Павло Шевченко - Волоцюги

Щоправда, заміжньої, - це не дуже цікаво, у сценарії не буде. Вмираючи, Мухаммад віддав останню реліквію - своє волосся з голови у надійні руки саме жінки - на ймення Умму Суляйм. Інше: в нашій редакції працює мусульманка - знаєш, який клас!

Ну, що, пане режисере, - здаєтеся?

- Давай трохи хильнемо, - запропонував спітнілий Борис Абрамович Сокулевський. А коли “текіла-бум” із сіллю і лимоном обволокли нутро, продовжив уже мирно.

- Антоне, ти не подумай, ми готові жити в мирі з усіма сусідами, - аби нас не чіпали! Але ж є ваhhабісти, так звані “джама’а ісламія”, “хізбут’-тахрип, інші екстремістські угрупування - це жах!

- Борю, так у цьому весь цимус фабули сценарію! - схопився за своє гість, спітнілий від тієї ж “текіли-бум”. - Отже: місце, де розгортаються події - арабська країна; головні учасники інтриги - жінки-хабашитки, правовірні мусульманки, їх місія, - Борю, зверни увагу! - виконати волю свого великого ісламського ефіопа-учителя ‘Абдулаhа, який усе своє життя, починаючи з дев’яти літ, роз’яснював мусульманам небезпеку екстремізму.

Далі: ця група під виглядом служби супроводу реліквії великого Пророка - Його благословенного волосся - прибуває до місця дислокації терористів, під хіджабом - автомати Калашникова. Темної ночі, коли кривавий Місяць вийшов із-за насуплених хмар…

- Усе, Антоне, вистачить, я зрозумів, - зупинив розпашілого сценариста відомий режисер Борюсик. - Давай, прочитаю, а потім ще раз переговоримо, - тим паче, що маю терміново відлучитися у справах, вибач. “Темної ночі, коли кривавий місяць…”, - це супер! Тримай завдаток!

- Борю, я ж ще не розповів тобі про Чорний камінь! Спочатку він був білим, а потім почорнів від…

Усі й скрізь кудись спішать, ніби проживають на залізничних станціях. Буває, поїзд вже відійшов, а чоловік усе не втрачає надію, наздоганяє останній вагон, - ніби останній шанс встигнути на свято життя. Куди ти летиш, волоцюго Хомо, себто Homo Sapienc? От і зараз Борюсик чкурнув, так і не допивши пляшку текіли. Зателефонував до Перунші - вона також “ну, дуже зайнята”, кинула слухавку. Перебрав через півгодини - довгі гудки.

І це в той час, коли він тут сам, у чужій країні, самотньо виконує історичну, можна сказати, небезпечну для здоров’я транснаціональну місію! А якби взяли у заручники чи бомба поряд гахнула!

Глянув мимохіть на екран мобільника - жах, до відльоту залишилося півтори години! Полковнику Мавроді, таксі, хто завгодно, плачу будь-які гроші - мерщій в аеропорт!

На жаль, релігії не пояснюють, а змінюють світ. Філософи - ніби пояснюють, але не змінюють. Хіба що їх суб’єктивні вправи випадково попадають до рук мас - “колективного підсвідомого” чи малоосвіченого диктатора з біснуватим революціонером вкупі. І тоді, дивись, філософ Ніцше змінює світ разом з Гітлером, а, наприклад, такий же Маркс - з Леніним. Навіщо людина так пнеться змінити цей світ? У кожного - своя дорога, але чому вона навертає кожного до абсолютно протилежних істин?

Бізнес-політики Перунша й Артем’єва вміли і пояснити, і змінити, причому в режимі консенсусу.

Щойно захеканий Антон ступив за поріг кабінету київського офісу, Людмила Сталінітівна мовила (о Слово, ти є діло!):

- Антоне Омеляновичу, ми вдячні вам за готовність підставити плече, але все відміняється. І Греція, і Ізраїль…

- Як… усе відміняється? - у солдата особливої місії смикнулась “гіпсова” нога. - Я ж до вас прямо (криво!) з аеропорту, про все домовився, залишилося лише…

Пояснила Артем’єва:

- Розумієте, Антоне, - Галина вперше і якось майже по-материнськи почала здалеку. - За ці дні, поки ви були в Ізраїлі, точніше, в один із днів, а ще точніше - вечорів, - багато що змінилося. А потім ми з Людою проснулися і, знаєте, зрозуміли: те, до чого так палко прагнули ще вчора ввечері, зранку виглядало якось зовсім по-іншому… Так би мовити, інсайт. “Що вона мимрить?”, - Антон хаотично перебирав можливі причини раптового просвітлення “мадам”, а ще більше дивувався вміло замаскованій гулі на лобі власниці горілчаної імперії.

- Словом, екстракорпоральна революція степового краю заморськими яйцеклітинами скасовується. У нас вдома все є! І опустила очі. “У “нас” - це у кого: у них чи у нас? От тобі, бабо, і Юра, ото ж то й воно, от тобі й на! Значить, відтепер будемо запліднюватися винятково своїм. Свій до свого по своє… А що - правильно! А то занесло, дуреп, бозна куди. Останнє б зіпсували - перезапліднили українську Жінку!

Дякувати, хтось зупинив…”.

У мобільнику Антона недоречно заграли перші акорди “Болеро” Равеля. Перунша стрепенулася, та гість миттєво наступив на горло електронному “лібідо” - відімкнув апарат узагалі.

- От так буває, Антоне Омеляновичу, - по-філософськи завершила покаяння Артем’єва. І шморгнула носом. - Так би мовити, життя прожити - не поле перейти… “Глибоко, - але ж навіщо я стільки часу угробив на цей проект! І знав же, що воно так буде. То чому ж не сказав тверде спартанське “ні”? Думав, якось воно буде. Бо ще такого не було, щоб воно якось не було. Отож…”.

- Я вас розумію, - вперше й майже по-батьківськи завершив Антон. - Так би мовити, слава Україні!

На вулиці вже “літо розмовляло з вереснем”.

Веремій зупинив таксі й подався нарешті додому. “Як він там стоїть, його самотній континентальний Дім?”. Поки лежав у лікарні, поки мотався світами - геть відвик. “А може, і йому взяти та “відмінити” оці свої безкінечні гони за ексмезією, життям у минулому?”. Чим ти до нього ближче, тим воно як горизонт далі, та й перевірити практикою - зась, минуле завжди минає, його ніколи нема! І що характерно: щастя від того якось не прибавляється! Взяти - і за острівною порадою Мартіна відверто заглянути у своє таке близьке, рідне і сьогоднішнє “я”! Скористатися нарешті тим автономним універсальним набором хірургічних інструментів, який цнотливо іржавіє в його подорожній сумі. “У нас все є”…

Масивні вхідні двері в “китайській стіні” з бутового каменю відкрила домоправителька Єлеонора, гарна така молодиця із сусідньої вулиці, що вже декілька років за помірну плату наглядала за Антоновою “хатинкою”. А романтик у душі!

Якось наздогнала на порозі й прочитала йому семиструнне, явно вистраждане особисто:

Він тоді запізнювався на роботу, та Елеонора - далі про своє.

- А це як вам, Антоне Омеляновичу, з раннього - тільки знову не пойміть неправильно:

Ум женский - это запах недоступной самки, Которая чуть больше человек, чем ты.