, комбайнерів, водіїв, доярок, свинарок, їздових, різноробочих притягує далеких дітей та родичів якась незбагненна сила. Гробки, Проводи, єдиний, але уже традиційний язичеський ритуал, - чи то генетичний потусторонній поклик предків, чи то використаний раз на рік шанс залишитися на власному плаву, спокутувати провину живими, заради себе, любимого… Добираються за будь-якої погоди, хто чим - до Виски, потім - до залізничного роз’їзду Войновка. Звідти - три кілометри роздовбаною “бурковкою”, “дорогою життя”, так-сяк вимощеною ще при Хрущові.

Раніше ховали хто де і хто як, - місця було вдосталь, а віднедавна, як розрісся дубовий ліс, - кучкувато.

Одні лежать ногами на південь, до Синдикату і старого саду з гуртожитками-розвалищами. Колись сюди щоліта звозили на сезон у поля сотні найманців-”западенців” - з Білорусі, Львівської, Рівненської, Закарпатської, Івано-Франківської областей. На заробітки приїжджали переважно дівчата. Ночами, після тяжкої праці, тут, у гуртожитках, у них - немитих, стомлених учорашніх школярок зливали молоду дику сперму місцеві парубки. Хто вагітнів - тому щастило: виходили заміж і тут-таки й залишалися..

Другі дивляться на схід, до свіжих пеньків, того, що залишилося від дубового лісу, висадженого комсомольцями для стримання ерозії ґрунтів ще наприкінці 50-х. Як раділи цій першій у степах зелені, як за нею доглядали, як полюбляли відпочивати тут на майовки! Лісничий лютував, бувало, за одного спиляного сухостоя відправляли “на хімію”. А нещодавно, за півроку до виборів, на молодий ліс (що для дуба п’ятдесят!) налетіли приїжджі бізнесмени, випиляли все під корінь і на німецьких пилорамах у райцентрі пустили на паркет. Кажуть, пішло на експорт. Старі комсомольці навіть пальцем не ворухнули: куди там - сила!

Зате відтепер із розчисткою місця під могили немає проблем…

Треті вляглися ногами на захід, до розтасканих свинарень і корівників із півметровими наскальними матюками. Минулого року Антон опублікував у своїй газеті знімок цього кінця світу, мовляв, ось до чого дійшло… Після виходу накладу всі падали зо сміху. На першій полосі крупним планом розвалений корівник, на його стіні, 16-м кеглем - непристойність. Буває, служба випуску недогледіла…

Якось недавно чи не вперше хоронили з батюшкою, - родичі небіжки Пидорички привезли аж з Кіровограда. Так він сказав, що не по-християнськи лежать на кладовищі комсомольці. Мало того, що дехто без хрестів, так ще й ногами - не туди. Отакої - що ж, усі могили повертати?

А ще, виявляється, на гробках, під час поминок не можна їсти й пити самогонку - гріх! Ну, то таке…

- Здрастє, - м’явкнуло щось поряд.

- Ой, Мариночка, дитино, іди сюди, скуштуєш бабиних коржів з маком, - Антонова мати підхопили на коліна маленьке тіло хирлявої дівчинкипривида. - Тобі ж у первий клас скоро, треба добре їсти. А солодкі ж, а пухкі - як мед…

Беззуба соплива тінь несміливо потяглася за грубезною, явно завеликою для її лівої рученяти, дерев’яною ложкою. Права притискала до брудного віскозного платтячка пусту пластмасову пляшку з-під ситра.

- Давай, донечко, ту бутилку сюди, навіщо вона тобі…

Мала сторожко глянула на незнайомця - можна довіряти? - і прошепелявила:

- То папка послав за самогонкою до баби Дуськи. Я заходила до їхньої хати: сказали, вони тут, у вас.

- Ой, лишенько… - тільки й зітхнула баба Дуська, а коли занедбане кошеня наїлося досхочу макових ласощів і пішло з двору зі шматком коржа, продовжила:

- Оце ж, Омел’яновичу, старшенька нашої Люби Некайдашихи, царство їй небесне. Така була роботяща - в руках усе горіло. Цього сезону взяла в бирзулянського фермера два гектари буряків. Сапала-повіряла, а перед Маковеєм получила аванс - три мішки сахарю. Так її Василь, гадина, виносив за тиждень на самогонку. З того горя запила й Люба. А якось під ранок знайшов її поряд з собою у ліжку мертвою - серце водки не витримало.