Лариса Денисенко - 24:33:42

У Люськи була таємниця. Вона потайки писала роман. А я все думала, ну про що вона може писати? Вона ж вiсiм класiв не скiнчила. "Ти про кохання пишеш?" - запитувала я. "Йди собi" - вiдповiдала менi Люська в тi днi, коли намагалася бути чемною. Одного разу вона покликала мене пiд барну стiйку та пообiцяла розповiсти, про що вона пише, якщо я поiнформую її, чи засмаглий член в Миколки. Я знизала плечима та розповiла. Люська тодi реготнула та збiгла, зараза. Менi так прикро тодi було, я ж не знала, що згодом Люську побачу за iнших обставин, i вона менi сама про цей роман розповiсть.

Важко було жити офiцiанткою. Самостверджувалася я лише на п'яничках, всi решта за людину мене не вважали. П'янички були людьми чуйними, деякi навiть замовляли менi лiрико-бандитськi пiснi про кохання та зраду. Краще б грошима. Бо грошей не вистачало нi на що. З iншого боку, коли я була офiцiанткою, в мене значно зменшилися потреби. Мамi я зателефонувала тiльки одного разу, коли приїхала та влаштувалася на роботу, сказала, що я вiдпочиваю, подумала, що правду їй говорити не слiд. Додому я повернулася худа, засмагла, зморена та витрiшкувата. З синцями пiд очима та на стегнах. I тривалий час хутко озиралася на "Дiвчино!" I не розумiла, а де мої таця, блокнот та олiвець. Та що там - я смикаюся вiд "Дiвчино!" i тепер.

А побачила я Люську вже пiсля того, як пролiкувалася, але до того, як поїхала до Вашингтона у вiдрядження, в своїй перекладацькiй конторi. Люська виходила замiж за голландця. Вона прийшла до нас замовити переклад його та її листiв. Дуже зворушливо. Вона мене не впiзнала. "Люсьєн. Письменниця", - представилася вона на французький манер. Нещасного голландця звали Курт. Йому було 65 рокiв, бiльше сорока з яких вiн розводив тюльпани i вважався справжнiм майстром своєї справи. На 65-му роцi свого життя вiн зустрiв майстриню з розводу пiдстаркуватих голландцiв. Люська клiпала своїми нафарбованими вiями-щупальцями, посмiхалася, i тодi розповiла менi, про що вона написала роман. Роман називався "Таця з великим серцем", в ньому йшлося про життя Попелюшки-офiцiантки, в яку закохався багатий пан. "Звiсно, що все це фантазiя", - по-свiтському посмiхнулася до мене Люська, пригощаючись кавою. Я теж їй посмiхнулася. Я попросила Наталку, свою помiчницю, здерти з Люськи всю суму вiдразу, тому що недостачi менi набридли ще влiтку.

Коли я розповiла мамi, як я провела лiто, вона впала в депресiю. Вона вирiшила, що мене потрiбно рятувати. Я сказала, що вже мала справу з одним рятувальником i для одного лiта двоє - це занадто. Мама зiщулилася. Мама вперта, як усi Козероги, i я зрозумiла, що легко я не вiдбудуся. I точно - мене запроторили в лiкувальний заклад. "Чистити нерви".

Так сталося, що запропоноване менi лiкування найсильнiше впливало на губнi м'язи. Нас змушували зображати щасливу посмiшку i перевiряли, щасливо ми посмiхаємося, чи нi. Досi не розумiю, якими критерiями, яким вимiром щастя вони керувалися. Я старанно розтягувала губи у посмiшцi. Потiм вони болiли. Але я обiцяла мамi, що буду дотримуватися рекомендацiй. Зараз смiшно пригадувати, як виглядали ми, двадцять п'ять дорослих баб-невротичок, якi посмiхалися та водили танок розчепiрами, на пiвзiгнутих ногах. Ще ми розмовляли з фахiвцями, малювали картинки, приймали ароматичнi ванни та сонячну терапiю. Ще нам постiйно перевiряли нiгтi. Чи є вони, чи вже нi. Моя звичка їх гризти i небажання отримувати зауваження перетворили мене на обачливого злочинця, я весь час ховала руки в шкiряних рукавичках.

Там я затоваришувала з Лiкою. Лiка потрапила сюди, тому що перечиталася Канта. Про це я дiзналася згодом, а коли вона видрала з моїх рук працю Лева Гумiльова "Етногенез та бiосфера землi", книжку, якою я заспокоювала собi нерви i яка жодною лiтерою не примушувала мене посмiхатися, я була збентежена. "Якщо ти дiйсно хочеш не нервуватися, вийти з нервового стану, не можна читати фiлософську лiтературу". Гумiльов цiлував пiдлогу. "Ви не могли б його повернути обличчям догори?" - попросила я. "Звiсно", - зрозумiла мене Лiка, один вправний рух - i Гумiльов обкладинкою гiпнозував стелю. "Для того, щоб бути здоровим i не доводити себе до такого стану, коли власнi нiгтi перетворюються на неземнi ласощi, нiколи не читайте фiлософських трактатiв. Треба читати масову лiтературу. Нi в кого не поїхав дах вiд мелодраматичних новел та iронiчних детективiв, чи не так? А от тi, хто насолоджується викладами Канта, Руссо, Сартра, кiнчають кепсько. Перевiрено на собi".

На вiдмiну вiд мене, Лiка ховала руки не в шкiряних рукавичках, а в чашках з трав'яним чаєм. "Я роблю вигляд, що влаштовую їм кориснi ванночки, а сама їх топлю". Лiка вигадала ще одну методологiю, як подолати нервовi зриви. Крiм читання масової лiтератури. "Нiчого так не заспокоює, як свiдома зрада", - Лiка сидить на краєчку мого лiжка, час вiд часу посмiхається, та виловлює нiгтями ту заварку, яка спливає, щоб хапнути трохи свiжого повiтря. "Це як?" - запитую я. "От я одного разу свiдомо зрадила своєму чоловiковi. I все. Нiякого нервового зриву. А мiг би бути, якби я завчасно не схопилася". - "Та ну? А з ким ти його зрадила?" - "Та, з одним". - "А ти його кохаєш?" - "Ти з глузду з'їхала? Нi, я його не кохаю. Працює з нами одна, яка його кохає. Вона йому не дружина, як ти, мабуть, розумiєш, дружина його б нi за що не кохала, вона ж не божевiльна кохати такого кнура. I замiж за нього виходити, i кохати, i все вона мусить робити сама, забагато для середньостатистичної жiнки. А ця його кохає, тобi б вона не сподобалася. Волосся тьмяне, очi тьмянi, плями на обличчi. Суцiльна жертва екологiї. Сюди її треба, щоб принаймнi посмiхатися навчили та за руками доглядати. Але не це найцiкавiше. Найбiльш цiкаво те, що вiн її кохає! Можеш собi таке уявити?" Я кажу, що можу собi уявити майже усе. "Тому я й люблю з тобою розмовляти!" - каже Лiка. Я посмiхаюся. Лiка каже, що це не щаслива посмiшка, i тицькає в мене люстерком.

"А вiн тебе кохає?" - ледь здихавшись люстерка, питаю я. Нi, вiн її не кохає. "А чого йому мене кохати?" - "Ну, наприклад, тому що в тебе гарнi очi, губи та пальцi. Кохають i за менше", - кажу я. В Лiки дiйсно все це неймовiрно гарне. Лiка каже менi, що розумiє, що кохають i за менше, але вона переконана, що вiн її не кохає. "Можеш не сумнiватися", - каже вона. Я починаю смикати рукавичку, хочу гризнути нiгтика, я сумнiваюся. "По руках", - загрозливо проголошує Лiка. "Анi вiн мене, анi я його не кохаю!" - Лiка така радiсна. "То навiщо тодi зраджувати чоловiковi? Пояснюй, навiщо". - "А для того, щоб усi усвiдомили, що я теж можу. Захотiла та змогла!" - "Що ти можеш?" - "Не кохати, не бути коханою, але мати!" - "Ну, якщо ти його захотiла, тодi…" - "Яка ж ти буваєш вперта. Слухай сюди. Я його не захотiла. Себто я захотiла його отримати. Ну, дивися, все ж просто! Вiн мене не кохає, вiн кохає жертву екологiї, я його також не кохаю, але ми спимо разом! Зi мною вiн спить, а кохає її, i вона його кохає, але з ним вона не спить. Коли ж вони будуть спати, якщо вiн спить зi мною! Часу немає. I що ми маємо? Ми маємо складний випадок, коли я можу отримати будь-якого чоловiка, навiть того, хто кохає iншу та кого не кохаю я. I таке я можу утнути з ким завгодно. I тодi вже не до депресiй, зрозумiло? Депресiї будуть в тiєї, яка кохає, в неї серце слабке." Я кажу, що менi хочеться стати розчепiрою, походити палатою та посмiхатися. "То ти задоволена була, коли з ним переспала?" - "Як знову народилася!" - сяє Лiка. Я зауважую, що коли народжуєшся, почуваєшся не найкращим чином. "Iнакше б ми не народжувалися в лiкарнях, якби все було так добре, як тобi здається", - додаю я. "Не плутай лiкарнi з пологовими будинками", - каже Лiка. Я називала Лiку "моє клiнiчне щастя". Не тiльки тому, що Лiка була моїм клiнiчнимщастям, а ще й тому, що вона користувалася "Clinique. Happy".