Павло Шевченко - Волоцюги

Люди тягнуться потихеньку, балакаємо…

Зайшли до хати. Пашка відлучився - прийшла якась старша жіночка з хлопчиком за руку. Через вікно не було чутно, та з жестів Антон здогадався: певно, привела свого малого до “школи” православного язичника Пашки. Бо синок продемонстрував навіть декілька рухів, дуже схожих на “па” з гопака.

Веремій оглянув вітальню. На столику біля вікна впала в око районна газета “Прапор перемоги”. На першій шпальті стаття під заголовком “Скільки коштує “живе слово” язичника Влосила?”. І фото Пашки: у вишиваній сорочці, підперезаній поясом, прямий погляд в об’єктив і кулачища на першому плані. Під знімком - підпис: “Жрець-боян самозваної секти “Живе слово” Влосил Крижаний за проповіддю”.

Поряд - відгуки читачів. Зокрема, відомий у районі психіатр місцевої лікарні говорив: “Як цивілізованій людині, мені не зрозуміти людей, які впадають у “дитинство” людства - темне минуле.

Утім, коли людина знаходить щось для себе в поклонінні деревам - чом би й ні. Шкоди від цього мало”. Ще більш відомий аж в області політолог підтримав колегу. Мовляв, звичайно ж язичництво - це крок назад. “Язичники - дивні люди. А їх “вірування” я б назвав духовним збоченням. Я істинний християнин, і мені ніколи не зрозуміти людей, що обрали дохристиянську релігію”. “Та це просто мода - кінчай випендрюватися!”, вторував третій, не менш заслужений артист-гуморист республіканського значення.

З пагорка, куди “Тойота-Кемрі” ледве вибралася вибоїстими ямами колись величного києво-руського Златополя, було видно крайню хату Пашки, сад, присадибний город. І фігуру господаря, що услід за парою коней прокладав першу озиму борозну. Пізня осінь, уся городина у погребі й коморі, - треба готувати землю до наступної весни. “Звуть молодого місяцем і князем, У них дівчина сходить, як зоря.

Шанують предків. А зберуться разом -

У них тут пам’ять замість вівтаря”.

Це ви про кого, пані самотня Поетесо?

Усе, капець: його викохана роками іронія, за подорожнім професором Мартіном Лютером - перевірений спосіб із найменшими втратами захистити свою “некондиційну шкуру” - закінчилася.

Внутрішні монади - Бог, Слово і навіть Ерос з Жін кою-Україною, усі його давні подорожні пазли ніби намагнітились - і склалися докупи. “Ми такі, як про себе думаємо, як себе бачимо, як сприймаємо Слово. Ми такі, як Боги, яким поклоняємося і яким молимося. Людина вибирає собі Бога до душі, Роду. Вибір здатна зробити лише вільна людина, яка усвідомлює, що Бог знаходиться всередині неї, що вона сама якоюсь мірою бог. Віра - це самопізнання…”.

Чи то баба з порожнім відром перейшла дорогу, чи перевтілений у гусака піп Василь, - внутрішній комп’ютер Веремія завис. Гординя освідченого розуму, впевненості у тому, що ти знаєш, що ти пізнав! Це зараз, під вечір, так здається, а що скаже завтрашній ранок? Тпр-рр, Зорька-Кемрі…

Дзявкнув мобільник, і на екрані висвітилося: “Антон”.

- Добридень, Антоне Омеляновичу, - юнацький голос аж дзвенів енергією бізнес-молодості. - Це - Київ, Антон Перун…

- Радий чути “нову генерацію”, - щиро відгукнувся Веремій своєму тезці, синові екстракорпоральної спасительниці Людмили Сталінітівни. - Як почувається матуся? Як справи у клініці?

З Антоном, “останньою надією” Перунші, молодим головним лікарем клініки “гіпсової ноги” він зійшовся після повернення з кумранського Ізраїлю. Треба ж було “солдатові особливої місії” якось усе-таки прилаштувати вистраждану ідею, а головне - готовий проект договору намірів. Матуся разом з Артем’євою категорично відкинула (“У нас все є!”, “Екстракорпоральна революція степового краю - відміняється!), але ж чого добру, тобто яйцеклітинам пропадати? Не треба нам, потрібно їм, - га, Антоне Вікторовичу?

- Докладаю, - тезка явно підігрував манері незмінного охоронця Перунші, полковника Запашного. - Перші дві сотні ізраїльських рецепієнток запліднені українськими яйцеклітинами і завагітніла на землі обітованній! Оплата - стовідсоткова, черга - на півроку!

- Двісті жінок - коли це ти встиг? - услід за “останньою надією” забув про самопочуття Сталінітівни й Веремій. - Вони що - до Києва косяками прилітають?

- Усе згідно з вашим планом, - “нова генерація” не стала вдаватися у подробиці явно відкорегованої бізнес-схеми поставок стражденного жіночого контингенту докторів Гаді й Аді. - Як полюбляє повторювати мамина подруга Артем’єва: “Лови щасливий момент”… “Давним-давно”, коли на Антона ще чекала Дружина, а він почувався мов канал “1+1” (знову за свою іронію!?), - Ірина усе боялася втратити “щасливі моменти” подружнього життя. Боягузка!

Антон підхоплював свою не дуже тендітну дівчинку на руки, і вони кружляли кімнатою під телезвуки каналу “М-1”. А потім - падали на кошлатого “ведмедя” біля одного з трьох камінів великого дому й, зідравши одне з одного одяг, кохалися до нестями!

На десерт - заради хохми (є такий населений пункт у Полтавській області, - чи там Хухра?) - “Камасутра”. Антон якось необачно подарував Іриночці це розкішне імпортне видання на Восьме березня. І от…

Це потім він десь вичитав, що індуїстська “Камасутра” писалася ледве не євнухом і призначалась переважно для медитацій, а тоді - вперто освоював, мов четвертий том молодого Карла Маркса (і ти диви, поперек не хапав!”). Вони терлися і любилися скрізь: на кухні, у ванній, басейні, кріслі, на підлозі, велотренажері, під розлогою калиною в кутку присадибного саду - добратися до ліжка ніяк терпцю не вистачало! Бувало, й у дорозі встигав тишком-нишком десь подалі від людських очей солодко злитися в соняшниках, кукурудзі й навіть… гречці. Остання “не дуже”, - занизька, холодна та ще вічно з бджолами, добре - не колюча.

Полетіли до Шрі-Ланки - першим ділом у Сігірію, колись величний центр Кандійського царства, у середині V століття - резиденцію принца Кашяпи, затятого поціновувача древньоіндійської Тантри. О, Тантра-йога, майже Камасутра, тільки ще “глибше і далі”, майже на відстані!

Серед рівнини джунглів - як випадкова ґуля на маківці голови височить колосальна глиба, уся брудно-коричнева від потоків дощів і часу. Вхід - у формі камінної промежини Жінки! Піднімаєшся довжелезними сходами на плато - на висоті орлиного польоту в п’янкому тропічному повітрі пливе примара королівського міста-палацу. На одному з напівзруйнованих склепінь збереглися дивовижні фрески… 500 дружин принца Кашяпи (принаймні, так сказав місцевий гід)! Оголені жіночі чарівності - довершені пишні груди, манливий пупок, тонкі риси обличчя, гнучкий стан фігури стандарту мінімум 90х60х90, розкішні прикраси. У витонченій руці - символ вселенської любові: квітка лотоса… Смагляві, вродливі, чорняві, біляві, золотокосі, квітучі, розкохані, сліпучі, юні, ясночолі…