Павло Шевченко - Волоцюги

- Усе на тверезу голову - крапка!

Вночі налетіла буйна гроза. Бентежна вода, очевидно, навіяла й бентежний, проте дуже “правильний” сон. Ніби він звично блешнює на дніпрових мілководдях навпроти смт Українка. Його раритетний “Стриж-екстрім”, колись боєздатний малий прогулянковий катер військово-морських сил СРСР, на якому адмірали й сьогодні приймають паради, добряче гойдає на хвилях. Розмахнувся - дорогий, гривень за 200 воблер намертво зачепився за якогось почорнілого топляка, що ледь виглядав з-під води. Ківларовий шнур спінінга натягнувся, мов струна, і - коряжина піддалася, виринула на поверхню - ніби її звільнили від донної прив’язі.

Повільно перевернулася - хто це? На Антона дивився якийсь замулений лик древнього дідугана, видовбаного з масивної колоди. Не зітліла лише огіркоподібна, розколота повздовжньою тріщиною довбня дерев’яної голови з козацьким оселедцем і сріблястими (!) вусами (чи то зітліле жабуриння?).

- Зайшлаки й перевертні скинули мене зі славної долини, порослої хрещатим барвінком, - заклекотіло десь звідти, із широко відкритого рота, повного придонної грязюки, - і плив я, утоплений і зганьблений, омитою сльозами простих русичів священною рікою… І кажу я вам, Перун: не буде русичам щастя допоки…матрицю…віру…

Антон наліг на котушку, та шнур не витримав - дзинь! Прощай ще один воблер! А куди ж подівся той чудернацький ідол-топляк? Що він говорив?

Перун - це про нього за чаркою згадували?

Язичницького Прабога стерли з пам’яті, а того топляка-дідугана - скинули у Дніпро? З порослої хрещатим барвінком долини - це що, з нинішнього київського Хрещатика? То ця назва немає ніякого стосунку до хрещення!.. “Матриця”, і слово ж яке знає…

Чудне якесь!.. таке тілько Сниться юродивим Та п’яницям…”* Додивитися сон не вдалося. Гримнув сухий грім бога Перуна - аж шибки на вікнах задрижали, за фіранкою в сусідній кімнаті сестри почулося тихе: “Прости, Господи!..”. “А чого це я зібрався ставити нову хату в орендованому саду? У мене що, рідної батьківської садиби на хуторі немає!”… Грішне тіло з останнього поруху натягло ковдру і заснуло - чи то уві сні, чи наяву, зморене дорогою, застіллям з однокласниками і дивною рибалкою поблизу смт Українка.

Нічними небесними павутинками електронної пошти з далекого кінця світу до забутого Богом радгоспу летіла набрана латинкою куца вісточка його молодшої, Катрусі: “Tatku, ja lubliu tebe, ja lubliu uves svit i ludej, - ja umiju lubiti!”.

Нарешті, і вона уміє любити! Відтепер - ще одна волоцюга - любові. Молодець - зафіксувала, а то все лишень співаємо, вічні усні кобзарі. А потім читаємо чужі Біблії!

Десь поряд у степах ніс почорнілі хвилі Дніпро. На березі самотинно стояла Поетеса й читала свою сумну поему-баладу:

Ріка тече. Історія мовчить… І сон - як самогон дзюрчить…

__________________

* Т. Г. Шевченко. “Сон”.

- Дідусю, а чому оці люди так не по-нашому одягнені, і дивись - усі чорні, носаті, з довгими бородами й волоссям? То по-якому над ними написано?

От, внучка-запитучка! Поряд - купа старшокласників, екскурсовод проводить майже урок високого й патріотичного, а воно, мале, наївне, збиває людей з пантелику.

- Давай, моя розумнице, відійдемо трохи убік… Із семирічною онукою Настею ще “не зовсім дід” Антон Омелянович Веремій збирався взагаліто на муніципальну льодову ковзанку. Днями відкрили прямо на Софіївській площі (наближаємося до Європи!), під древнім муром і чотириярусною дзвіницею собору Святої Премудрості БожоїОранти. Замість ковзанки, що гриміла музиками й дитячим вереском, опинилися тут, під понурим мозаїчним склепінням древнього храму - головної національної святині, колиски київського християнства, пам’ятки архітектури Х1 століття. І навернула - хто б міг подумати - непосидюща, жадібна до руху й розваг, але страшенно “відповідальна” онучка. Так і сказала: “Пішли, дідусю, краще до Софії - мені скоро до школи”. А начитана ж - уся в діда! 46-літній Веремій ніколи не був усередині собору. Заходив було на внутрішнє подвір’я, а далі - то ремонт, то реконструкція, то “тільки для іноземців”. Ганьба - роками вчитися, жити, працювати майже поряд, а не долучився…

Направду: велично, красиво, нарешті приведено в порядок (аж занадто) - і всьому цьому, чи хоча б фрагментам усього цього майже десяток століть! Скільки волочився світами - у всіх краях з тих часів щось-таки є, але ж переважно розвалини, мертве каміняччя. Тут - ніби історія відбулася учора. Знай наших!

До речі, про них - наших - красномовно говорила й розкішна мідна (а може й бронзово-золотава) табличка при самому вході до Собору.

Мовляв, такий-то і такий вітчизняний олігарх віддав на реконструкцію стільки-то і стільки. Деякі суми вражали - мільйони гривень. Якщо згадати Христове застереження про скромність і те, що скоріш верблюд пройде через вушко голки, ніж багатий попаде у рай, - на перший погляд, виглядало якось “не зовсім”. Та - молодці, принаймні, спробували, поділилися з ближнім! “Що віддав - те твоє”. А ти чого не віддав, чистоплюю?!

Настя на те не звернула уваги - саме захопилася квитками й турнікетами. А вже в соборі взялася за діда капітально.

- Розумієш, онучко, - почав здалеку “дідусь”, - так сталося, що твоїм пра-пращурам довелося робити колись страшенно нелегкий вибір: зраджувати свою і приймати іншу, чужу віру (що він несе - дитині сім років!). Одягнені вони по-грецьки й по-єврейськи, а виглядають так тому, що… прибули з теплих країв. Пам’ятаєш, минулоріч ми відпочивали з тобою… в Шарм ель-Шейху, у Єгипті, - так там усі отакі, як ти кажеш: темношкірі, носаті, бородаті і з довгим волоссям… Синай, Червоне море, верблюди, бедуїни, сонце, пустеля - пам’ятаєш?

- Діду, в Єгипті ми бачили а-рабів, і вони зовсім не так виглядають!

- Насте, давай спочатку краще оглянемо собор, послухаємо екскурсовода - он, дивись, підійшов…

Екскурсовод, статечна балакуча молодиця, трохи втомлена і знервована розхлябаністю й неувагою юрби старшокласників, швиденько перескакувала від однієї “достопрімєчатєльності” до іншої. Інфрачервона цяточка пульта, як приціл сучасної снайперської гвинтівки, блискавично ковзала оригінальними й відреставрованими стінописами, смальтовими мозаїками, підбаневими сферами, медальйонами, арками, перескакувала із сюжетів на хорах до орнаментів стелі сходів, бігала центральним іконостасом і зупинялась на саркофазі Ярослава Мудрого.

- Едва переступив порог Софии, - пісно, проте добре поставленим голосом говорила вожата, - мы оказываемся в мире гармонии, где совершенство форм и волшебная красота цвета символизируют Рай и Премудрость, пребывающих в храме (о, добра новина меценатам - не помилились!). Обратите внимание - в зените центрального купола, в медальйоне с девятью разноцветными, словно радуга, кругами, - монументальный образ Христа Пантократора…