Любко Дереш - КУЛЬТ

Проте шляхи гопів усередині коледжу і гопів знадвору рідко коли перетинаються.

Гопніки віддають перевагу чорним тонам із мізерними, сказати б, мінімалістичними вкрапленнями білого - біла смужка на кашкеті чи білий рубчик на кросівках. Проте з чорним кольором слід бути обережним; він є також пріори тетним для т.зв. блекерів - адептів death та black metal, абсолютно чужої гопнікам нонконформістської субкуль тури.

Особливо поважні птиці в коледжі мають власні мобільні телефони, які переважно припинаються на видному місці, як правило, в ділянці геніталій («Ей, пацан!//Tи знову Анєчьку побачив,//Чи, може, тепер мобілку//Носиш у кишені?» - цит. за В. Реланіум «Акт вандалізму на острові Пасхи. Онтологія та космогонія львівської рагульні», «МіМ», Л., 1995 р.). Носити телефони їм не заважає навіть те, що Мідні Буки з трьох сторін оточені горами, та ще й лежать у природній улоговині, від чого всі коміркові телефони тут не працюють.

Проте іноді формали можуть досить вдало мімікрувати під певні течії андеґраунду. В таких випадках самого зовніш нього сканування недостатньо. Потрібне ж и в е с п і л к у в а н н я.

Методом ж и в о г о с п і л к у в а н н я - попри всю його небезпечність - безпомилково викривається істинне обличчя пацана.

«Гопніки розробили власний моральний кодекс чести, - пише Жижка Рафалович, - кодекс чести, який ґрунтується на повному безчесті й на відсутности будь якого кодексу чести як такого. […] Цей кодекс передається усно […] з покоління в покоління, перетворившись у вироджену форму фольклору. Справжній пацан повинен уміти у будь яку хвилину абаснувати (обґрунтувати) те, що він пацан, а не лох. […] Хто цього не вміє - відповідно ніякий не пацан.

Справжні пацани т р у д я т ь с я - що на сленґу означає «забирати в лохів гроші»; гопів легко розпізнати по їхньому арґо, а ще простіше - по нахабному тупому виразу обличчя, котре немовби промовляє: «Хто ваділа на цій землі? Я ваділа на цій землі!». Гопи є першими паростками підліткової злочинности, і мрія кожного з них - «стати вором в законє».

[…] Їхня кінцева мета - надґлобальний, вселенський конформізм. Вони ненавидять усе, що відрізняється від СІРОСТИ, тієї порошнявої млявої СІРОСТИ, якою вони, власне, і є». (цит. за книгою К. Жижка Рафалович «Ігорич, Немирич, Нірванич і Доберманич: 101 день у Панк клюбі».,«МіМ», Л., 1997 р.).

Пацани усюди (а у коледжі особливо) зневажали й дуже не любили неформалів. Неформали, у свою чергу, не любили їх. Але якщо останні у більшості своїй були ліберальними пацифістами і не звертали на пациків жодної уваги, то гопи сприймали кожного кудлатого чувака як персональну об разу власної гідності. Тому й були винайдені такі геніальні речі, як «стріла», «качелі» тощо.

Банзай сказав, що, звісно, зможе, дуже навіть зможе їм допомогти, якщо вони готові виставити «поляну» для однієї особи.

- Не для мене, не переживайте, - заспокоїв він їх.

3.

Людина, для якої мала бути «поляна», - це Ростик Стриба. Він вчився на третьому курсі юридичного факультету, був хорошим Юрковим знайомим і провідним спеціалістом у даній сфері.

У той же день Банзай подзвонив йому з телефона, що був на першому поверсі.

- Ну то як, Роню? Поляна плюс оплата за проїзд. І дві години в тому місті.

- А як ти його назвав? Буки Бяки? Теж мені фани Ко нан Дойля. Добре, Банзаю, як для тебе, поляни може не бути.

Лишень квиточок туди і назад. А довго їхати?

- Дві з половиною години.

- О о ох… - зітхнув Роня у слухавці. - Ну добре, Юрко.

Для тебе.

Банзай повісив слухавку. Ростик Стриба зростав дуже інтеліґентним і вихованим юристом. «Стріли» були його хобі.

4.

Коло телефонного апарата сидів якийсь старий пан із зовнішністю пияка. Банзай знав, що то Ромко Корій, новий сторож. Функція сторожа полягала у тому, щоб пильнувати вхід і не давати всіляким покидькам знадвору шастати по коледжу. У Корія було молочно сиве, наче дим від сирого листя, волосся, коротесеньке і приховане під чорним беретом десантника. У Корія, напевне, була алергія на дим, тому що білки очей затекли кров’ю. Виглядав він років на п’ятдесят, не більше.

Поки Банзай розмовляв телефоном, чоловік уважно читав книжку. Ще одна книга і блокнотик з простим олівцем лежали коло нього. Хтось чужий підійшов до дверей, і Корій, поклавши книжку сторінками донизу, поспішив до входу.

Юрко повісив слухавку і кинув оком на назву.

Одна книжка була українською, інша - російською. Та, що відкрита, - видавництва Інституту трансперсональної психології. «Пнакотические песнопения и измененные состояния сознания. Тексты Р’лайх», автор Юрґен фон Юнцт. Інша книжка - «Полінезійські вірування та північні аналогії у доколумбовій Америці», авторська дисертація Олекси Карни, рік 1987 й.

Якусь жахливу мить Банзай відчував у серці гостре крижане жало. Ім’я.

Воно, безперечно, було йому знайоме. У сновидінні він читав книжку барона фон Юнцта «Неймовірні культи». Він не пригадував її змісту, але назва та ім’я автора збереглись.

Він читав її у Вавилонській Бібліотеці.

Банзай заквапився у туалет. Його почало нудити. Він увірвався в одну кабінку і перехилився над унітазом.

Пробував щось відхаркати, але вилив зі себе лише кілька згустків їдкої, кислої мокроти. На стіні у кабінці хтось синім маркером намалював детальне креслення механізму, що нагадував м’ясорубку. Креслення було у трьох проекціях, дуже прецизійне - з використанням товстих, тонких та пунктирних ліній. Видно було, що автор трудився протягом не одного уроку фізики. Підписано: «ВЧИТЕЛЕРІЗКА ПОБУТОВА СТАТИЧНА».

Банзай різко підвів голову і вийшов з кабінки. Перед очима спурхнула сотня метеликів, тому на якусь мить Банзаю видалося, що він бачить на стіні темно червоні літери.

Він кліпнув кілька разів - і літери зникли.

5.

Семпльований і Малаялам дуже хвилювалися. Вони ходили бліді й налякані, як сновиди зі сивих сновидінь. Було вже за квадранс четверта, а Ростика Стриби - ні духу. І Юрко був тут безсилий.

Двадцять по четвертій у коледж спробував зайти невисо кий акуратний третьокурсник, з акуратною зачіскою, вдало підібраними окулярами, чистенько одягнутий. Він розсію вав довкола себе впевненість та аромат «Олд Спайсу».

Звичайно, Корій і не збирався його впускати, проте послав якусь дівчинку за Юрком Банзаєм, котрого гість, власне кажучи, і жадав побачити. Говорив той студент м’яко, виразно, неголосно й дуже переконливо.

Коли Банзай разом із двома напудженими учнями спустилися на перший поверх і вийшли на зимницю, що була ззовні, то зраділо побачили Ростика Стрибу.

Він привітався зі всіма за руку і сказав:

- Давайте, кохані, ходімо у той ваш парк. По дорозі розкажете, шо тут за мудки.