Павло Шевченко - Волоцюги

Довідавшись про те, взявся за меча Ярослав.

Певно, усе-таки далися взнаки впливи мачухи, однієї з багатьох дружин батечки - Анни, доньки цариці Феофанії, яка отруїла двох імператорів Візантії. Те, мачухівське, проривалося у Ярославові ще за життя могутнього Володимира. Новохристиянин Ярослав добре-таки нагрішив перед Києвом: синок за два роки так і не спромігся прислати з Новгорода данину (батько погрожував навіть військовим походом). Тихцем відправляв її з візантійськими намісниками до Константинополя. Мудро.

Та тут просвітлів, - мабуть, перспектива благословення з боку візантійського митрополита засвітила. Аякже! Уся ж бо влада відтепер “винятково від Христа!”, “ only of! ”, - інше не має сили…

Зібрав трохи своїх, трохи - чужинців-варяг, і вітряної морозної ночі, перебравшись по льоду Дніпра, напав на стан свого нечестивого братана. Той мав ще більше військо, однак… зрадили наймані печеніги, втекли половці.

Капець*, тут був “корінний лиш коник-стрибунець”…

___________________

* Капець - нинішня назва річки Калка, що протікає поблизу Маріуполя і впадає в Азовське море, де 1223 року через внутрішні чвари київські князі програли історичну битву з татаромонгольською ордою.

Сильний Христос пішов на слабкого Христа.

Те, чого Візантія не змогла досягти зброєю, - довершили вишколені й добре організовані чорноризі воїни грецької церкви армії Христової. Тими ж - лише освяченими вогнем і мечем силою смирення, єлеєм своєї єдино правильної віри, “жалісливим жебранням дотліваючої душі”, - упо корили язичницьку славу й гординю. Колись потужна дажбожівська Київська Русь, князівські дружини якої тримали у страху пів-Європи, почала марніти на очах і перетворилась на руїну.

Дійшло до того, що в Києві з’явився християнський король - помазаник римського папи Болеслав (укупі зі своїм біглим зятем-візантійцем Святополком). Розбивши мудрого Ярослава, ґвалтує його дружину, січе голови киянам-лжехристиянам. Бо, бачте, відтепер уже й грецькі ікони фальшиві, а латинські - правдиві. Не спасали навіть нагрудні хрестики й покірне знамення.

Уцілілі кияни-русичі на те все подивилися… і віддячили бодай за свого Дажбога - спалили церкву Софії грецької. Був би тоді костел - певно, пустили б по вітру і його.

Після “історичного хрещення” руська кров потекла рікою. Як тут не згадати кобзарсько-шевченкове: “Наробив ти, Христе, лиха!”…

Що в підсумку? Пантократор - наш Бог. Софія грецька, Мудрість візантійська - національна святиня. Хрещення - великий празник України. Візантійська релігія - візантійські інтриги між конфесіями, у політиці, владі. Світе ясний, світе тихий!

- Дідусю, - прощебетала розпашіла від ковзанки онучка Настя. - Вгадай, якою мовою я тобі зараз скажу: “Пантеля па-се!”.

- Що тут думати: італійською, - самовпевнено бовкнув розумниця-дідусь. - Ні, чекай, французьською - “панте-ля-па-се! том бля неж”. А може (згадався пантократор), - грецькою… Здаюсь!

От яскравий представник втраченого покоління, жертва тоталітарного режиму! Звичайно ж, українською: “Пан теля пасе!”.

Ну, і сміялась над дідом онучка! А після першої порції морозива розказала в кафе “прикольний” дитячий анекдот. Першокласник приходить до київського бутіку шкільного приладдя і запитує:

- Тітонько, а у вас є клей для першого класу?

- Немає, хлопчику.

- А зошити у хрестики?

- У які такі хрестики? Немає.

Дорослий громадянин, що стояв позаду, сердито перебиває:

- Мальчік, не мороч продавцю голову. Дєвушка, покажіть мені глобус України…

Ну, і реготали вони знову: Настя забула навіть про другу, обіцяну дідом порцію морозива. Дідові ж чомусь страшенно хотілося хильнути - грам так 100, не більше.

Даремно автори Євангелій позбавили Ісусика дитинства.

Ще від матері Веремій пам’ятав народну прикмету: коли перейде дорогу піп, монах, баба з порожнім відром, свиня, лиса кобила чи чорна кішка - буде невдача. Ну, кобилі й коту протистояти просто: першої сьогодні немає, перевелась, а з другим - треба взятися за ґудзика.

З іншими зустрічними… Щойно в’їхав до Златополя - напереріз пом’ятий чолов’яга в чорній заяложеній сутані, що підмітала видимість містечкового тротуару, зверху - легенька кухвайчина-безрукавка, розкішна борода, ріденькі довгі пасма на голові. У руках - переповнений пакет з торговою маркою “Мальборо”, через плече - ще якась торба, мобільний телефон біля вуха. Дріботів обабіч, і раптом - різко вліво, майже під колеса.

Довелося різко загальмувати і, ніби у столиці, перечекати необачного пішохода. Стривай, він може допомогти!

- Перепрошую, е-е, шановний, - вискочив Антон з авто. - Добридень! Чи не підкажете, де тут живе Пашка Голуженко? Оце в гості зібрався, адреси - не знаю…

- А, це наш язичник - вам тут навіть мала дитина покаже, - відгукнулася “нещаслива прикмета”. - Ви що: у справах, просто так чи також з тих… відунів-самбістів…

- Вважайте, що просто так: колишнього однокласника хотілось би провідати, - саме по дорозі з Києва…

- Ну-ну. Підніметесь вгору, потім повернете - і до кінця вулиці, там його “кубло”, - крайня хата…

Пашка щось майстрував у глибині двору.

Антон відразу його упізнав: та ж плечиста жилава статура, вайлуваті рухи, непокірне чорняве - ні, вже не зовсім чорняве волосся на голові, стягнуте на потилиці “по модному” - у хвостик. Стояла пізня осінь, а Пашка - ніби літо надворі, у клітчатій сорочці з рукавами, закачаними вище ліктів.

На прив’язі біля будки зайшовся противним дзявкотом собака, десь у садку, ніби спасаючи Рим, гоготіли гуси…

- Пашка-промокашка, друже, скільки літ, скільки зим, - Антон без лишніх “формальностей” відчинив хвіртку і ступив до двору.

Господар - ніби й не сплило 25 років: зустрів широкою посмішкою і цупкими обіймами ручищ.

Поки обмінювалися звичними репліками щодо ступені взаємної зношеності, на ґанку з’явилася привітна, коротко стрижена, така ж не зовсім чорнява жіночка, видать, дружина.

- Ой, здрастуйте, заходьте до хати!

- Моя Наталка, - потягнув під руку гостя явно розчулений Пашка. - Пішли, будемо обідати. Ґанок, сіни, передпокій, вибілені мазані стіни, трохи занизька як для зросту Антона стеля, підлога - фарбована суржиком дошка, дров’яна плита з духовкою і невеличкою грубкою, кремезний стіл під клейонкою з маками, двері, двері з кованими клямками, які не так просто було відчиняти, а ще складніше - зачинити. Чистенько, акуратно, затишно, декілька пожовклих від часу фото старомодних чоловіків і жінок у рамках під вишитими рушниками, передвиборний календар якоїсь політичної партії.

- Щось не бачу “червоного покуття”, - жартома закинув господареві Антон, “набожно” потягнувшись до лоба.