Павло Шевченко - Волоцюги

Та кращого лазарету для двох “неходячих” в умовах тропічного клімату та дефіциту житла годі було й придумати. Удень - прохолода, вночі ще свіжіше, - і ніяких кондиціонерів! “Ліжко-місця” із захисними сітками-балахонами від комашні, плетені стіл і крісла, відчинив хвіртку - “ванна кімната” просто неба, з гордістю Мартіна - справжнісінькими євроунітазом і такими ж рукомийником та душем. Щоправда, стіни й дах бунгало місцями час від часу зривало поривами вітру, вода бігла цівкою, скрізь ганяли мурашки, ящірки й тутешні смугасті білки - та жити можна!

У той трагічний ранок Лютер як завжди спустився до сусіднього інтернет-кафе за традиційним європейським сніданком (бекон, омлет, джем, масло, тост, чай з молоком). Хвиля накрила його так раптово, що він навіть не встиг піднятися з-за столу. Удар об шинквасну стійку, закрутило-завертіло…

- А де мої сандалі, Ентоні? - старий втупився дивним поглядом у свої босі ноги.

- Мабуть, там, де й моя “Українська з перцем”…

- Я бачив їх тоді, тебе з ігуаною на плечі й… твою цупку холодну руку, - мовив вчорашній утопленик.

- Професоре, ти ще розкажи про світло в кінці тунелю і голос…

- Він мені сказав, - Мартін болісно підшуковував потрібні слова, - щось на зразок: вертайся, ще зарано… А мені так не хотілося, бо там добре було, чисто… Ні-ні, спочатку було страшно, потім мене зустріла… вона…і заспокоїла…

- Шановний пане професоре, дихайте глибше.

Усі потойбічні видіння, якщо вони узагалі були, - це результат кисневого голодування мозку: прості біохімічні реакції шокованих, е-е, нейронів. Так би мовити, інстинкт самозбереження: внутріклітинні везекули з останнього виділяють, е-е, нейротрасміттери з нейромодуляторами - ядерна реакція у критичній точці! Синоптичні переплетення - енергія б’ється, мов пташка у клітці!

Звідси й кіно…

Нахапавши з миру по нитці, журналісти знають усе про все, але врешті - нічого до пуття.

Добре, що хоч не англійською довелося вичавлювати із себе подібні сентенції. Антон подумки вкотре подякував німцеві за досконале володіння російською - професор!

Утім, балачки-балачками, а де ж та “невідкладна допомога”, яку обіцяв віднайти Соломон, місцевий дружбан професора? Що скалічена нога Антона - заживе, а от підстаркувате, хоча й треноване тіло його “колеги по нещастю” ніяк не хотіло повертатися до звичного стану. Ні лікарів, ні ліків, ні зв’язку - доводилося на перших порах ставити діагноз самому собі. А лікуватися тим, що попадало під руку з похідної аптечки німця.

Від селища залишилися товстий шар мулу, сміття та розвалища. За винятком хіба що дивом вцілілої хатинки Мартіна, Дагаби-ступи й остову інтернет-кафе. Живі - білі туристи, місцеві жителі не втрачали надії, з острахом нишпорили групами й поодинці ближче до берега. А раптом усе-таки знайдуться рідні та знайомі, що пропали безвісти.

Організацією складування і вивозу тіл, як і життя загалом, переймалися всюдисущі монахи - хазяйновиті хлопчаки в незмінних саванах, з яйцевидними головами, вибритими до синяви. Виявляється, чуб - це зайве.

Океан сам виколисував утоплеників на вселенське кладовище. Декілька аборигенів під проводом господаря колишнього дайвінг-центру Тілака запливали на дошках до глибини. І щоразу також привозили звідти мерців. Переважно жінок, дівчат, дітей.

Діти є діти. Ланкійські жінки взагалі не вміють плавати. Зайдуть по коліна в океан одягнені, присядуть у хвилю раз-другий подолом і… з вереском на берег! Дівчата тихенько сохнуть із парубками у віддалених куточках: куди не глянь - парочка. Цнотливо пестяться - як папужки на жердинках лавок, труться незаймано одне об одного мов листочки Дерева Будди… “What to do”.

Куди діваються птахи, коли вмирають? З людьми - усе просто. Їх тіла, мов зірвані з якорів буї, неприродно гойдаються на кілометрових за довжиною хвилях брунатно-зеленкуватого океану.

Напівсидять і лежать скоцюрблені на окрайцях прибою, замулені нанесеними з берега піском і нечистотами, припнуті ганчір’ям до залишків будівель та рослинності. Тіл десять - в однакових майках і шортах, із рюкзаками за плечима. Група туристів із Китаю: як дисципліновано йшли берегом, так дисципліновано… Краш-синдромні тіла виглядають неприродно - ніби після удару вибухової хвилі. Тепер зрозуміло, чому в арсеналі стратегічної зброї супердержав є глибинні атомні бомби…

Біля колишнього дайвінг-центру розпачливо кидалася до своїх, європейців, напівбожевільна жіночка-скандинавка:

- Його затягло он туди, він там, живий, мій синочок, - показувала жінка на кораловий кістяк в океані. - Я їм телефонувала, чому не вислали рятувальників, гелікоптери, це ж так просто…

Цунамі… Для ланкійців така ж екзотична заморська аномалія, - навіть цього японського слова не чули. Як і освічені європейці, виявилися абсолютно незахищеними перед, здавалось би, рідною стихією. Проте все робили спокійно, легко, запопадливо, допомагаючи насамперед білим туристам. Ще невідомо де свої рідні, що за біда, а вони… Посіяна португальсько-голландсько-британськими колонізаторами “повага” до білих, природна доброта, звичайне людське спочуття чи…?

Смішні ці буддисти. Вважають, що основою життя має бути свідомий рух до щастя, пошук щастя, щиро вірять, що його - щастя - можна досягнути на землі й за життя через “пробудження” свідомості, медитаційні практики, техніки, тобто через внутрішню самодисципліну розуму, “поступове витіснення, “трансформацію факторів і уявлень”, що ведуть до страждання, посилення того, що зробить тебе щасливим. Мовляв, проблем немає до того часу, поки ти сам не вирішиш, що вони є. Ось так - сам собі лікар, сам собі Бог.

У нас щастя - птах, удача, миттєвість, фата моргана, у них - цілком конкретна, звична винагорода за пізнання істини, медитаційну доброту, терпимість, уміння прощати, спокійний урівноважений розум, зв’язок із глибинною духовною природою. Історія хвороби, діагноз, усвідомлення можливості видужати, рецепт лікування… У нас смерть - дорога переважно до пекла, у них - народження, початок нового кола життя. Жити - радісно, вмирати - з надією. Кінцева мета - не народитися знову! “Смерть для мене тепер - як запах пахощів, як мандри під парусом, коли віє вітер. Смерть для мене - як аромат лотоса, досягнутий берег країни насолоди, захвату, захоплення…”.

Майже християнські десять заповідей, тільки якісь особистісні, прикладні, реальні й земні. А головне - технологічні. Пройшов “курс досконалості-пробудження”, упокорив “Півня, Змію та Кабанчика” (образи пристрастей, гніву та незнання), - дивись, маєш нірвану, кінець земним поневірянням “калами Сансари”, життя “досконалого, вільного духу”.

Кожному - своє і у свій час, згідно з віком.