Павло Шевченко - Волоцюги

А світ усе дивується, як це батькові Махнові, сільському отаману-анархістові з чотирма класами освіти, вдалося у громадянську війну зібрати на цих степах з місцевих селян 100-тисячну армію! “Бий червоних - поки не побіліють! Бий білих - поки не почервоніють!”. І на сто днів установити першу в новітній історії самоврядну республіку - без влади комісарів, бюрократії, партій, центру, формальних неекономічних законів. Абсолютна “усвідомлена необхідність”, сила свободи, яка змогла вистояти перед дивізіями і більшовиків, денікінців, врангелівців, німців, фран цузів, англійців, поляків, і своїх жовто-блакитних та червоних.

Останній на цих землях енергетичний вибух волі зґвалтованих поколінь. Який вдалося загасити лише через десяток років потому - Голодомором…

Що характерно: саме в ті часи найзапеклішим ворогом Нестора Івановича, його степової республіки й України загалом був головком Червоної армії, земляк Махна, уродженець степового села Ясновка, що поблизу Бобринця нинішньої Кіровоградської області, - Лев Бронштейн. Більше відомий за прізвиськами “Троцький”, “соратник Леніна” і “троцькіст”…

Дорога посвіжіла, і попереду вишкірилася Пляшка: пишнобарвний білборд з рекламою місцевої горілчаної торгової марки. Далі - вказівник англійською мовою: “Marjanovka”. Наближаємося до Європи? Метрів п’ятдесят - і “Ленд Краузер” справді опинився в більш звичній для нього стихії. Сучасний дворядний мостовий переїзд через залізничну колію, усі європейські дорожні прибамбаси. У степу, далеко від магістральних автотрас!?

Не збрехав, значить, 80-літній дід Сопливий, відомий у радгоспі блядун, який з півгодини тому охоче напучував Антона при виїзді:

- Будеш їхати до города, синку, - не роби крюк. Там ваш покійний Карпо такий міст поставив!

Антон знав колишнього міністра транспорту ще по роботі у відділенні залізниці, потім зустрічалися на тусовках “політеліти” столиці.

Якось перед “драматичним” третім туром президентських виборів міністр запросив до свого розкішного кабінету на Тверській. Набирала сили політична “партія залізничників”, і треба було запустити супровід - потужний медіа-холдинг.

Карпо знав, з ким можна мати справу й особисто (це було його правило) вирішив остаточно залагодити проект.

О пів на восьму ранку вони сиділи за багатим столом, інкрустованим цінними породами дерева, уточнювали деталі “інформаційного прориву”. Усе чітко, ясно, зі знанням реалій політичного ринку і його проститутської служби сервісу - українських мас-медіа. Ще заходячи до кабінету, Антон запримітив у приймальній знайомі обличчя ходоків - трійцю народних депутатів.

Відчиняються масивні двері, помічник запопадливо передає Карпові “нагадування звідти” - розкішні візитівки.

- Я ж говорив тим мудакам - ні! - стримуючи раптовий внутрішній вибух, якось втомлено промовив міністр помічникові. - Передай: я зайнятий протягом усього дня - пішли вони н…уй!

А за два тижні, після виборів, трагічна новина: міністр “покінчив життя самогубством на власній дачі”. Хронічна психічна хвороба, “пороблено” чи великі гроші? Нічого ж такого переможці помаранчевої революції ні одному з колишніх можновладців так і не “зробили”! Соромно, прикро…

А міст стоїть. Обабіч в’їзду Антон зафіксував боковим зором явно недоречний для такого “марнотного” місця свіжий надмогильник з місцевого червоного граніту. Невже на новому мосту вже встигли загинути в аварії? Натиснув гальма, дав задній хід і за мить через привідчинене вікно зчитував дещо задрібний для такої відстані текст “епітафії”. Виявляється, урочисту каменюку вста новили не за упокій, а за здравіє. Напис золотими буквами так і повідомляв подорожникам: ця “прекрасна споруда” носить ім’я місцевого народного депутата такого-то і такого-то, “за сприяння якого вона й побудована”. Ще один символічний знак сучасної України районного значення, встановлений “самим самому собі”, дорогенькому. Так би мовити, щоб знали, хто насправді визначає долю цих місць за бюджетні гроші…

По ту сторону переїзду якось несміливо голосувала попутку скромно вбрана жіночка непевного віку. Попадаються такі: ззаду - піонер, анфас - пенсіонер. Зоране зморшками обличчя, що ніколи не знало зволожуючих кремів і вибухів прогестерону, сиві пасма з-під “платка”, вицвілі, без єдиного живого вогника, очі. Антон зупинився, відчинив дверцята, а вона - тупцює на місці. “Ой, спасибі! Ой, дай вам, Боже…”. Не хоче повірити, що таке авто може зупинитися перед нею, сільською жінкою?

- Та сідайте вже - у ногах правди немає…

Діватися було нікуди, жіночка акуратно витерла об придорожну траву, - ніби перед входом до церкви, зашкарублі брежнєвські “руминки”, і з острахом вмостилася на краєчок розкішної “свині”.

- А в мене сина вбило, - промовила вона, щойно авто рушило, ніби вибачаючись, як герой оповіді Чехова, за свою невідповідність.

Господи, що за дорога: то сам ледь розминувся з “камазом”, то покійник Карпо привидівся (свят-свят!)…

- Поліз на опору - за другою лісопосадкою - електричні дроти знімати, у нас усі хлопчаки на селі цим промишляють, - жіночка не могла стримати своє. - А тут РЕС ток включив! Так моєму Микольці… обидві руки… спалило! Слава тобі, Господи, не мучився довго - вчора поховали…

- От горе, - співчутливо глянув на бідну матір Антон. - А чого ж його понесло на того стовпа?

- Так потім на металолом здають!

- Стовпа? - не второпав Антон.

- Та ні - дроти, люміній, щоб він згорів, за нього прийомщик у районі такі гроші дає!

- А навіщо ж синові гроші?

- Я й сама не знаю, - жіночка змахнула рукавом сльозу. - Казав, що хоче назбирати на той, як його, по телевізору показують - переносний телехвон! Усе відмовляла - навіщо він тобі, сину! А він своє - з Богом, каже, буду балакати. Ой лишенько… “Плюнути б на все й вернутися сюди, на рідну землю”, - подумав Антон. Продати дім під Києвом, усе - в “Ленд Краузер” з “Тойотою Камрі”.

Хати й земля тут - дармові. За материну, - під шифером, із сараєм, літньою кухнею, курятником, тридцятьма сотками городу й великим, ще не зовсім старим садом нещодавно давали 500 гривень!

Німці у війну лягали трупом, вивозили цей безцінний чорнозем ешелонами аж у Європу, а тут - менше якихось 100 доларів, один волохатий папірець!

Нічого! Першим ділом побудую дорогу, церкву, приведу в порядок кладовище…

Благими намірами дорога до пекла вимощена.

Хвалений японський позашляховик на повному ходу впіймав якусь гостру костиляку, схожу на протитанкового міні-їжака, і переднє колесо аж задиміло.

Щось подібне також було (deja vu!) далекої помаранчевої зими під Донецьком. Лихий поплутав: керівник провладного медіа-холдингу написав раптову заяву про звільнення (“не-на-вид-жу!”), сів у власне авто й за свої поїхав на війну! Прямо якийсь козак Гонта: 14-м номером, у складі агітаційного “Автопоїзда дружби”, розколотим Півднем і Сходом країни, з температурою під 39. В Одесі їх перепинив натовп екзальтованих віруючих бабусь московського патріархату. Матюки, прокльони (анафема!), пляшки з-під “Кока-коли”, яйця, страшні “поминальні” записки, що летіли у відчинені вікна і привітні “морди” зморених дорогою щойноявлених автопроповідників. Масовка з фільму Мела Гібсона “Страсті Христові”: храм, юрба, батюшка-первосвященик зі знаменням у лівій і піднятим угору середнім перстом правої: “Fuck you!”. Господи, прости, бо не відають…