Павло Шевченко - Волоцюги

Виходить на кшалт шаманського: “Не можна займатися любов’ю під час сезону приготування пивних дріжджів: пиво зіпсується”.

З Фройдом також збігається: нав’язлива добропристойність батьків дає поштовх більш ранньому розвиткові сексуальності в дітей…

Чим більше люди сприймають і діють на рівні слів, тим вразливіші вони для вербального навіювання, прищеплення і управління. Тому всі масові релігії застосовують нескінченну кількість словесних повторів і морально не схвалюють правосторонню, змінену, свідомість, забороняючи з різною мірою суворості музику, пісню, танець, розваги, пристрасті й, насамперед, ерос. Мораль, намагання розвинути лівопівкульну свідомість (те ж робить гіпноз) - це спроба назавжди закрити альтернативну дорогу до Бога. …Навіщо опублікували всупереч посмертній волі щоденники матері Терези!? Господи, невже і я повторюю той шлях, невже Ти відвертаєшся й від мене - так, як відвернувся від найбільш милосердної Жінки нашого часу? Наприкінці вона залишилася самотньою, покинутою, розчарованою, бо скільки не зверталася до Тебе - не почув…

Невже Ти справді одного разу й назавжди не завершив свою справу, зоставив недосконалу людину сам на сам із собою, вклавши до суми лише душу і повний набір незнайомих нам хірургічних інструментів для пізнання цього орендованого статку?

Боже Ісусе Христе, я також втрачаю Тебе…

Антон лежав горілиць на винесених з хати половицях у глибині старого саду й дивився на незвичне для міського жителя чорне небо. У малиннику хазяйновито метушилися тлусті їжаки. Від найменшого подиху вітру тихо падали перестиглі червиві сливи, гупали й котилися у спориш ранні антонівки. Під стріхою сарайчика пискляво вовтузилися у гнізді ластів’ята - другий за літо виводок.

Ще трохи - й усе остаточно замре в солодких снах про новий трудовий день.

У тьмяному світлі насупленого місяця біля воріт живоплоту промайнула якась тінь. Вона сторожко відчинила скрипучу хвіртку й, витягнувши вперед крила, примарливо направилась до його лігвища.

- Антоне, не лякайся, це я - Тамара, - прошепотіла з темряви нічна гостя. - Щойно приїхала до своїх, дай, думаю, зайду до сусіда…

Справді, вона - Тамарка-лускунчик, мила сусідська дівчинка, з якою колись ночами чистив чужі садки й лускав смачні черешневі кісточки. До кого ж це вона приїхала - кума Марія вмерла ще перед похоронами мами. Коли це було, а, бачиш, тягне - як і його до рідної хати. Матері, матері…

Антон напівлежачи запалив свічку й хотів було встати, та “мадам” перехопила:

- Ні-ні, відпочивай, я на хвилинку: побачу тебе - й усе…

Зрілі, ледь округлені подихом років форми, густе смолисте волосся, ті ж затуманені циганські очі з промінцями-бісиками. Модні джинси, грайливий топік з оголеним пупком і налитими пуп’янками ще не зовсім зів’ялих грудей. Дорогий мобільник на поясі, сучасний макіяж, уся в золотих ланцюжках. Оце так “охматдит”!

Антонові страшенно закортілося, щоб ця раптова зустріч з нічною зматернілою жінкою не була короткою. Коли підросли - як хотів її дівочого тіла в нічних хлопчачих полюціях! Дивно, але зараз це бажання не засмічувалося звичними в таких ситуаціях планами захвату аеродрому. Майже Тантра…

- Як поїхав до університету - я тобі листи писала, - заглянула в очі Тамара. - Отримував?

Чесно кажучи, з пам’ятю на такі дрібниці “сивої” давнини в Антона завжди було сутужно.

Проте він згадав: на першому курсі пошта справді приносила йому коротенькі листи зі зворушливими дівчачими сповідями в коханні. “Любила, люблю, мучусь, чекаю…”. Ні імені, ні зворотної адреси. Щоправда, за штемпелем можна було визначити загалом з якого краю, але ж загризли сесії, затягло студентське життя.

- Даруй, але мені навіть на думку не спадало, що це міг бути мій малий Лускунчик, - з якоюсь вдячністю і теплотою зізнався Антон. - Ти ж знаєш - у нас тоді були дивні правила: зі своїми дівчатами не водитися, своїх не чіпати. Тільки під вінець: своє, та й що люди скажуть! Берегли вас - на відміну від білоруських полонянок! Одначе, ви, красуні, любилися чи виходили заміж тільки за чужаків. Хоча б із сусіднього села, краще - з “города”. Аби не своє…

- А я так і не знайшла більше свого кохання, - видихнула-вистрелила Тамара й уже веселіше додала. - Мати казали - пороблено.

- Усі кажуть: “пороблено”, - а хто ж це конкретно робить? Назвіть, так би мовити, Автора Зла. Це що: сидить десь у болотах така собі Баба Яга й навертає на добрих людей чорну силу?

- Доля така, дівоча, - продовжувала своє нічна гостя. - Та й люди в нас різні. Виростеш у тіні нелюбові, серед матюків, сварок, гною, занехаяних чоловіків, які невміло нашвидкуруч трахають усе, що рухається в спідниці, - калікою по життю за - лишаєшся. Батько зранку до вечора: дивись, такасяка, у подолі не принеси! Простих слів, на яких тримається світ, - кохання до жінки почали соромитися. Відро з помиями в руки, мішок із силосом на плечі й - уперед! От ми, молоді, й тікали світ за очі з цього місця куди завгодно… Усе дивуюся, як це в радгоспі не було Повій, таких собі Жрицьмесників чоловічому началу…

- Ну, заміжні жінки, погодься, вже спуску не давали, сповна надолужували своє! А виконати функцію “месниці” - скочити в гречку, коли свій не справляється, - свята справа! Аби люди не знали. Може тому й “ввижалося”: сексу в нас немає, ви, жінки, лишні на цьому радгоспному святі життя, - іронічно опустив планку бесіди Антон, дивуючись співзвучності настроїв Тамари.

Коли і як вона до цього дійшла? Чим займається ця зневірена у визначеності, самотня, проте явно не зламана жінка, його колишній Лускунчик?

- Ну, от і все, Антоне, тобі завтра в дорогу, - раптово піднялася Тамара. - Значить, листи мої ти отримав…

Вона сказала так, ніби це відбулося вчора.

Господи, чому ж так разюче відрізняється вся природа, усе воїнство, що сотворив Ти в перші дні на небі й на землі, від основного Твоєго труда за образом Твоїм - долі української Радгоспної Жінки? Війни, голодомори, полони, допри, похорони. Соціальні експерименти жреців. Втрати, страх, тривога. Матюки. “А курва, а блядь, а матьперемать!”.

Звідки воно взялося, оте матюкливе Слово, у здавалось би незлобивих хліборобських степах?

Принесли зайди чи, як каже начитаний дід Німенко, “сталося за Хвройдом”. Таке собі “вивільнення бажань”, підсвідомий протест проти утиску, насилля чужого аскетичного, “антиперелюбного”?

Грішу, грішу…

Власне, за радгоспними мірками й син дівчини-сироти та вітчима, старого есея-теслі, стельмаха, сокирника, що зглянувся над покриткою, - байстрюк! Не ображайся на ці Слова - “байстрюк”, “покритка”, ну, отака тут соковита енергетична “солов’їна” мова. До речі, яку Ти послав, разом з приниженням. Навіщо? Навіщо посилював їх земну нікчемність, похідність, прабатьківський гріх? Чи, навпаки, бив на сполох? Щоб через страждання привернути до прозріння, істинного саморозуміння єства жінки-матері? Що це: Божий присуд на безвихідь чи вказівка на всесильність і безмежність її вселенського Смислу? Такий собі ек сперимент з відточування генетичної майстерності виживання роду людського, який вона вимушена продовжувати. Пригодиться в тому, Великому Світі, де занечищеній душі радгоспної жінки уготована довга дорога через темряву до Світла?