Лариса Денисенко - 24:33:42

Нiмецька мова матерi була безодганною, але вона не хотiла бути перекладачем. Адже мати подумала, що це навряд чи можна назвати професiєю. Панi Бронiслава мрiяла, щоб моя мати була викладачем, але вона нiколи не мрiяла бути вчителькою, це було замало для Вiолети Iоганнiвни Вайгель. Звiсно, з її завзятiстю та наполегливiстю, помноженими на амбiтнiсть, а також хистом до вивчення мов можна було б потiм влаштуватися працювати до дипломатичних установ, що тодi було надзвичайно престижно, але мати не хотiла, щоб хтось докипливо копирсався в її бiографiї. Вона про все подумала заздалегiдь. Та й взагалi вчинити так для матерi було занадто просто. Ще в шiстнадцять рокiв вона зрозумiла, ким вона хоче бути, чим займатися. Вона хотiла досконало розбиратися в людськiй натурi. Щоб знати, що й вiд кого можна очiкувати. Вмiти захищатися та наступати. Незабаром на горищi панi Бронiслави вона знайшла твори Карла Густава Юнга та Зiгмунда Фрейда - звiсно, мовою оригiналу. Перегортаючи п'яту сторiнку "Психоаналiтичних етюдiв", мати зрозумiла, що вона знайшла свiй життєвий шлях.

Батько був високим бiлявцем, киянином польського походження, з квартирою в центрi мiста. Вiн обожнював жiнок мамчиного типу: високi вилицi, вузьке обличчя, виразнi очi, чiтко промальованi губи, темне гладке волосся. Помiтити всi цi збiги та знаки була здатна i бiльш легковажна особа, нiж Вiолетта Вайгель, майбутнiй психолог. Вишукана срiбна табличка на дубових дверях свого кабiнету - "Вiолетта I. Вайгель-Вiтовська. к. п. н., доцент" - для неї виглядала бiльш переконливо, нiж її власне вiдображення в дзеркалi, Євген Вiтовський в лiжку, Макс Вiтовський в школi для здiбних дiтей. Вона вiдбулася. Вiолетта Вайгель ледь помiтно посмiхалася, Галька Вовкуниха реготала, як навiжена.

Бiльшiсть i з тих, хто хоч трохи обiзнаний з нашими родинними традицiями та побутом, були переконанi, що Вiолетта Вайгель-Вiтовська, яка зустрiла справжнього нiмця, коли менi виповнилося дванадцять рокiв, та вирiшила вийти вдруге замiж, залишила свого сина, Макса Вiтовського, себто мене, напризволяще, тобто на виховання свому чоловiковi та його батьку. О, цi родиннi батьковi ямки, вони були чудовим маскуючим засобом. Нiхто й подумати не мiг, що мати благала його вiддати їй сина, присягалася, що не буде забороняти мене бачити, але батько сказав, що Вiтовськi своїх дiтей не зраджують, i що в мене такий вiк, який бiльше потребує батькiвської уваги, нiж материнського пiклування. "Хлопчику в дванадцять рокiв не потрiбнi стреси, люба. А будь-яке спiлкування з новою людиною, час знайомства, всi цi випробування, пристосування, це - стрес, чи не так? Ти повинна знати про це. Мабуть, хтось з ваших понаписував про таке купу трактатiв". Мати мовчки плакала, це було проникливе видовище, але батько звик до її нiмих сцен. Генiальна Єлена Вайгель, зараз перед твоєю прозорою фiгурою зiйдеться завiса, i ти повернешся до нормального, насиченого життя, ще трохи - i тiльки вiдлуння аплодисментiв.

Насправдi я був радий тому, що мати залишила нас. Я втомлювався вiд її уваги та зосередженостi на досконалостi моєї душi та нервової системи. Коли менi виповнилося вiсiм рокiв, мати дiйшла професiйного висновку, що я росту занадто iнтелiгентним, i менi бракує впевненостi та розкутостi. Цю мою проблему вона вирiшила таким чином: змусила мене жебракувати пiд найближчим до нашого будинку гастрономом. Я простояв там тиждень. Спочатку я не знав, куди подiти очi i що говорити, наприклад, Вiрi Арнольдiвнi чи Христофору Бенедиктовичу - друзям дiдуся, якi мешкали поверхом вище. В перший день мене з годину рвало пiсля цього експерименту. Потiм я абстрагувався та не вiдчував майже нiчого. "Вiлька, але що ти робиш?" - запитував батько. Мати сказала: "Дайте людинi мету, заради якої варто жити, i вона зможе вижити в будь-якiй ситуацiї".

"Ма, привiт, це - я". - "Доброго дня, Максе, щось сталося? Ти мiг би не зловживати цим "привiт". Коли ми вiтаємося, ми дiлимося енергетикою, я ж тобi говорила, i треба щоб ця енергетика несла виключно позитивну еманацiю. Ти тiльки вслухайся: доброго дня, я вiтаю вас, ваше здоров'я…" - "Мiг би, о'кей. Ма, менi необхiдно з тобою поговорити, зi мною щось не те". - "О'кей? З ким ти спiлкуєшся, любий? В тебе проблеми? Синку, в мене зараз зовсiм немає часу, але я можу тобi порадити iншого дуже гарного спецiалiста". - "Ма, думаю, що менi потрiбна ти як ма, а не як к. п. н." - "Д. п. н. ти хотiв сказати, любий". - "Ну, ма, це ж неважливо". - "Я не думаю, що це неважливо, синку, це три роки наполегливої працi, кiлька десяткiв нахабних нездар-аспiрантiв та рiк принижень у ВАКу. Я вже не кажу, скiльки це коштувало в матерiальному вимiрi".

"Батько одружується". - "Максе, якщо ти думав, що я про це нiчого не знаю i вирiшив повiдомити - то дякую, але я про це знаю. В тебе все?" - "Нi, насправдi я хотiв з тобою поговорити про Кляту Шу, його майбутню дружину. Тобто не про неї, а про мене з огляду на неї, про батька з огляду на неї та мене i все таке iнше". - "Яке таке? Тобi двадцять чотири роки, в тебе вища освiта, нормальне виховання та якiсне походження, як ти можеш дозволяти собi настiльки нехтувати рiдною мовою?" - "Я не нехтую, я знервований". - "Не бачу пiдстав нервуватися. Твiй батько нарештi вiдчув, що вiн - доросла людина. Для дорослих людей цiлком нормально одружуватися та брати вiдповiдальнiсть за своє життя. Олександра також, наскiльки менi вiдомо, не пiдлiток. Чого тобi нервуватися, я не розумiю. Це взагалi не мусить тебе обходити". - "Ма?" - "Слухаю тебе, синку, щось ще?" - "Та нi. Нiчого. Ти маєш рацiю. Дякую, що вислухала". "Прошу, любий. Ти ж менi не чужа людина. Мої вiтання усiм!"

Колись мати збиралася на похорон чоловiка Iрини, жiнки, що допомагала їй готувати. "Ма, а ти чого туди йдеш?" - запитав я. "Розумiєш, Iра для мене не чужа людина, - почала мати. - Вона допомагає менi психологiчно розвантажуватися, усвiдомлювати, що я дещо тямлю в кулiнарiї". Я теж був для матерi не чужою людиною. Мабуть, я допомагав їй усвiдомлювати, що вона вмiє народжувати дiтей.

Так склалося, що в кожного є люди, яким необхiдно повiдомляти про певнi змiни в твоєму життi. Наприклад, про похорон. Про народження дитини. Або про весiлля. Зазвичай ти таке робиш не тому, що тебе нестерпно тягне поiнформувати людину про свiй життєвий перебiг, а тому, що ти не хочеш ображати таких людей замовчуванням подiй. В когось таких людей надзвичайно багато, в когось, може, й одна. В мене також були такi люди. Їх навiть можна було згрупувати. Родинна група: мати та батько. Офiсна група: спiвробiтники офiсу, якi працювали зi мною вiд дня народження контори. Дружня група: Марлен, московська Ганна, а також три її колишнiх чоловiка.

На вiдмiну вiд московської Ганни, я товаришувала з усiма трьома її колишнiми чоловiками. Арсен був митцем, спочатку вiн працював з видатним декоратором, а згодом вирiшив, що його талант не має бути спрямований на те, щоб вигадувати райськi кущi для концерту оголених солоденьких дiвчаток. Тому вiн почав пити та малювати для себе. Грошей в нього не було, вiн їх не прагнув, але це не заважало йому сидiти в Ганни на шиї. Потiм його спiймала в свої палкi обiйми слава, i вiн вирiшив, що для такого класного хлопця необхiдно знайти Справжню Неординарну Жiнку. Така знайшлася в особi доньки вiдомого європейського кiнорежисера. Вона приїхала до Самари вчити росiйську мову та допомагати росiйським дiтям усвiдомити своє мiсце пiд сонцем. Ганна сказала, що, в принципi, вiдразу його зрозумiла. Якби вона зустрiла якогось навiженого сина вiдомого європейського режисера, вона б теж не розгубилася.