Павло Шевченко - Волоцюги

Не Боже це діло діяти з певною прагматичною метою, дорікати недосконалістю. Не Боже це діло напучувати церковників до тотального знищення жіночого божества, інших богів і вірувань, фанатичної агітації і пропаганди за самого себе, єдиного. Чого добились? “Ще гіршими стали…”. І знаєш, чому Твоя ідол-ікона - зображення розпатланого чоловіка - висіла в покутті сільської хати?

Боюсь розчарувати твоїх ревни телів-жреців: скоріш задля порядку, мовляв, треба - “пожалуста”.

Очі бачили одне, душа відчувала інше: своє розуміння легального зв’язку з Вищою Небесною Силою, вічним Вогнем Добра, Краси, Любові, Життя. Бо духовні закони жили тут у серці, генетичній пам’яті. Вони не знали священні писання, церковні обряди, майже не ходили до церкви (інстинкт самозбереження та й куди ходити, у райцентрі - катма). Проте берегли душу в чистоті - земними добротою, спочуттям, милосердям, продовжували людський рід, прикрашали землю, працювали на ній до сьомого поту. Жили тими законами, що й предки, природа, у якій Ти розлився, втілився, - а тому, мабуть, за правильними законами. “Моральна підзвітність самому собі…”, - був Ти в хаті чи ні. Генетичний код, матриця, - розумієш, Христе-Боже?

А могли ж кинути того “неправедного” плуга, поголовно податися в ченці, схимники, приєднатися з торбами до твоїх любимих і немічних божих людей. Чи - як свого часу прокуратор Понтій Пілат, “умити руки”*, ми, мовляв, не причетні до далеких єврейських розборок і візантійських інтриг…

_____________________

* “Умити руки” - за древнім іудейським звичаєм “показати, що ти не винен у крові”. Саме так, омивши руки водою на площі перед народом, поступив римський прокуратор Понтій Пілат після розп’яття Христа (див. Євангеліє від св. Матвія), - авт.

У темряві зі старої яблуні, під якою розмістився холостяцький поміст Антона, зірвалося яблуко, і - свят-свят, зі всього маху влупило напівсонного волоцюгу прямо (криво!) в лоба. І це вже з кимось було… Тілом пробігла блискавиця нічного переляку, а потім якось ніби небеса “розверззглися”. У просвітках листя яблуні затанцювали тонкі грайливі промінчики (чи то якісь відблиски від сусіднього вуличного ліхтаря?). Розбуджена ними зграйка сонних горобців, що ночували в густій кроні, гамірливо шугонула куди очі не ба - чать.”Жив-жив..”.

- Ти хо-чеш ще каза-ти? - спитало зверхузбоку-знизу, звідки, - Антон уже й не торопав.

- Е-е…

- Го-вори… “Ой, про що ж це я недого-ворив!”, почав гарячково збиратися з роз-Христаними думками столичний боян. “Господи, я ж розмовляв з ним, захищав радгоспну Жінку - і воно мені було треба!”. Та далі - у голові закрутилося-завертілося, мов підключився до якогось інформаційного потоку, майже Цунамі. “Зараз я все скажу!”.

- Чому я, ні - ми, ні - я-ми маємо нести хрест відповідальність за “політично-кон’юнктурний” вибір нащадка найнятих свого часу норманів-Рюриковичів!? - бурхливий потік бранця української журналістики зовсім “криво” змів останні залишки переляку. - Ти знаєш, про кого йдеться - царя Володимира, хрещеника глибоко язичницької Київської Руси-України! Хотів як краще, вийшло як завжди! Хотів шапку з діамантами й царгородську царівну в дружини - символів влади від чужого Бога - Христа, а отримав владу чужинських візантійських церковників. Хотів ще міцніше об’єднати князівства - по смерті потужна імперія смиренно віддала чужому богові душу. Бо що сказали чужинці: не протився злу, кидай свого косацького меча, досить танців і співів, ти раб, нікчема, молися, спокутуй свою гріховність і знай: якби наш Бог спитав з тебе за “повною програмою” - було б ще гірше… З вільних русичів до греків-ченців і далі… З храму природи до церкви скорботи. Бач, що з того насилля вийшло: духовна й… екологічна катастрофи!

- Мабуть, справа справді не в тому, правдива віра чи ні, а в тому, кому вона служить, - спіткнувшись об екологію, якось непевно спробував підвести риску напівсонний радгоспний волвх. - Може, вистачить?

- Го-вори!.. “Ну, блін, я скажу!” - Як могли і вміли, - в Антона аж дух перехопило, - наперекір новим жрецям любили-кохалися, і були любимими, коханими, у їх домі лунав сміх і плач, вряди-годи жевріли вуглинки “християнського” щастя-нещастя. (Ну, тримайся!)… Любили спочатку діточок, сім’ю, життя, свій Рід, аж потім - Тебе, співчутливо пропускаючи мимо вух євангельське від Матвія: “Хто більше, як мене, любить батька чи матір, той Мене недостойний. І хто більш, як Мене, любить сина чи дочку, той Мене не достойний”. Бо жили не на спраглому п’ятачку Іудейської пустелі, серед гір чи печер, під релігійним гнітом ортодоксів-ревнителів, а на багатих, омитих дощами чорноземах, благословенній Тобою ж землі, у гармонії з божественною природою, вільним просторим степом, царством усякої “тварі по парі”.

- Я ж бачив, що добре воно було, - підтримало зверху-збоку-знизу…

Веремія несло далі.

- Вони ніколи не покидали своєї землі обітованої (чого це він про свою землю саме так?), бо на чорноземах коріння пускається глибоко. А ще божеством цих степів тисячоліттями була ЖінкаМати - символ життя і родючості. Жінка ще за п’ять тисячоліть(!) до твого народження зоріла тут мудрою Берегинею-Орантою, скарбником і продовжувачем роду - Богинею. Лише одного разу пересохло річище її енергії. Коли за наказом московських прокураторів на ці родючі землі опустився молох Голодомору. Навіть мон го ло-татарським ординцям вистачило терпцю не знищувати тих, хто годує їх армії. А тут - під корінь мільйони годувальників! “Если враг не здается, его уничтожают!”. Щось дуже схоже на Твоє, візантійськоапостольське: “Хто не зі Мною, той супротив Мене”…

- Це я ка-зав?..

Ех, сюди б ще професора Мартіна, пожалкував Антон, ми б на пару дали жару. “Не ка-зав”, - а де до-кази? Утім, ти диви - і йому не переливки… Усі лише переписують, просять, а хто хоча б раз поцікавився: як тобі там, Боже? Може, чимось допомогти?

- Розумієш, - збавила оберти горизонтальна двонога “копія оригіналу”, натягнувши ковдру до вух. - Я чого такий злий? У нас усе було і є, та душі так зледачіли, занечистилися і змаліли - вважай, до розмірів мишки-полівки, що ми навіть не розуміємо те, що маємо. На рідній землі славимо чужих святих, чужих мудреців. За що їм поклоняємося? За те, що вони дали нам чужу мудрість. А споживши те жебрацьке слово - славимо в молитвах-мантрах, неволю називаємо волею, зайдів - просвітителями. І лише зачепи - передусім від своїх почуєш: ах, ти ж фашист-націоналіст-антисеміт паганий!

- Ну, тут я “пас”, - небесна музика раптово стихла разом з останніми промінчиками світла. - “Пас”…

- Прости їх, - кинув навздогін дивному Слову Веремій. - Позаяк жаліли тебе - за муки, дуже жаліли і співчували, а просили не так вже й багато - легку смерть. І ти змилостивився, дозволив нелітургійним душам покинути зморене, калічне тіло. Зрубав сухе дерево…