Лариса Денисенко - 24:33:42
- Название:24:33:42
- Автор:
- Жанр:
- Издательство:неизвестно
- Год:неизвестен
- ISBN:нет данных
- Рейтинг:
- Избранное:Добавить в избранное
-
Отзывы:
-
Ваша оценка:
Лариса Денисенко - 24:33:42 краткое содержание
24:33:42 - читать онлайн бесплатно ознакомительный отрывок
Интервал:
Закладка:
"Мовчиш? Шу, рiдна, вiн - мiй син. I не завжди нашi стосунки з ним були вiдвертими та простими. Взагалi серед чоловiкiв однiєї родини панує конкуренцiя. Iнодi така, що заважає дихати вiльно, так нас влаштовано i з цим важко впоратись. Я не знаю, чим я можу тобi допомогти. Поговорити з ним? Розповiсти, що ти - хороша людина, весела, легка, приязна? Що в тебе багато є позитивного? Але вiн i без того знає, що я кохаю тебе, мої слова пiдтримки будуть тiльки дратувати. Спробуй побудувати з ним стосунки. Не вийде - може, й непотрiбно? Таке трапляється: комусь ми не подобаємося, ну то й що? Часто це не наша проблема - просто не складається". "Спробую, - зiтхнула я. - Розкажи краще про конкуренцiю".
Вiн обiйняв мене i почав розповiдати спочатку про дiда: "Мiй дiд мешкав пiд Києвом, але дуже хотiв купити в Києвi хату, бо моя бабця народилася в столицi й хотiла жити тiльки там. Тому дiд збирав на це кошти будь-яким шляхом. Одного разу вiн вигодував кабанчика i поїхав до мiста його продавати, а це тодi було суворо заборонено. Дiд обернув кабанчиковi сало та м'ясце коло свого тiла, наче пасок з собачої вовни вiд радикулiту, i вдягнув широкий плащ. В Києвi дiд вiдразу розпочав полювання на покупцiв. Це було важко, необхiдно було поводитись обережно. I ось до нього пiдiйшла одна особа, доволi пiдозрiла, яка запропонувала купити все оптом.
Дiд трохи повагався, а потiм погодився, бо нiчого кращого на обрiї не з'являлося. Дiда довго вели завулками та нарештi запросили до квартири - вiдверто злодiйське кишло. Першим, що побачив дiд, коли зайшов, була гола дiвка, яка, нi на кого не звертаючи уваги, господарювала на кухнi.
Така собi Гелла. Коли дiда завели до однiєї кiмнати, вiн побачив, що людей там забагато, як для нього одного. "Покупцi" витягли дубцi i сказали, що зараз будуть сiль з сала вибивати. А тодi дiд витяг з кишенi важка на мотузцi, розверентив як слiд, сказав, що якщо зараз йому не заплатять стiльки, скiльки треба, повбиває всiх. Дiдовi повiрили та заплатили. Вiн завжди мiг вiдстояти своє. Цю хату нам забезпечив вiн, i мiй батько вже народився в Києвi, саме тут". Я зауважила, що таким дiдом неодмiнно пишалася б. "А ним всi й пишалися, без винятку. I нiхто не думав, як було важко моєму батьковi спiвiснувати з такою особистiстю, як дiд. Як йому було важко збагнути, хто i що вiн є i на що вiн здатний. Важко усвiдомити свою справжнiсть, розумiєш? Дiд батька спочатку поглинав, батько не мiг второпати, де вiн дiє так, як хоче, де - як кортить дiду, а де - всупереч дiдовим бажанням. Пройшло казна-скiльки часу, допоки дiд не почав рахуватися з батьковою думкою та його поважати. Менi з власним батьком так само було важко, - продовжував Євген. - Ти знаєш, що вiн був не останньою людиною в цьому мiстi, займав дуже вiдповiдальний пост, але нiколи не йшов всупереч власнiй моралi та совiстi, навiть якщо це розходилося з лiнiєю партiї. Його не можна було зiгнути, i я страшенно його поважав. Але як менi було нелегко, ти собi не уявляєш. Я постiйно намагався щось йому довести. Таке було враження, що я - цуцик, а в його руках - палиця, i я намагаюся дострибнути та вихопити її, навiть тодi, коли палицi не було. Можливо, це виглядало доволi смiшно. Я поводився незграбно, iнколи зухвало, iнколи зневажливо, iнколи як найсправжнiсiнький йолоп, i це все через те, щоб донести до батька виправданiсть моєї появи на свiт". - "Так було все життя? Ти не змiнився, коли в тебе з'явилася родина, а потiм народився син?" - "Нi, не змiнився. Моє бажання конкурувати з батьком та щось доводити йому зникло десь пiсля тридцяти рокiв. I, переважно, завдяки тому, що батько став пенсiонером, втратив владнi атрибути (а це, до речi, було пов'язано: владнi атрибути, якi йому були дарованi роботою, вiн безпiдставно перетягував i до родини. Ми з мамою, а згодом з Вiолеттою та Максом мусили з цим жити), а ще батько захворiв". - "Ти його не любив?" - "Не розумiй мене хибно. Я його дуже любив. Дуже. Але (як тобi це пояснити?) вiн нiколи не спирався на мене. Сприймав мене як того цуцика. Сам вiн поспiшав на допомогу, тiльки я писну. А от пiсля того, як вiн захворiв, йому нарештi знадобилася моя допомога. Навiть не допомога (вiн завжди був незалежним), а моральна пiдтримка. Але то було для мене надзвичайно важливим. I не пiдтримка навiть… Менi вiн розповiв про свою невилiковну хворобу десь за мiсяць до того, як помер, всiм iншим взагалi не говорив - не хотiв хвилювати. Вiн не знав, що лiкарi поставили нас до вiдома, продовжував пiклуватися. Тобто не допомога йому була потрiбна, не пiдтримка, а просте розумiння його раптових слабкостей, розумiння того, що… вiн такий який вiн є, моя увага та впевненiсть в тому, що в мене не бутафорське, а реальне чоловiче мiцне плече".
"Ти знаєш, менi здається, що вiн просто дозволив собi усвiдомити, що ти став дорослим. Це дуже важко - зрозумiти, що поруч з тобою не твоя дитина, а доросла людина, i треба сприймати її не через те, що вона, умовно кажучи, з твого черева, не через те, що вона - твоя частка, а як окрему особистiсть, в якiй вiд тебе може бути тiльки прiзвище, а спiвпадiння прiзвища може бути не бiльше нiж збiгом. Вiн вiдчув, що ти здатний вiдповiдати за себе, це для нього було головним критерiєм". - "Можливо, але чому вiн це усвiдомив тiльки коли згасав?" - "Не знаю. Якби це знати, нiяких проблем мiж батьками та дiтьми не було б. А як поводився ти з Максом?"
"Та погано поводився. Вiдверто кажучи, я повторював та слiдував власному батьковi. Хоча в дитинствi та юностi сам собi присягався, що такого не буде, але, бач, зрадив дитячiй клятвi". - "Ти теж гнiтив його особистiсть?" - "Гiрше. Знаєш, насправдi я не гнiтив нiчого, бо взагалi не думав про його особистiсть. Живе собi така мала дитинка, Максик. То й все. Довiри, як такої, помiж нами не було. Макс до певного вiку ставився до мене надзвичайно пiдозрiло, особливо (ти тiльки не регочи), що стосується його дiвчат". - "Поки я реготати не буду, бо не розумiю, про що йдеться". - "Пояснюю. Вiн завжди вважав мене гарним, набагато вродливiшим за себе. Вже не знаю чому саме, але - факт. I тому йому здавалося, що варто познайомити зi мною дiвчину, вона закохається в мене i покине його. Смiшно, але так вi н думав. Я вважав, що то були дитячi вибрики, але помилявся. Конкуренцiя. Вiн завжди сприймав мене як конкурента. А я його нiяк не сприймав. Дитина - та й годi. Хоча, ти подивися, вiн рано отримав самостiйнiсть, порався сам, намагався облаштуватися, пiдтримував дiда, коли я емiгрував, до речi, i професiю вiн обрав сам та довiв, що це був правильний вибiр. Менi було не до вподоби, що вiн займатиметься фiнансами, Вiолеттi також, ми бачили його юристом". "Знаєш, проявом великої довiри до мене, його кроком назустрiч i моїм кроком назустрiч, є те, що вiн хотiв познайомити мене з його дiвчиною. Для нього це було вкрай важливим. Та це прорив! Я навiть уявити собi такого не мiг, щоб вiн мене з кимось познайомив, я ж тобi кажу, що такого нiколи не траплялося, хоча вiн мiг розповiдати про свої захоплення, але дуже стисло. Шкода, що вона десь подiлася, я думаю, що вiн бiльше через це засмучений, нiж через появу твоєї свiтлої постатi. Я так думаю, що їй стало незручно: була тут господаркою, аж повертається батько її хлопця, буде тут вештатися постiйно в трусах, втручатися в їхнi стосунки та стиль життя; ще може вiн, себто я, - мудак? Могло б таке бути?" - "Цiлком вiрогiдно", - вiдповiдаю я розважливо. В нас такi серйознi пики, це дуже незвично, i ми регочемо.
Читать дальшеИнтервал:
Закладка: